Козацький бум у Гречаному

Відома приказка про трьох українців, серед яких неодмінно виявиться два гетьмани, на думку спала невипадково. За великим рахунком, у Гречаному, доволі скромному селі на Петриківщині, помережаному покинутими напризволяще садибами, серед яких не рідкість — древні хати зі скособоченими солом’яними стріхами, саме так і сталося...

Свято за символічні ціни

Досі Гречане жило за звичним, вважай, для всієї України сценарієм: хто молодший — намагався виїхати до міста, хто старший — доживав віку в селі. Анатолій Ламза, який свого часу працював водієм у місцевому сільгосппідприємстві, вирішив цей стереотип зламати. Разом з однодумцем заснував козацький хутір–зимівник. Анатолій Григорович зізнається, що козацтвом цікавився змалечку. Коли ж стали повсюдно з’являтися козацькі організації, відразу відчув, що це — його стихія. Тим паче на благословенній Петриківщині. Саме тут існувала знаменита Протовчанська паланка, хоч і невелика навіть за тодішніми мірками, але горда. Історики називають її найгустіше населеною з–поміж інших адміністративних одиниць Запорозької Січі, а ще — житницею. Недарма кажуть, що, саме побачивши на прикладі Протовчанської паланки, наскільки козацтво стає заможним і незалежним, російська імператриця Катерина II рішуче взялася цю волелюбність знищувати.

Сучасне Гречане якраз і постало на місці трьох хуторів–зимівників — Галушківки, Проданівки, Гречківки, а свою нинішню назву отримало відтоді, як тут з’явилося колективне господарство.

Отож Ламза з однодумцем вирішив заснувати козацький хутір–зимівник саме тут невипадково — ці місця справді, як кажуть, дихають історією. Почали з елементарного — придбали за 800 гривень у 2007 році стару–престару хату із солом’яною стріхою поруч зі скіфським курганом та й почали працювати. В оселю поступово почали звозити найрізноманітніші старовинні речі українського побуту. Проте, за зізнанням пана Анатолія, наполеонівських планів ніскільки не будували — просто все робили для себе. Однак із часом до їхнього зимівника стали виявляти інтерес місцеві школи, гості з інших регіонів Дніпропетровщини і сусідніх областей, обласна федерація бойового гопака. Навіть голландці якось завітали. І пішло–поїхало...

Саме життя змусило вдосконалюватися. І вже зараз у Ламзи можна побачити значно більше, аніж у єгипетських бедуїнів, на яких так нині люблять поглянути сучасні українці. Приїжджих зустрічають козаки на конях й у відповідному вбранні — як годиться, з хлібом–сіллю і пострілом з гармати. Після цього — екскурсія по зимівнику, кінна вистава із вправами зі зброєю, а потім — частування українською кухнею. Ціни — символічні. Так, порція з чотирьох величезних вареників із сиром «затягує» на 12 гривень. Приблизно стільки ж коштує і миска справжнього українського борщу. Нас пан Анатолій пригостив смачнючим кулешем. А коли налив натуральної і, як він жартує, без ГМО, горілки, настояної на травах, ми мимоволі відчули, що то є справжня радість життя!

З’явилися туристи — поповзли в селі ціни

Просто на подвір’ї приїж­джі можуть побачити справжню українську піч. Над нею планується ще й навіс, але поки що встигли встановити лише стовпи та крокви. На все потрібні гроші і чимдалі більші, бо все у Гречаному нечувано зростає в ціні. Отож і розширитися, як зізнається пан Анатолій, їм вельми не просто. Приміром, поруч орендують ще одну хату під стріхою — нічим не кращу за ту, що придбали за 800 гривень. Проте господарі за неї хочуть отримати вже 8 тисяч... доларів США.

— Таких коштів у мене немає, — збентежено розводить руками Ламза.

