«Вітання друзів кращі за медалі»
— Наталю, яка нагорода тепер найцінніша для тебе?
— Наразі найбільш цінною відзнакою вважаю звання «спортсмен місяця». А взагалі, для мене набагато приємніші привітання друзів і батьків, ніж, власне, самі нагороди.
— Які почуття виникають у момент сходження на п’єдестал?
— Це дуже приємно. Адже відчуваєш, що винагороджується твоя праця. Уже бачиш те, заради чого працюєш, водночас з’являється бажання трудитися й надалі ще з більшим завзяттям.
А коли підіймається синьо–жовтий прапор та звучить гімн, відчуваю гордість за свою країну.
— А слова гімну знаєш напам’ять?
— Звісно. Ми обов’язково співаємо його на змаганнях. Крім того, в нас у республіканському вищому училищі фізкультури кожен четвер проходить лінійка, на якій і «відпрацьовуємо» знання гімну.
— Розкажи, куди складаєш свої нагороди? Їх уже багато?
— Вистачає. На одному з турнірів мені подарували велику м’яку іграшку у вигляді кота, от йому на шию й вішаю всі свої дорогоцінні медалі. Хоча деякі відзнаки, скажімо, нагороди з гімназіади та з дорослої європейської першості, досі тримаю при собі, бо частенько маю демонструвати їх на різних офіційних заходах.
«Після падінь біль відчуваєш не одразу. Мусиш довести вправу до кінця»
— Позитивних емоцій після перемог особливо ніхто не приховує. А після поразок неприємні відчуття часто тримаються всередині. Що відчуваєш, коли зазнаєш фіаско? Часом не виникає думка покинути спорт, поки не пізно?
— Чесно кажучи, ніколи таких думок не було. Зазвичай програєш тоді, коли погано підготувався, рідко буває, що навпаки. Втома після напружених тренувань заважає показати свій максимум. Якщо ж навіть і програв, то життя на цьому не закінчується. Потрібно підніматися з колін і боротися далі. Бо якщо ти не підвівся, не продовжив виступ на снаряді — тоді судді ставлять оцінку «нуль», і вся багатомісячна праця йде нанівець. Гімнаст за багато років важких тренувань знає, що мусить встати.
— Чи бувало, що фізичний біль від падінь не дозволяв тобі продовжувати виступ?
— Навіть якщо падіння було болюче, одразу на емоціях не відчуваєш всього спектру та інтенсивності больового імпульсу. Боляче потім, коли завершуєш змагання. А взагалі, до болю вже звикли. Практично завжди працюємо на тренуваннях через «не можу». Мало того, що сам себе змушуєш вставати, так ще й тренер тебе підбадьорює. Через сльози, через біль — йдеш і тренуєшся далі.
— Тобі через два місяці буде лише 16. Скільки років ти вже в гімнастиці, що так прикипіла до професійного спорту?
— Уже десять. Коли вже пробилася до основного складу національної збірної, побачила плоди такої тривалої роботи — чи можу через якісь фізичні страждання кидати справу життя?! Ні. Вважаю, що з колії може вибити спортсмена лише важка травма, а щоденні навантаження, біль — це нормальні речі.
— Тобто, незважаючи на юний вік, ти вже вважаєш себе спортсменом–професіоналом?
— Так, звичайно. Я знаю, навіщо я працюю, знаю своє завдання на майбутнє. Попереду — чемпіонат світу, до якого ми вже почали серйозну підготовку. Я повинна вдосконалити свою вправу на брусах, відновити всі чотири снаряди, щоб виступити в багатоборстві.
— Яке місце у твоєму житті взагалі займає спортивна гімнастика?
— Для мене це робота, яку я виконую із задоволенням, до того ж ще й отримую за неї гроші.
«Стрибнути з 10–метрової вишки у воду — страшно»
— Чому ти віддаєш перевагу саме брусам?
— Так склалося, що відновлюючись після серйозної травми, багато часу проводила саме на цьому снаряді, тож саме з ним найбільше потоваришувала.
— Попри різні нововведення, суддівство в спортивній гімнастиці позначене значним суб’єктивізмом. На твою думку, як можна його позбутися або ж як із цим боротися?
— Звісно, що боротися з цим явищем ми, спортсмени, не можемо. Просто тренерський штаб після чергових змін у правилах намагається підлаштувати наші комбінації під нові вимоги.
— Звісно, спільного між спортивною і художньою гімнастикою мало. Однак чи не було в тебе бажання стати «художницею»?
— По–перше, і це головне, я не підхожу по фактурі. По–друге, в мене не було ніколи такого бажання (посміхається).
— Що подобається тобі з інших видів спорту?
— Дуже подобається плавання та стрибки у воду.
— А з якого трампліна могла б стрибнути?
— Думаю, що без страху стрибнула б із найнижчого. А з 10–метрової платформи — страшно.
— А як же тоді виконуєш різноманітні вправи на своїх снарядах, де також потрібно в повітрі робити різні акробатичні трюки?
