Віражі «солодкої» горянки

Карпатський мед дається важко — і бджолам, і пасічникам. У горах їх цілий сезон переслідують надокучливі дощі й різкі перепади температур. Та й сусідство з клишоногими ласунами, які можуть вештатися неподалік розташованої на полонині пасіки, — цілком реальне. Аби відлякати царя тутешньої фауни, перед­бачливі господарі розкидають довкола літньої стоянки стріляні гільзи, наповнені димовим порохом. Потяг ведмедів до меду і в ХХІ столітті не слабне. Це підтвердив бджоляр–любитель із Микуличина, кандидат сільськогосподарських наук Юрій Боберський. «Позаторік я вивіз своїх бджіл у гірське урочище Розсіч, — розповідає він «УМ». — Невдовзі повінь так розмила русло річечки, що не міг забрати вулики. Коли трохи відновили дорогу і я перебрався на той берег, то побачив, що сюди двічі навідувався «медведюх». Він навіть порвав обшивку на одному вулику. За ним туди внадилася куниця і зробила справжню руїну. Того сезону половина моїх бджіл, на жаль, загинула».

Збитки від професора

Карпатський мед, як відзначають найавторитетніші дегустатори, винятково запашний і солодкий. Хоча ще трохи, якийсь рік–два, і справжній смак цього дивовижного продукту, аналогів якому немає у світі, можна було б лише уявити за описами колишніх його споживачів. Існування унікальних і найпродуктивніших в умовах України карпатських бджіл ще недавно висіло на павутинці. Ця порода божих комах, яка відзначається лагідною вдачею, завзято збирає нектар з малоцукристого цвіту навіть при температурі не вище 12 градусів за Цельсієм. Така працездатність і не снилася бджолам іншого походження. Дивно, та про існування смугастих карпаток науковий світ довідався лише в травні 1966 року. Саме тоді їх уперше побачив на Закарпатті, повертаючись із Румунії, де брав участь у засідання Ради Апімондії, відомий професор Московської сільгоспакадемії імені Тімірязєва Гурген Аветисян і захоплено вигукнув: «Та це ж золота бджола!».

На нещастя, майже в той самий час іншому «солодкому» авторитету — російському професорові Геннадію Таранову спала на думку, як йому здавалося, геніальна, а насправді руйнівна ідея. «Шляхом експериментів він у 60–ті роки минулого століття довів, що завдяки схрещенню бджіл можна досягнути прибавки в медозборах на 30—40 відсотків, — пригадує завідувач ентомологічного розплідника Карпатського національного природного парку Степан Гриник. — Тоді на території всього Радянського Союзу кинулися запопадливо виконувати «спущену» з Москви вказівку щодо масового схрещення бджіл для перевиконання «медових» п’ятирічних планів. Згодом з’ясувалося, що прибавку в медозборах дають лише схрещені бджоли першого покоління, різко знижуючи продуктивність у другому й третьому, а в четверному поколінні сім’я занепадає. Тодішня кампанія завдала величезної шкоди пасічничій галузі і, на жаль, не оминула наш край. Карпатська бджола теж не врятувалася від експериментів».

Справді, до якого абсурду треба було додуматися, аби на території сусідньої з Прикарпаттям Тернопільської області за наказом московських апітехнологів організувати розплідник кавказьких бджіл. Це потім у фахівців волосся стало дибки — серед схрещеного бджолиного племені поширилися страшні хвороби.

Карпатські бджоли — поза конкуренцією

Коли голова Івано–Франківської асоціації розвитку бджільництва «Галичина» Богдан Паркулаб із колегами п’ять років тому почав шукати на території області чистокровних карпатських бджіл для племінного матеріалу, то ледь натрапив на їхній слід поблизу Чорногірського хребта. У високогірних селах Зелена, Дземброня та Шибене зрештою знайшли те, що шукали. Малочисельна популяція чистокровної карпатки збереглася там лише завдяки суворому клімату, якого остерігалися власники пасік, котрі з рівнин кочують у гори, аби добути елітний мед. Перший, пошуковий, етап порятунку карпатської бджоли ентузіасти провели власним коштом. І не знати, яка б доля далі спіткала медоносну аборигенку, якби актуальність проблеми не зрозумів директор Карпатського національного парку Антон Яворський. Завдяки його підтримці у рамках проекту «Гуцульська оселя» знайшлося місце й сучасній пасіці європейського зразка. Менш як за рік у Микуличині вдалося спорудити унікальний об’єкт — будівлю навчально–просвітницького бджолярського центру і пасіку із сотнею вуликів, виготовлених на спецзамовлення.