Тут же можна побачити і ще одну хату — геть розвалюху. Звісно, Ламза на неї давно накинув оком. Так виникла інша проблема — вже бозна–скільки років не можуть знайти її... господаря.

— А якщо просто зайняти її й користуватися? — не можу збагнути, в чому тут проблема.

— То тільки здається, що все так просто, — бідкається Анатолій Григорович. — Років три я навіть додаткову землю не можу взяти. Депутати сільради вперлися рогом — не можна, мовляв, їм землю давати, бо гроші на ній зароблятимуть. І будь–якими аргументами їх не проб’єш. Чув, у Швейцарії навіть за те, що свої корови випасають на схилах, гроші людям доплачують, а в нас бачите, що коїться ...

На сьогодні у зимівнику мають десь 50 соток землі, які засіяли пшеницею — на корм п’ятьом коням. Для того, щоб урожай зібрати, знадобиться комбайн — знову плати. Як і за те, щоб скосити та збити в тюки сіно.

Що цікаво, Ламза з усім господарством управляється винятково власними силами — з дружиною, сином, невісткою і зятем. До речі, саме син Анатолія Павловича Роман, історик за фахом, і проводить у зимівнику екскурсії. А от до господарів інших січей місцеві люди залюбки йдуть працювати.

Козацький клондайк на «п’ятачку»

Колишній компаньйон Ламзи згодом заснував зовсім поруч іще один зимівник. Назвали його маєтком «Козацька скарбниця». Коли туди завітали, очам своїм не повірив, побачивши колегу–журналістку Ірину, з якою не бачилися добрих років десять. Вона полишила журналістику і тепер господарює тут. Зізнається, що поки шкодувати не доводиться. Про маєток розповідає охоче — навіть розроблений нею рекламний проспект подарувала. «Класичний український степ, ріка Оріль і кришталево чисте повітря здатні надати сил та енергії за лічені години перебування тут», — вичитую з нього. А далі — і про постійно діючий Музей побуту, і майстер–класи петриківського розпису та соломоплетіння, і домашню кухню з натуральних продуктів, і особливе задоволення від катання верхи на конях, яких тут аж восьмеро — тракенської, ганноверської, англійської чистокровної та української верхової порід...

Ціни у «Козацькій скарбниці» дещо вищі, проте й вони не «кусаються»: перші (борщ, капусняк, солянка, юшка) та другі (плов, вареники зі сметаною, шурпа, картопля по–селянськи) страви — від 15 гривень.

Ще один козацький хутір — «Галушківка» — на цьому справді «п’ятачку» заснував теж уродженець цих місць, який нині мешкає в Дніпропетровську. Викупив три хати і почав працювати. За «китою» (плетеною огорожею січі) розташовані спостережні вежі, курені, корчма і музей сільського побуту, в одній із хат під соломою навіть можна зупинитися на нічліг. Є тут і місця для стрільби з лука та арбалета, метання списа і довбні.

І, нарешті, січ четверта, яка розташувалася в іншому кінці села. Це — «Зелена садиба», до якої безпосередньо причетна ще одна екс–журналістка, недавня генеральна директорка Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії, а нині — заступник голови Дніпропетровської обласної ради Вікторія Шилова. Від тих, що тісняться у колишній Галушківці, вона помітно відрізняється. І досить фешенебельним готелем для гостей, хоч і зробленим із дерев’яних колод, що більше нагадує карпатський стиль, і чималенькою територією. Тож козацька січ у «Зеленій садибі», окрім сторожових веж і куренів, має ще й капличку, сінник, млин, кузню... Є тут і своя екзотична живність — цесарки та павичі. Любителям козацьких розваг теж нудьгувати не доведеться: їм там запропонують побитися подушками, справжні бої на колоді та інші розваги...

Головне, вирушаючи до Гречаного на вподобану січ, — не заплутатися. Бо навіть нам, які на Петриківщині бували бозна–скільки разів, довелося чимало поблукати, аби розібратися, хто є хто...