Катастрофа 1941–го

Чому Країна Рад, яка упродовж свого існування готувалася до війни, виявилася такою безпорадною і не підготовленою до неї? На кому лежить відповідальність за мільйони загиблих людей? Відповіді на ці питання відомий у світі фахівець із питань історичної пам’яті доктор Владислав Гриневич упродовж десятиліть намагався віднайти не лише як історик. Його дід загинув при обороні Києва у так званому Київському котлі і досі, згідно з радянською офіційною термінологією, вважається «зниклим безвісти». Пан Владислав пригадує, як його бабуся роками раз по раз вдивлялася у вікно і на запитання, кого виглядає, відповідала: «Чоловіка, Андрія Івановича, може, він повернеться...»

До кінця 1980–х в Україні існувало два потоки суспільної пам’яті: офіційний, «героїко–романтичний» і народний, скорботний. Потім на два десятиліття історики отримали свободу дослідити доти не доступні теми, які ще зберігали в пам’яті очевидці. За останні п’ять років, у час президентства Віктора Ющенка, більшість архівів справді стали відкритими, дослідження активізувалися. Нині ж українські історики знову відчули на собі важку руку «керівної і спрямовуючої». Історію, як і колись, намагаються підмінити пропагандою. Ця пропаганда є старою за змістом і новою за формою.

Історія від «чорного політтехнолога»

— Пане Владиславе, минулої п’ятниці у передачі «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на каналі «Інтер» розглядали тему «Міфи СРСР про Другу світову війну». Основними диспутантами були ви та міністр освіти Дмитро Табачник. І міністр, і присутній у залі політичний експерт Ростислав Іщенко в один голос намагалися переконати, що замовчування інформації про початок війни ніколи не було...

— Так, мене просто вразив політтехнолог Ростислав Іщенко (свого часу працював під керівництвом Д. Табачника в адміністрації Президента. — Ред.), який наприкінці програми зухвало «порадив» українським історикам краще читати радянську літературу, адже все, що вони наразі пишуть про катастрофу 1941 року, вже було, мовляв, сказано у статті «Велика Вітчизняна війна» Радянської військової енциклопедії. Це, звісно, не так. І будь–яка людина може зазирнути до енциклопедії і цю брехню викрити. Можливо, зараз на канали телебачення разом із політиками, істориками і експертами приходять ось такі «чорні політтехнологи», аби маніпулювати суспільною свідомістю і обкидати брудом опонентів. Справді, не піде ж пересічна людина до бібліотеки шукати том енциклопедії за 1974 рік. Та вона і не знайде його, бо ж енциклопедія, яку так емоційно «цитував» пан Іщенко, була видана в 1976–му. Проте справу зроблено — звинувачення кинуте, якась частина людей може й повірити...

— У чому причини катастрофи 1941 року? І чому Київ, при обороні якого загинуло так багато людей, зустрічав нацистів хлібом–сіллю?

— У сталінських маршалів оборона Києва асоціювалася з наймасштабнішим за всю війну оточенням і поразкою радянських військ, коли в полон потрапило понад півмільйона осіб. Позаяк німці майже не бомбили й не обстрілювали Києва важкою артилерією, місто майже не зазнало руйнацій. Тисячі городян вийшли подивитися на вояків вермахту, й частина киян зустрічала німців хлібом–сіллю. За іронією долі, одним із таких місць була майбутня площа Слави. До речі, неприємний осад залишило й те, що обороною української столиці керував генерал Андрєй Власов, який невдовзі став зрадником номер один у сталінській імперії.

Причини ж катастрофи слід шукати в 1933–му. Українське селянство не виявило великого бажання захищати свого ката Сталіна. У приході німців убачали звільнення від жахів більшовизму. Звідти (крім суто військових причин) — і відсутність супротиву у чисельних «котлах», і масова здача в полон до німців, і дезертирство, і зустріч гітлерівців квітами на вулицях українських східноукраїнських міст і сіл, і те, що понад 90 відсотків українців залишилися в окупованій Україні... Не випадково найбільші втрати українського населення припадають не на катастрофічний 1941 рік, а на трагічні 1943—44–й — «на сталінське визволення», коли селян–чорносвитків гнали поперед військ як гарматне м’ясо. 

