Тарас Шелестюк: Щоб ставати кращим, треба бити кращих

Свої перші медалі Тарас чіпляв на груди, коли виходив на вулицю рідної Макіївки, аби сусіди бачили, що він уже чогось досяг. Тепер же нагороду чемпіонату Європи показав у Сумах, де мешкає чотири роки, і сфотографувався на тлі собору, щоб передати привіт читачам «України молодої». Успіх боксера Шелестюка на недавній континентальній першості в Москві став приємним сюрпризом для тренерів збірної України. А видовищність боїв за участю 24–річного середньоваговика відзначали й фахівці з інших країн. Зупинятися на досягнутому хлопчина не збирається, а хоче разом із молодшим братом, також боксером, прославитися не менше за Кличків. При цьому захоплюється не лише боксом, а й екстремальним спортом і музикою у стилі реп.

«Хлопці зі збірної бачать один одного частіше, ніж своїх дружин»

— Тарасе, на дорослий чемпіонат Європи ти пробився лише в 24 роки — й одразу здобув медаль. Чому так довго чекав свого шансу?

— Зазвичай у бокс хлопці приходять років у 10–11, а я почав займатися лише в 14. В юнацькому віці було важко пробитися на міжнародні турніри — хоча я був найкращим у двох вагових категоріях, мене чомусь не взяли на юніорський чемпіонат світу. На жаль, у боксі, як і в інших видах спорту, є свої підводні течії, корупція. Не легше довелося й серед дорослих. Я вперше потрапив до збірної лише на минулорічному чемпіонаті світу. А от дебют на чемпіонаті Європи відзначив медаллю.

— Зате, мабуть, у такому віці вже є психологічна стійкість, аби подолати хвилювання?

— Страшно не було, хоча переживання, звісно, завжди є. Тим паче після перемоги на лютневому чемпіонаті України в Сумах у мене був спад форми. Але відпочив, трохи скучив за боксом — і вперед у бій (сміється).

— Але ж таких серйозних суперників, яких мав у Москві, мабуть, навряд чи сам собі побажав би?

— Мене не лякало навіть те, що в першому ж бою трапився віце–чемпіон світу росіянин Замковий. Щоб ставати кращим, треба бити кращих. На всіх суперників налаштовувався серйозно: після кожної перемоги на наступний день про неї забував. Врахували з тренером досвід минулорічного світового форуму (для нього він також був першим) і тепер підійшли до справи більш професіонально.

Після росіянина я побив турка, а у чвертьфіналі, вже фактично в бою за медаль, впорався з ірландцем. Цікаво, що з Джоном Джойсом ми раніше боксували на зборах у Кончі–Заспі — тоді я його навіть у нокдаун послав, здається, в раунді сьомому. Але ж на змаганнях треба набирати очки за три раунди, тож довелося попітніти. А потім у півфіналі трохи чогось забракло, аби здолати угорця, можливо, тактики, чи просто «перегорів».

— Хлопці у збірній підтримували один одного?

— Так, хоча, зрозуміло, з кимсь спілкуєшся більше, з кимось — менше. Я, наприклад, на зборах зазвичай живу в кімнаті з харків’янином Гвоздиком. Ми з ним навіть не прощаємося, коли роз’їжджаємося. Саня у таких випадках каже: «Тарік, чого я буду з тобою прощатися, коли тебе бачу частіше, ніж дружину?».

Прикро було, коли явно засудили Сергія Дерев’янченка. Та все ж, гадаю, п’ять медалей — гідний ужинок для нашої збірної, який у жодному разі не можна назвати провалом, як деякі «специ» вже поспішили сказати.

«Любительський бокс став менш цікавим»

— До речі, ми з колегами дивувалися, як у аматорів рахують удари.

— Зараз фіксують чіткі й явні удари, особливо коли з ефектним звуком, що, звісно, не завжди буває об’єктивно. Із п’яти суддів троє впродовж секунди мають натиснути кнопки, фіксуючи удар, а це дає приводи для махінацій. Трапляється, сидить такий «піаніст» і натискає кнопку лише на користь одного спортсмена. І цього разу в Москві теж засуджували боксерів, але менше, ніж торік на чемпіонаті світу.

— Зі сторони такі бої виглядають неоднозначно...

— Зараз бокс пішов специфічний, боксер сховався за свої рукавички і стоїть намертво. На чемпіонаті Європи траплялося, що рахунок після двох раундів був 0:0!

До слова, глядачів у Москві було вельми мало — скажімо, менше, ніж на чемпіонаті України в Сумах, де трибуни заповнювалися майже вщерть.

