Стрімкий політ до зірок

«Ми відповідаємо за тих, кого приручили...» — з часів нашої юності з нами назавжди залишилися ці проникливі слова славного сина Франції, який пробудив у нас перше відчуття причетності до неозорої і водночас крихкої «планети людей», до вселюдського братерства. З його ім’ям ми пов’язуємо зародження в нас щемного почуття романтичної окриленості, віри у власні сили. Воно назавжди залишиться символом безкорисливої любові, самопожертви заради права відчувати себе Людиною.

З тієї самої пори безхмарних мрій і захопливої віри у торжество героїчного духу живе з нами красива легенда про письменника–льотчика, який згинув у небі Франції, якого араби звали Капітаном птахів... І ми свято вірили — він не зник, а розчинився у середземноморській синяві, пішов назустріч зіркам, як і його Маленький принц. І сьогодні нащадкам цього романтика, громадянина Всесвіту, який жив поза часом і кордонами, дано припасти до джерела мудрості й доброти, мужності та співпереживання, які він утілив у вишуканій формі філософсько–ліричної повісті–казки, а насправді — у найоригінальнішому у світовій літературі освідченні в коханні — повісті «Маленький принц».

Йому даровано істинний Талант, прозорий та дзвінкий, талант любити й дарувати любов іншим людям. Провівши наші розгублені душі крізь горнило підступних спокус і надуманих проблем, істинних та «балаганних» страждань, він став невід’ємною часткою того світу духовності й тепла, дефіцит якого такий відчутний сьогодні. І тому нам як ніколи важлива дружня надихаюча усмішка цієї дивно світлої людини, його мудрі слова: «Найганебніше — боятися власного страху»...

Аристократ неприборканого духу

Народився Антуан Марі Жан–Батіст Рожер де Сент–Екзюпері 29 червня 1900 року в Ліоні, в сім’ї, що належала до старовинної прованської аристократії. Батько помер, коли Антуану було чотири роки, і вихованням п’ятьох дітей займалася мати, графиня Марі де Сент–Екзюпері. Антуан закінчив школу єзуїтів у Монтрьо, у 1917 році вступив до паризької Школи мистецтв на факультет архітектури. Безтурботне життя скінчилося. Дорослий світ, що чатував на збіднілого аристократа за воротами замку, був холодний, байдужий та брутальний. У великий світ вийшов недолугий, сором’язливий, не пристосований до самостійного життя юнак із якоюсь дитячою посмішкою та без жодних ознак «аристократичної статі».

У 1921 році молодого графа було призвано до армії, на курси пілотів. Через рік, закінчивши службу, він переселився до Парижа. Тут почав писати. Але літературні праці статків не приносили. І тоді милий паризький бонвіван, розчарований мрійник, який вважав себе геть безнадійним невдахою, нащадок лицаря Святого Граалю, став служити у конторі черепичного заводу, торгував автомобілями, книгами. А 1925 року Екзюпері став пілотом компанії «Аеросталь», що доправляла пошту на північне узбережжя Африки. Він спав на дверях, покладених на два порожні ящики, писав та їв на перекинутій бочці, читав при світлі гасової лампи. Але, врешті, знайшов внутрішній спокій, відчув себе по–справжньому щасливим. Для внутрішньої рівноваги йому були необхідні відчуття постійної небезпеки та можливість здійснити подвиг.

1927 року він став начальником аеропорту в Кап–Джубі, у Північній Африці. У представленні до ордена Почесного легіону про Сент–Екзюпері було сказано: «Пілот рідкісної сміливості, чудовий майстер своєї справи». Тоді ж йому й довелося здійснити аварійне приземлення в пустелі, і саме воно стало поштовхом до написання повісті «Маленький принц».

У 1929—1931 рр. він служить пілотом у Південній Америці, в Африці. У 1933—1934 рр. Екзюпері, або Сент–Екс, як його називали друзі, стає льотчиком–випробовувачем. У 1935 році він побував у СРСР, а в 1937–му — в Іспанії. У 1939 році, після початку Другої світової війни, Екзюпері б’ється з нацистами в Іспанії та Франції, нагороджений Воєнним хрестом Французької Республіки. У грудні 1940 року емігрує до США. Із 1943–го служить військовим льотчиком у Північній Африці...

31 липня 1944–го Антуан де Сент–Екзюпері не повернувся із розвідувального польоту. Письменник не дожив трьох тижнів до звільнення Франції.