Наганяй — за «Зелену браму»

— Згодом пропаганда намагалася «забалакати» пам’ять про безсилля керівництва країни, зокрема, головнокомандуючого?

— Для вочевидь катастрофічного 1941 року радянські історики знайшли вдалий евфемізм — його називали «періодом тимчасових невдач» і дедалі більше стали пояснювати радянські поразки «віроломністю німецького нападу на миролюбну радянську країну» та кількісною перевагою ворога. Знаємо, що влада не дозволила поетам Константину Симонову і Євгенію Долматовському зняти фільм про 1941 рік. А в 1948 році, передивившися першу серію кінофільму «Молода гвардія», Сталін запропонував кінорежисеру Сергію Герасимову прибрати з неї кадри провалу партійного підпілля і безладного, панічного відступу радянських військ. Ще восени 1945 року заступник уповноваженного Раднаркому СРСР з охорони військової таємниці у друці наказав вилучити з 4–5–го номера журналу «Українська література» повість Зиновія Тетерюка «Записки військовополоненого». Там розповідалося про поневіряння колишнього командира Червоної армії, який добровільно здався в полон, тікав із концтаборів, перейшов лінію фронту і повернувся «до своїх». Бідою автора стало «занадто правдиве» описання подій початкового періоду війни. Тема катастрофи 1941 року лишалася закритою і після смерті Сталіна. У 1965 році в Москві вийшла перша наукова праця про початок війни історика і ветерана Олександра Некрича. Книгу заборонили, а її автора постійними цькуваннями змусили емігрувати. Я добре пам’ятаю, як уже в 1980–ті мене — співробітника меморіального комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни» в Києві — викликало «на килим» керівництво, щоб попередити: використовувати в лекціях матеріали зі щойно опублікованої книги Євгена Долматовського «Зелена брама» про трагічні події 1941 року — неприпустимо!

До речі, сучасна російська влада прагне використати перемогу у Вітчизняній війні для творенням міфу про велику Росію — суперімперію, з виправданням Сталіна, тоталітаризму, ГУЛАГу (зараз у Росії пишуть про його позитивний економічний внесок!). Сучасна російська історіографія знайшла вдалу формулу для пояснення сталінських анексій 1939—1940 років та війни у Фінляндії як «забезпечення безпеки кордонів СРСР» та «укріплення геостратегічних позицій». Цікаво, як можна було в умовах тогочасної Європи досягти безпеки для СРСР? Прирізкою до радянського колоса декількох сотень кв. км на заході із цілковито не лояльним населенням? Творенням спільного кордону з агресивною Німеччиною? І до якої межі можна було так «укріплювати кордони» — до Рейну, до Атлантики?

— Окрім пропаганди, щось іще впливало на творення винятково переможно–героїчного образу війни?

— Від самого початку було накладене табу на все, що могло зашкодити формуванню блискучого міфу війни і Великої перемоги. Передусім влада закрила доступ до архівних джерел. «Перебудова» також не мала б зачіпати фундаментальних засад радянського устрою, в тому числі і його засадничих міфів. Тому 21 грудня 1988 року, в пік горбачовської «гласності», Головліт СРСР розпорядився внести низку суттєвих доповнень до існуючого «Переліку свідоцтв, заборонених для відкритого друкування». До розряду таємних були віднесені непривабливі сторінки з історії Великої Вітчизняної війни — матеріали Особливих відділів та судово–слідчих органів про втрати особового складу, оцінку морально–психологічного стану радянських військ, а також діяльність загороджувальних загонів та штрафних батальйонів тощо. Дослідники, яким довелося працювати в ті часи в Архіві Міністерства оборони СРСР у підмосковному Подольську, мають добре пам’ятати грубезні фоліанти з ретельно розписаними заборонами. Однак пізніше засекречені документи все ж стали доступними. Історики, виховані на міфі про «велику війну», були шоковані: чверть колишніх членів КП(б)У — 142 134 осіб — у більшості (113 890) спокійно перебули німецьку окупацію. Лише в пролетарському Ворошиловграді (тобто Луганську) на 15 квітня 1943 р. легально після реєстрації в гестапо мешкало 750 колишніх комуністів і 350 комсомольців.