У нових єврооселях якраз і «прописали» знайдених під Чорногорою чистокровних карпаток. «Ми зробили перші вагомі кроки для порятунку карпатської бджоли, а тепер треба шукати джерела фінансування програм розвитку, — бідкається Богдан Паркулаб. — На теренах колишнього СРСР цій бджолі взагалі немає гідних конкурентів. Я буваю на міжнародних конференціях, зокрема в Москві, і там офіційно визнають її високий статус. До того ж бджільництвом, на моє тверде переконання, мають займатися в кожному природному парку України, аби зберегти тамтешнє біорозмаїття. Божі комахи, запилюючи квіти, прокладають найнадійніший місток між флорою і фауною. Дуже хочеться, аби цю ідею підтримали чиновники дер­жавного рівня, а ми готові допомогти кожному паркові обладнати подібну до нашої пасіку».

Не треба забувати, що виробництво меду в нас упродовж останніх двадцяти років різко скоротилося, бо колгоспні та лісогосподарські пасіки канули в Лету. Жодної заміни їм у промисловому варіанті так і не знайшлося. Вочевидь елітна микулинецька пасіка могла б стати взірцем для розвитку великотоварного «медового» виробництва. І не тільки. Бджоли, як з’ясували італійські вчені, можуть бути чудовими природними індикаторами довкілля. За методикою апеннінців, достатньо встановити кілька вуликів на певній території і, проаналізувавши добутий там мед та квітковий пилок, можна безпомилково визначити екологічний стан території в радіусі двох–трьох кілометрів.

Таку лабораторію, якщо знайдуться кошти, Богдан Паркулаб та Степан Гриник планують обладнати й на пасіці в Микуличині. Проте нині, зважаючи на дуже складні погодні умови, що спостерігалися в горах упродовж всієї другої половини червня, вони більше переймаються самопочуттям своїх бджіл, вивезених в гірську глухомань, подалі від «нечистокровних» пасік.

У негоду кусатися тягне

Добратися до «секретної» полонинки, де мої супутники хочуть зробити закритий пункт спарювання карпатських маток, можна лише автомобілем високої прохідності. Подолавши понад десять кілометрів пересічної гірської дороги та кілька водних перешкод, ми потрапили на узвишшя, яке з одного боку омиває шумливий потік. Тиждень тому сюди з микуличинського стаціонару привезли півсотні вуликів.

Ледь над нашими головами прояснилися клаптики неба, як бджоли почали масово вилітати зі своїх кочових хатинок у пошуках нектару. Тривалі дощі довго тримали цих невтомних трудівниць під дахом вуликів, і тепер вони використовували кожну погожу мить, аби наверстати згаяне. Довкола — манливий цвіт гірських трав, малини, ожини та іван–чаю, зілля якого, за твердженням гуцульських цілителів, має виняткову оздоровчу силу. Мед, звісно, — теж.

На полонинській пасіці господарює Володимир Буратчук. Зовні він зовсім не схожий на традиційного українського пасічника з дитячих книжок — сивочолого дідуся в брилі. Та, незважаючи на молодий вік, Володимир упевнено почувається біля вуликів. Зреш­тою, він має в Микуличині досвідченого консультанта — бабуся Ганзуня, родичка по дружининій лінії, пасічникує вже й не пригадує, як довго. Їй скоро виповниться вісімдесят, а старенька ще залюбки доглядає на своєму обійсті одинадцять бджолосімей.

Хоча за карпатською бджолою закріпилася слава лагідної комахи, яка безпричинно нікого не жалить, наближаючись до пасіки, ми завбачливо надягаємо на голови захисні маски. Розтривожені далеким переїздом і паскудною погодою карпатки можуть змінити ласку на гнів. Вони й справді сьогодні не в гуморі. Відкривши кілька вуликів, розуміємо причину: в рамках — лише краплинки меду. Зібрати більше завадили дощі.

Уся надія — на погожий липень. «Буде сонце, бджоли заспокояться і візьмуться за роботу, — стверджує Володимир. — Хоча й сьогодні в мене — лише чотири укуси. Коли перевозили частину пасіки на Снятинщину, де квітував ріпак, то за день покусало щонайменше сто бджіл. Та нічого страшного: вскочив у ставок — і як рукою зняло».

Кореспондент «УМ» також не залишився без мітки. Одна бджілка якимось дивом залізла в рукав куртки і, поки я звідти її витрушував, встигла вкусити за зап’ястя. Шкода комашки, адже без жала вона приречена на швидку загибель. І хоча це майже непомітна втрата для бджолиної сім’ї, яка влітку складається з 50—70 тисяч робочих особин, та все ж у медозборі бракуватиме кількох грамів унікального екологічно чистого меду. Його неповторний смак віддавна шанували у найтитулованіших домах Європи. «Наш високогірний мед — один із найкращих у світі з–поміж десертних та лікувальних медів, бо походить із відрубної високогірної флори, з перевагою квітів малини. Це надає йому дуже приємного й ароматного смаку, котрого не може дорівнятися жоден інший мед», — стверджував майже сто років тому прикарпатець Іван Марцінків — один із трьох «сеньйорів» українського пасічництва. Він–то вже ніяк не міг схибити в оцінках, бо був учасником багатьох міжнародних конгресів із бджільництва і дегустував мед мало не з усього світу.