Катастрофа 1941–го
Чому Країна Рад, яка упродовж свого існування готувалася до війни, виявилася такою безпорадною і не підготовленою до неї? На кому лежить відповідальність за мільйони загиблих людей? Відповіді на ці питання відомий у світі фахівець із питань історичної пам’яті доктор Владислав Гриневич упродовж десятиліть намагався віднайти не лише як історик. Його дід загинув при обороні Києва у так званому Київському котлі і досі, згідно з радянською офіційною термінологією, вважається «зниклим безвісти». Пан Владислав пригадує, як його бабуся роками раз по раз вдивлялася у вікно і на запитання, кого виглядає, відповідала: «Чоловіка, Андрія Івановича, може, він повернеться...»
До кінця 1980–х в Україні існувало два потоки суспільної пам’яті: офіційний, «героїко–романтичний» і народний, скорботний. Потім на два десятиліття історики отримали свободу дослідити доти не доступні теми, які ще зберігали в пам’яті очевидці. За останні п’ять років, у час президентства Віктора Ющенка, більшість архівів справді стали відкритими, дослідження активізувалися. Нині ж українські історики знову відчули на собі важку руку «керівної і спрямовуючої». Історію, як і колись, намагаються підмінити пропагандою. Ця пропаганда є старою за змістом і новою за формою.