Минулої суботи у столиці Росії фінішував 32 міжнародний кінофестиваль. Журі, очолюване знаменитим французьким режисером Люком Бессоном, присудило головний приз «Золотий Георгій» фільму «Брат / Hermano» режисера Марселя Раскіна (Венесуела). Спеціальний приз журі «Срібний Георгій» отримала картина «Албанець / Der Albaner» Йоханнеса Набера (Німеччина, Албанія). Такий самий приз, тільки за кращу режисерську роботу, вручено поляку Яну Кидаву–Блонському (фільм «Ружичка / Rozyczka»). Кращими акторами визнано Вільму Цибулькову за виконання головної ролі у чеській стрічці «Як рай земний / Zemsky raj to na pohled» та Нік Хелілай («Албанець»). Ну а «Срібного Георгія» за кращий фільм конкурсу «Перспективи» отримав «Реверс / Rewers» Бориса Ланкоша (Польща).

Почесні призи отримали французи — режисер Клод Лелюш («За внесок у світовий кінематограф») і Емманюель Беар («За підкорення вершин акторської майстерності та вірність принципам школи К. С. Станіславського»).

У Національному художньому музеї України зустрілися двоє чоловіків. Один із них — тайванець: низенького зросту, смаглявий, із розкосими очима, на правій руці носить чотки і як тільки випадає вільна хвилина, він, медитуючи, повільно перебирає намистини. Другий називає себе українцем, хоча коли бачиш його вперше, виникає сумнів, що цей містер зрозуміє бодай одне слово українською. Волосся хвильками спадає на його фіолетовий костюм, очі великі і наївно усміхнені, ніби він щойно вийшов із туристичного автобуса, тримаючи в руках буклет — чи то карту столиці, чи маленький розмовник. А нігті, пофарбовані чорним лаком, так і видають нетутешнє походження зрілого пана. «Майкл, у тебе чудові картини», — хтось тисне руку містеру у фіолетовому і отримує у відповідь історію написання роботи «Я страждаю, поки світ у порядку». Не віриться, але містер вільно щебече українською, правда, з легким діаспорним акцентом.

Україна вже давно захоплює своєю культурою та мистецтвом закордонних гостей. Ті, у свою чергу, байдужими не залишаються, віддячують чималим резонансом. Так, посол Франції в Україні Жан–Поль Везіан та його дружина Елен, якось потрапивши на фестиваль «Великодня писанка» у Космачі Косівського району, були приємно вражені тим, як мешканці цього краю віддають пошану традиціям і на кожне свято одягають щедро вишиті сорочки неймовірної краси.

Українська і словацька літератури мають багатий досвід взаємних перекладів. Досить сказати, що в повоєнні часи словацькою мовою виходили твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, Василя Стефаника. Ще більше перекладали сучасників — Олександра Довженка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Юрія Мушкетика, Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Віталія Коротича, Ліну Костенко та ін. Словацький читач мав змогу ознайомитися не тільки з класичними зразками української прози та поезії, а й пригодницьким жанром у книжках Ростислава Самбука чи Володимира Малика. Тож українська література словацькою мовою була представлена доволі повно. Це пояснювалося не тільки тим, що наші країни разом будували соціалізм в одному політичному блоці та існуванням великої української меншини у Словаччині. Ще й була певна домовленість, за якою словацьких письменників також широко перекладали в Україні.