Операція «К»

Одна моя знайома працює на приватному пост–продакшені, який знімає різні рекламні ролики для України та Європи. На мій подив, як тільки закінчувався знімальний період, дівчину відправляли у відрядження до Москви або Праги з валізами, набитими бобінами плівки. «У нас дешевше знімати, ніж в Європі, але проявляти відзнятий матеріал немає де», — пояснила знайома. Коли я їй почала розповідати про Національний центр Довженка, який надає такі послуги, вона тільки розсміялася: «Подивись на це підприємство з боку не патріотки, а бізнесмена, який має сучасний пост–продакшен? Машини Довженка у музей треба відправляти. Замовники останнім із могікан не довіряють».

Починаючи з минулого року, у Національному центрі Довженка поволі відбуваються зрушення. Завезли нове обладнання Easyplex, яке замовили у французькій компанії «СТМ Дебрі». До вересня його мають запустити. Тож восени моя знайома з плівкою мала б уже замість Москви їхати на Голосіївську площу. Аж тут трудовий колектив Національного центру Довженка збунтувався. З’ясувалося, що Міністр культури і туризму України Михайло Кулиняк підписав наказ про те, щоб реорганізувати Національний центр Довженка. Фільмофонд перенести на кіностудію Довженка на проспект Перемоги, 44 і зберегти за ним назву «Національний центр Довженка». Відповідно державне підприємство на вулиці Васильківській, 1, яке підпорядковується Мінкульту, перейменувати на «Кінолабораторію». Реорганізація має завершитися до 3 листопада 2010 року. Серед трудового колективу почалася паніка. Що буде, якщо у них Національного центру не буде. Приватизують? Закриють? Звільнять із роботи? Екс–керівник Держкіно Ганна Чміль, яка місяць тому прийшла на місце генерального директора Національного центру Довженка і за сумісництвом очолює комісію з його реорганізації, каже, що далі так працювати не можна: «Так як воно існувало, існувати не буде!».

Еволюція кінокопіювальної фабрики

Національний центр Довженка виник не на порожньому місці. Спершу там була славна на весь Радянський Союз Київська кінокопіювальна фабрика з 60–річним досвідом обробки фільмових матеріалів. В її стінах виготовляли перші кольорові кінофільми, а їхні фільмокопії друкувалися для багатьох країн Європи, Азії та Африки. За часів незалежної України фабрика не може похвалитися такими результатами. Віддрукували «Мамая» Олеся Саніна, «Молитву за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Штольню» Любомира Кобильчука, «Біля річки» Єви Нейман, «Богдана–Зиновія Хмельницького» Миколи Мащенка, «Владику Андрея» Олеся Янчука.

До якості фільмокопій цих кінокартин претензій немає, однак це не переконало замовників тиражувати фільми іноземного виробництва на Київській кінокопіювальній фабриці. Апаратура застаріла. Дистриб’ютори, які прийшли на ринок, не довіряли технічним «динозаврам». Тому прокатники щороку для кінокопій вивозили за кордон 83 млн. грн. А тим часом трудовий колектив фабрики виживав на тому, що здавав в оренду більшу частину приміщень підприємства, котрі не використовувалися через брак замовлень. У 2000 році Міністерство культури і туризму зробило хід конем, об’єднавши під одну назву Національний центр Довженка два неприбуткові раритетні державні підприємства — Київську кінокопіювальну фабрику та фільмосховище, яке до цього часу було на кіностудії Довженка у сирих приміщеннях.

Коли Національний центр Довженка продав частину непотрібних йому приміщень, а за отримані кошти замовив нове обладнання, застаріле державне підприємство враз перетворилося на ласий шмат для деяких тодішніх чиновників. Екс–міністр Мінкульту Василь Вовкун підготував тоді наказ про реорганізацію підприємства і створення на його базі нового державного підприємства «Кінотелесервіс», який мали перенести на кіностудію Довженка. Трудовий колектив розкусив задуми Вовкуна і не дав приватизувати центр Довженка з новим обладнанням.

Ситуація, яка склалася сьогодні, до болю нагадує конфлікт кількарічної давнини. Знову реорганізація. Національний центр Довженка переносять, а колишню фабрику замість липового «Кінотелесервісу» тепер «Кінолабораторією» називають. Зрозуміло, що працівники, які прийшли на фабрику відразу після училищ у 16—20 років, на своєму віку зазнали і розквіту кінокопіювального підприємства, і його занепаду, і спроб приватизації, не довіряють благим намірам Ганни Чміль і Мінкульту. «Хто може запевнити, що «Кінолабораторія» буде працювати як дер­жавне підприємство і що через кілька років на Голосіївській площі замість нашого корпусу не побудують торговельно–розважальний центр, план якого існує з 2008 року», — у відчаї запитує одна із працівниць Національного центру Довженка.