— Спочатку було боязно. Але після багаторічних тренувань уже нічого не боюся. Тут до всього звикаєш і більшість вправ виконуєш на автоматизмі. Хоча перед важким елементом завжди збираюся з думками.
— Цікаво, скільки разів можете підтягнутися на турніку?
— Під час різного роду розминок тренери вимагають зробити по 20 підтягувань, але не більше. Два десятки разів — роблю запросто.
— Ніколи в повсякденному житті не змагалися в цій вправі з хлопцями? Буває, вони на перекладині нагадують мішок...
— Та ні, поза спортивним залом ми на турнік ніколи не ліземо. Якщо виходимо погуляти з дівчатами, то намагаємося повністю відпочити від спорту.
«Намагаюся підлаштвовуватися під світ, а не змінювати його під себе»
— Наталю, а що найбільше не подобається тобі в спорті?
— Про погане намагаюся взагалі не думати. Але, зізнаюся, у своїй роботі найбільше не люблю опорний стрибок, бо не розумію його. І ще вправи на колоді не люблю. Хоча багато чого залежить від настрою, з яким приходиш на тренування. Без нього ніякого тренування не буде.
— Хто чи що тобі може зіпсувати настрій?
— Зіпсувати мені настрій важко. Щоб було поменше проблем, я волію підлаштовуватися під світ, а не змінювати його під себе. У житті намагаюся добре ставитися до людей — тоді й вони відповідатимуть тобі добром.
— Розкажи, що найбільше цінуєш у людях. Яким повинен бути друг?
— Поважаю друзів за їхню відданість, незалежно від обставин. Я можу їм розповісти про свої проблеми, поділитися приємними новинами, довірити таємницю, і вони мене підтримують, підбадьорять. Справжні друзі — це ті люди, які проходять випробування часом.
«На зборах зависаємо «Вконтакті»
— Як проводиш свій вільний час? Що обираєш — інтернет, який так захоплює твоїх ровесниць, чи віддаєш перевагу живому спілкуванню?
— Мені, як і більшості людей, подобається спілкуватися «вживу». Але коли ми не вилазимо з тренувальних зборів, тоді, нічого не вдієш, застосовую сучасні засоби комунікації — інтернет, мобільний телефон.
— У якій соціальній мережі проводиш найбільше часу?
— Звісно ж, «Вконтакті» (сміється).
— У тебе — однієї з небагатьох українських спортсменок — є власний інтернет–сайт. І це — в 15 років! Розкажи історію його створення.
— Цей ресурс для мене зробив один американець. Чесно, я не знаю, як він мене розшукав. Але спочатку він створив сайти для російських спортивних гімнасток, а вже потім, певно, знайшовши моє прізвище в їхніх контактах, зв’язався зі мною і запропонував свої послуги. Звісно, я не відмовилася.
— А сама часто заглядаєш на свій сайт? Чи контролюєш його наповнення?
— Оновленням сайту займається його автор. Усе відео, фото — це також його рук справа. Я лише гостя, мандрівниця на сторінках цього ресурсу (посміхається).
«У школі бувала рідко»
— Схоже, що вже прийшов час твоєї власної популярності. Може, ти сама в когось хотіла б узяти автограф?
— Це точно будуть не спортсмени… (Після нетривалих роздумів) Хотіла б сфотографуватися із Максом Барських і Стасом Шурінсом із проекту «Фабрика зірок».
— Училище фізкультури — своєрідна наука. Скажи, уроки в школі часто прогулювала?
— Чесно кажучи, на уроках бувала рідко. Але не через прогули, а з поважних причин, якими були постійні тренувальні збори та змагання. Якщо відверто, то в 11–му класі в школі вчилася загалом місяців два. Але школу закінчила, все нормально.
— А з яким результатом склала випускні іспити?
— Тестування проходила з української мови та історії. Результат обох дісциплин — позитивний. За мову отримала 152,5 бала, за історію — 155.
— Якщо не секрет, куди плануєш далі йти навчатися далі?
— Подаватиму документи до Київського національного університету фізкультури та спорту. Спортсменів зі званням майстра спорту міжнародного класу туди зараховують без вступних іспитів.
ДОСЬЄ «УМ»
Кононенко Наталія Олексіївна
Майстер спорту міжнародного класу зі спортивної гімнастики
Народилася 25 серпня 1994 р. у м. Київ.
Бронзова призерка чемпіонату Європи 2010 року у вправах на брусах.
Представляє товариство «Україна».
Перший тренер — Тетяна Савицька.
Тренери — Ігор Бєляков, Інна Коробчинська.
У 2010 році отримала повну середню освіту.
Зріст — 157 см, вага — 46 кг.
Захоплення — плавання, танці, музика (улюблена співачка — Брітні Спірз).
Незаміжня.
Персональний сайт — www.nataliakononenko.com.
АВТОРИТЕТНА ДУМКА
Ігор Бєляков,
тренер Наталі Кононенко:
— Характер у моєї підопічної м’який, зазвичай вона виконує геть усі тренерські вказівки. А з таким ставленням до роботи їй до снаги потрапити на п’єдестал і на майбутній першості світу.