На чотирьох перших фіналах я ледь не заснув — настільки нудно було. Це чимось нагадує обережний футбол, коли всі бояться пропустити. А той, хто забиває гол, закривається на своїй половині й береже перевагу. Тому в боксі зараз рахунок ударів часто схожий на футбольний. Гадаю, молодим таке показувати не варто, аби вони такому не навчалися.

Раніше бокс був цікавішим. Гадаю, краще повернутися до попередньої практики суддівства, коли оцінювали техніку, тактику, а рахунки в записках були на кшталт 20:19. Я сам намагаюся боксувати так, щоб було цікаво глядачам. Траплялося, замість того, щоб закритися, ліз уперед, атакував, програвав, зате публіка була в захваті.

— Як складаються відносини з суперниками?

— До всіх ставлюся з повагою, крім тих, які, буває, навмисно чи нижче пояса вдарять, чи ще якийсь заборонений прийом застосують. Спілкуюся з іменитим казахом Сапієвим, якому програв на чемпіонаті світу, з хлопцями з Молдови, Білорусі, Росії, Ізраїлю. Випадково познайомився зі шведом — я його торік переміг, а лише два тижні тому дізнався, що він чеченського походження. Хлопчина сам підійшов до мене в Москві й привітався.

«Коли не було можливості боксувати, працював вантажником»

— А чому так пізно потрапив у бокс?

— Просто я до боксу п’ять років уже встиг позайматися футболом у рідній Макіївці. А коли мій тренер пішов на роботу в «Шахтар–3», то хотів і мене з собою забрати. Але я вже на той момент зробив інший вибір. Якось пішов із однокласниками за компанію на секцію боксу й через місяць зрозумів, що у футбол грати вже не буду. Хіба тільки у дворі.

— Настільки сподобався бокс?

— Так, я з самого дитинства був бойовим, частенько бився — в основному, за справедливість. І в школі, і в училищі я був найнижчим, а маленьких же всі намагаються образити.

— Знайшов застосування своїй енергії?

— Насправді я пішов у бокс, аби досягти результатів. У 14 років я намалював собі плани виграти Олімпіаду–2004 й стати професіоналом (сміється). Потім уже цілився на Ігри–2008, але трохи не склалося.

— Важко пробиватися нагору?

— Так, до 2006 року я виступав за донецький клуб Єлісєєва, але там не платили, тому я розірвав контракт. Потім півроку займався в Миколаєві у залі чемпіона Європи серед профі важковаговика Олександра Гурова. Виграв міжнародний турнір Макара Мазая, злітав із командою на матчеву зустріч до Австралії. Там нас приймав зірковий чемпіон світу Костя Цзю. А після цього на рік навіть відійшов від спорту.

— Думав «зав’язувати»?

— Та ні, просто в боксі не було грошей, тож доводилося заробляти на стороні. Я зі скромної родини, а висіти на батьківській шиї не хотілося. Де тільки не працював — вантажником тягав різні двері–вікна, охороняв вагони на станції...

Повернутися в спорт допоміг знайомий боксер із Сум Тимур — він розповів про мене своєму тренерові Володимиру Вінникову, і той запросив сюди. Недовго розмірковуючи, я купив квиток і приїхав. І ось уже четвертий рік у сумському клубі «Рейтинг».

Зал у спорткомплексі «Олімп»у нас скромненький. Хотілося б мати й тренажери, нормальні роздягальні, бо в душовій навіть узимку лише холодна вода. Сподіваємося на допомогу Фонду братів Кличків, які розбудовують спортивні заклади по всій Україні. Цього разу Суми — серед 12 кандидатів на підтримку, але ж отримають її лише три міста. Гадаю, моя «бронза» має зіграти роль у виборі на користь Сум.

«Сіллах кличе в Америку, а Клички роботу не пропонують»

— Бажання з часом піти в професіонали у тебе не зникло?

— Зрозуміло, що ні, бо там бокс зовсім інший. Я бої любителів по телевізору практично не дивлюся, хіба що своїх суперників чи партнерів. А так надаю перевагу профі. Сам же хочу наступного року пробитися на чемпіонат світу, потім на Олімпійські ігри–2012, а далі — побачимо.

— А в Україні не кликали в професіонали?

— До Єлісеєва в Донецьку запрошували. Але я там боксував серед аматорів і вже не хочу мати справу з тією компанією. Два роки тому мені пропонував приїхати в США мій маріупольський друг Ісмаїл Сіллах. Коли його не пустили на Олімпіаду–2008 через проблеми з допінгом, він поїхав в Америку, де вже виграв 11 поєдинків серед професіоналів. Кликав і мене — там хоч кожен місяць можна боксувати, а в Україні не радив підписувати контракти з промоутерами. Бо в нас у кращому випадку раз на три місяці бій організують, та й не заробиш нормальні гроші.