«Без «Кінолабораторії» кінотеатральний прокат діяти не буде»

За словами Ганни Чміль, реорганізація Національного центру Довженка піде тільки на користь працівникам обох підприємств і державі. Згідно з внесенням змін до Закону «Про кінематографію», з першого січня 2010 року державні прокатні посвідчення видаватимуть тим фільмам іноземного виробництва, які тиражовані чи отитровані на території України. «Ми дослідили, що за останні три роки для кінопрокату було необхідно не менше 5, 5 тис. фільмокопій. Якщо перевести у плівку, це буде 15,5 мільйона метрів плівки. Щоб захистити свій ринок, були прийняті відповідні зміни до закону, — розповідає «УМ» Ганна Павлівна. — На сьогодні такого обладнання, яке є тут, у жодній структурі немає. І фахівців, які вміють працювати з хімічною обробкою плівки, теж немає. Без них нові машини не запустяться і не буде кінотеатрального прокату в Україні».

Працівників Національного центру Довженка найбільше занепокоїло те, що в наказі міністра йшлося про їхнє звільнення. Перед тим, як офіційно запустять «Кінолабораторію», у Мінкульті затвердять штатний розпис підприємства, яке ліквідують, і новоствореного. Паралельно зі звільненням працівники отримають пропозиції працювати на «Кінолабораторії». Зрозуміло, що списки не тотожні. Зі 104 працівників більшість давно пенсійного віку. Дехто з них залишиться вчити молодь, як працювати з машинами, адже в Україні жоден навчальний заклад не готує таких спеціалістів, а декому доведеться звільнити місце для наступників. Хоча, якщо зважити на те, що всі фільмокопії для кінотеатрального прокату робитимуть в Україні й «Кінолабораторія» працюватиме у дві зміни, щоб встигнути виконати замовлення, тоді взагалі нікого не звільнятимуть. Адже жоден молодий технік не знає, як обходитися із позитивною проявлювальною машиною, негативною кольоровою машиною, універсальною чорно–білою машиною та іншим новим обладнанням.

А на сьогодні у «Кінолабораторії» кипить робота. Під наглядом консультанта з Франції запускають перші машини. Ганна Чміль веде переговори про замовлення тиражування фільмокопій зі всіма приватними компаніями, які виробляють кіно. В. о. директора «Кінолабораторії» Юлія Піроженко готує документи, щоб взяти в кредит мінімум 5—7 млн. грн., аби з їх допомогою вчасно завершити ремонт на 5—7 поверхах підприємства, де стоять нові машини, і щоб замовники не називали їх «останніми із могікан».

Фільмофонд — у культурний обіг

У вже згаданому наказі Кулиняка йдеться про те, щоб фільмофонд перенести на кіностудію Довженка. Ганна Чміль зазначає, що кіноархів ніхто не буде перевозити доти, доки на проспекті Перемоги, 44 не облаштують під нього спеціальне приміщення з холодильниками. У центрі Довженка вихідні фільмові матеріали, позитивні фільмокопії та цифрові копії зберігають у різних приміщеннях. Притому частину — на території, яка не належить державі. Тому треба вирішити питання про створення умов для зберігання фільмофондів. Для цього з державного бюджету буде виділено 2 млн. грн. «Кінолабораторія» — хімічне підприємство. В одному з ним приміщенні ризиковано зберігати кіноархів, — додає Чміль. — Я прийшла сюди, щоб зробити фільмофонд національним. Уже підготовлений указ Президента України про надання державному підприємству «Національний центр Олександра Довженка» статусу національного. Починаючи з 2011 року, фільмофонд фінансуватиметься з держбюджету, а не з господарського рахунку, як було до цього».

Національний центр Олександра Довженка має відповідати вимогам ФІАФ (Всесвітньої федерації кіноархівів), куди він входить із 2003 року. Тут зібрано понад 40 тис. одиниць архівних матеріалів. А сайту, де була б інформація, що там зберігається, як використовується, скільки коштує фотографія або послуга із надання матеріалу, немає. «Раритет не потрібно просто охороняти, він має функціонувати і здійснювати культурний обіг», — підкреслила Чміль. У приватних розмовах довженківці зізналися, що не бачать в цьому нічого поганого. Головне — перебороти страх перед реорганізацією. А далі робота аж закипить.