Перше оповідання Сент–Екзюпері «Льотчик» було опубліковане 1926 року. Серед його творів — антифашистський репортаж з Іспанії (1937), нариси про СРСР, оповідання, повісті, романи «Південний поштовий» (1929) та «Нічний політ» (1930—1931), нарешті — його «візитка» — «Маленький принц» (1943). У 1939 році його книгу «Планета людей» (в російському перекладі — «Земля людей») відзначено премією Французької академії. А незакінчену повість «Цитадель» опубліковано в 1948 році.

Вічний мандрівник у часі

Ця незвична людина прожила дивовижне життя, гідне якщо не наслідування, то пильної уваги — безумовно. Оточення знало його як «гейзер оптимізму» — він як ніхто вмів робити щасливими інших... Але сам був глибоко нещасний. Друзі говорили, що в останній його рік небезпека була йому потрібна, «як таблетка знеболювального». Сент–Екзюпері й раніше ніколи не боявся смерті, тепер він її шукав. Перед своїм останнім польотом він залишив записку: «Якщо мене зіб’ють, я абсолютно ні про що не жалкую...»

...У свої 44 роки він був занадто старий для військової авіації. Увага й реакція підводили його. За роки польотів він отримав стільки поранень та понівечень, що був навіть не в змозі без сторонньої допомоги натягти комбінезон. Він насилу втискав у тісну кабіну літака своє обважніле, поламане в численних катастрофах тіло. На землі пілот страждав від 40–градусної алжирської спеки, а в небі, на висоті 10 тисяч метрів, — від болю у погано зрощених кістках. А його розсіяність стала легендарною. Він і замолоду літав не «за правилами», а за інстинктом, забував прибрати шасі, підключав порожній бензобак і сідав «не туди». Але тоді його виручало внутрішнє чуття, яке допомагало врятуватися навіть у найбезвихідніших ситуаціях. А тепер він був немолодий і нездоровий, і кожна дрібничка перетворювалася для нього на випробування.

Він був надзвичайно добрим: коли в нього водилися гроші — давав у борг невсібіч, коли ж вони закінчувалися — жив за рахунок друзів. Важкий, кумедно–незграбний, із орденом Почесного легіону та Воєнним хрестом, що криво теліпалися, у засмальцьованому кашкеті, Екзюпері був об’єктом загальної любові та піклування...

Але він рвався у небо, вимагав, щоб усі вильоти в район Анессі, де пройшло його дитинство, залишалися за ним. Жоден із них не пройшов благополучно. І там же перервався останній політ майора де Сент–Екзюпері. Перед цим вильотом ворожка напророкувала, що він загине у морській воді, і він, зі сміхом розповідаючи про це друзям, відзначив, що вона, певне, прийняла його за моряка.

Зі своєю дружиною Екзюпері зустрівся у 1930 році в Буенос–Айресі, куди льотчика перевели технічним директором компанії Aeroposta Argentina. Консуело Ґомес Карільо, якій не було ще й 22 років, устигла вже двічі побувати у шлюбі. Її другий чоловік, ґватемальський дипломат і письменник Енріко Ґомес Карільо, який дружив з Оскаром Уайльдом, покінчив життя самогубством. Трішечки божевільна та екзотична красунечка, несамовита й палка, Консуело любила прибрехати й обожнювала Францію.

Вона чудово розумілася на живописі, непогано ліпила й іноді «випорскувала» до Парижа, щоб зустрітися з друзями–художниками — Сальвадором Далі та Максом Ернстом. Подруга Сент–Екзюпері виявилася пречудовою оповідачкою: вона внесла в життя Антуана поезію, фантазію, легкість. Консуело постійно жадала нових пригод і потихеньку сходила з глузду. Та це ще більше прив’язувало до неї Сент–Екзюпері: за вибухами безпідставного гніву він бачив приховану ніжність, за зрадництвом — слабкість, за безумством — тремтливу незахищену душу. Троянда з «Маленького принца» була списана саме з Консуело — портрет вийшов точний, хоча й сильно ідеалізований.

От і роман «Нічний політ», розпочатий у період їхніх палких стосунків, можна сказати, було написано завдяки твердій стійкості Консуело: Сент–Екс одержував доступ до спальні лише тоді, коли в щілину під дверима просовував чергові 5–6 списаних аркушів рукопису. При цьому вона ставала все ексцентричнішою: на світський прийом графиня де Сент–Екзюпері могла прийти у лижному костюмі та гірських черевиках.

У розлуках Сент–Екзюпері дуже сумував за Консуело. На війну він вирушив так само, як Маленький принц у подорож по інших планетах, — усвідомлюючи, що назад дороги немає. За два дні до цього він заздалегідь написав розгорнуте любовне послання дружині: «Зітчи мені плащ із твого кохання, Консуело, і жодна куля не зачепить мене!». Але, на жаль, і цього захисту, найнадійнішого засобу від душевних переживань, виявилося замало.