Я тренувався з Ісмаїлом уже після того, як він провів сім боїв за океаном, і помітив, як у кращий бік змінилася його манера боксу. Раніше він вигравав переважно на техніці, а зараз навчився «чіплятися» за міцний удар і вже не відпускати суперника, доводити атаку до завершення. Але я поки почекаю, спробую більшого досягти в любителях, бо американські промоутери стежать за потенційними підопічними на чемпіонатах світу і Олімпіадах.

— А з Вадимом Букхаловим чи братами Кличками не вів перемовин про співпрацю?

— Ні, не було розмов.

«Я всюди разом із братом»

— Мабуть, після європейської «бронзи» ти заслужив на гарний відпочинок?

— Так, провідую знайомих, друзів, сходив із тренером на шашлик. У мерії похвалили і вручили книжку про Сумщину (посміхається). До слова, в Москві теж преміями не розкидалися — крім медалі, дали кришталеву рукавичку й букет квітів.

Почекаю тут на брата (він другий номер збірної у вазі до 64 кг), який збирається на престижний турнір у Казахстан, а потім разом махнемо в Крим.

— Брат пішов у бокс слідом за тобою?

— Так, потягнув його вже через два місяці, як сам почав. Богдан на п’ять років молодший за мене, тож успіхи до нього раніше приходять. Він уже потрапляв на п’єдестал чемпіонатів Європи і світу серед юнаків. І в Суми він за мною поїхав. Із дев’яти років Бодя в усіх компаніях зі мною, із ровесниками йому не цікаво.

— Мабуть, із Кличками вас порівнювали неодноразово?

— Ще в Макіївці це почалося. Ми на це відповідаємо, що будемо кращими за Кличків (сміється). А живцем я бачив лише Володю — у 2003 році він нагороджував мене поміж інших призерів юніорського турніру в Бердичеві.

— А батьки як ставляться до вашого захоплення?

— Із розумінням. Тато свого часу сам отримав перший розряд із боксу, тому хотів, щоб ми були спортивними хлопцями. Я чимало перепробував у спорті — гімнастику, акробатику, айкідо, футбол і навіть скелелазіння, бо сестра ним займалася. А Богдан у бокс прийшов одразу з... малювання.

— А між собою билися?

— Раніше часто боксували на тренуваннях, а зараз лише на «лапах» працюємо, бо в різних же вагових категоріях.

— Характери у вас сильно різняться?

— Я старший, тому, мабуть, спокійніший і в чомусь мудріший (посміхається). А він ще молодий, запальний.

— Не буває шкода суперників?

— Якщо в ринг виходиш, то вже боксуєш до останнього — навіть проти товариша чи друга. А вже за рингом потис йому руку — і знову нормально спілкуєшся.

— На що вільний час витрачаєш?

— Музикою з братом займаємося — пишемо реп. Уже навіть виступали в Донецьку, Макіївці, Сумах. Хочемо випустити альбом — недавно віддали свої творіння продюсеру в Київ.

Коли в боксі брав паузу, в Макіївці захоплювався паркуром. І з гаража на гараж стрибав, і на сьо­мий поверх будинку залазив без страховки. На диво, нічого не зламав. А в боксі — тільки пальці від потужних ударів. Ще тягне стрибнути з парашутом і поплавати з аквалангом.

— А в Глухівський педінститут тобі хто підказав піти вчитися?

— Мій тренер Володимир Вінников. На відміну від сумського «педа», у Глухові йдуть на поступки, розуміючи, що для мене зараз спорт — головне. Колись, може, буду викладати фізкультуру в школі. Або в інституті — для дівчат симпатичних (сміється).

ДОСЬЄ «УМ»

Тарас Шелестюк

Майстер спорту міжнародного класу з боксу (вагова категорія — до 69 кг)

Народився 30 листопада 1985 р. у Макіївці (Донецька обл.).

Бронзовий призер чемпіонату Європи 2010 р., дворазовий чемпіон України. Бронзовий призер чемпіонату Європи серед студентів 2007 р.

Виступає за м. Суми і ФСТ «Колос».

Тренери — Володимир Вінников (Суми), Фелікс Приходько (Маріуполь). Перший тренер — Олександр Красько.

Студент третього курсу Глухівського педінституту.

Зріст — 179 см, вага — 70 кг.

Неодружений.