Не прикривайтесь не своїми подвигами

— На форумі «Великої політики» за 25 червня — купа відгуків. В одному з них «невгамовним» історикам нагадують, що «поки спите на чистій постелі». Вочевидь це можна було б продовжити «а можете за такі виступи опинитися у зовсім іншій ситуації». Вірогідно, в тій чи іншій формі такі нагадування за часів Союзу отримували всі історики...

— Якщо на якомусь етапі так і було, то з часом більшість істориків радянської доби повірила, що правда про війну є такою, якою дозволяє її бачити партія. Одна співробітниця Інституту історії НАН України, обурена захистом дисертації з критикою радянської історіографії про війну, заявила: «А ми й надалі будемо уславлювати подвиг наших батьків!» Відданість пам’яті батьків, безумовно, заслуговує на повагу, проте дивно, коли фаховий історик бачить своє завдання не в тому, щоб прояснювати істину і досліджувати «білі плями», вивчаючи колись закриті від нього документи, а в тому, щоб «уславлювати подвиги». Це той рівень, до якого мали право доходити історики радянської генерації спочатку під примусом (крок вправо, крок вліво просто карався), потім за звичкою і, врешті, — за внутрішнім переконанням... Спалах патріотизму і героїзму зазвичай супроводжує війни, і всі уряди намагаються мобілізувати ці почуття. Проте тільки тоталітарні режими вимагають від своїх громадян жертовності. Країна, яка за кількістю озброєння і бойової техніки переважала всі воюючі держави, закликала своїх громадян до самопожертви, оспівуючи нищення ворожих танків, літаків, дотів — ціною власного життя! Така пропаганда створювала атмосферу психозу, в якій режим ховав свої поразки.

ДОСЬЄ «УМ»

Владислав Гриневич

Народився в Києві у 1959 р. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працює в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук. Тема — Друга світова війна і політика пам’яті про війну в Україні та інших європейських державах. Досліджує геноциди ХХ століття, читає відповідний курс лекцій у Києво–Могилянській академії. Автор книжки «Суспільно–політичні настрої населення України в роки Другої світової війни», понад 80 статей у наукових виданнях. Стажувався в Центральному європейському університеті, у Канадському інституті українських студій, у Центрі ім. Вудро Вільсона (за програмою Фундації Фулбрайт—Кеннана), у Центрі геноциду і Голокосту в Амстердамському університеті.

ВАРТО ЗНАТИ

Період початку Другої світової війни 1939—1940 років радянські ідеологи традиційно подавали як «переддень Великої Вітчизняної війни», коли миролюбний СРСР у ворожому капіталістичному оточенні готувався до майбутніх грізних випробувань, нарощуючи військово–економічну потугу та зміцнюючи свої західні кордони у «визвольних походах» Червоної армії до Західної України й Західної Білорусі, Північної Буковини, Бессарабії, Прибалтики і Фінляндії. Це мало на меті приховати причетність сталінського режиму до роздмухування Другої світової війни, яка до червня 1941 року мала виразно загарбницький, несправедливий та імперіалістичний характер. Була співпраця райхсверу та Червоної армії впродовж 1920–х — початку 1930–х років, і бойова взаємодія вермахту й Червоної армії під час розгрому Польщі 1939 року, а в приєднаних західних реґіонах — масові репресії та депортації близько мільйона осіб «політично неблагонадійних елементів». До речі, після «Зимової війни» з Фінляндією, коли радянська авіація розбомбила 20 фінських міст (загинуло й було поранено майже 3000 цивільних осіб), СРСР з ганьбою вигнали з Ліги націй.