Учень і вчитель великих майстрів

«Борис Михайлов називає мене якось так дивно, здається, гуру», — розповідає художник Віталій Куликов. Так само називають його ще чимало відомих харків’ян, причетних до культури. «Якби не було Віталія Куликова, не було б тієї генерації художників, до якої я належу», — зізнається художник Павло Маков. А Куликова–художника, можливо, не було б, якби не його вчителі — Григорій Бондаренко, Борис Косарев, Василь Єрмілов. У своїй затишній майстерні, в якій Віталій Куликов здійснює постійні мандрівки в різні куточки світу, художнику вдалося зберегти традицію харківського авангарду і повну колекцію власних творів.

Художник з неіснуючого міста

Віталій Куликов народився 1935 року в містечку, якого більше не існує. Його рідний Новогеоргіївськ потонув під водами Кременчуцького водосховища.

— Що відчуває людина, яка не може повернутися на те місце, де вона народилася? — запитую Куликова.

— Тугу. Мені це місто сниться у деформованому вигляді. Іноді я себе ловлю на якихось містичних реакціях, коли потрапляю в Чигирин — дуже схоже місто на Новогеоргіївськ. 1959 року, коли я повернувся додому з армії, його саме руйнували. Мені запам’яталася одна дивна картина: на місці Успенського храму стояла стіна з намальованим Леніним і червоним пролетаріатом. Виявилося, що в 20–ті роки цю церкву перетворили на клуб, під час війни Сталін наказав церкви відродити, але Леніна в нашій церкві не прибрали. Так він і жив за іконостасом, щоби проявитися під час руйнування Новогеоргіївська.

Туга за втраченою домівкою не проявилася у творчості Віталія Куликова: на його картинах немає ні зелених річок, ні затоплених атлантид. Цей факт його біографії вплинув на нього глобальніше: саме тоді Віталій Миколайович відчув, якою загрозливою та абсурдною є та система, в якій йому випало жити і стати художником.

— Віталію Миколайовичу, вас називають художником–нонконформістом. Вам справді вдалося жодного разу не прогнутися?

— Не довелося. Напевно, я свідомо відходив від тих ситуацій, коли треба було виконувати соціальні замовлення. Я викладав і в такий спосіб заробляв на життя. А в майстерні робив те, що мені хотілося. Я не прагнув виставлятися.

— Чому ж були ті, кого система зламала?

— Якщо людина хотіла гучно про себе заявити в той час, їй доводилося просити замовлення на соцреалістичні роботи — історичні композиції, портрети вождів, дотримуватися плану монументальної пропаганди. Цей план, до речі, доводить, наскільки радянські вожді розуміли силу культури. Але страх сидів у кожному. В мені теж він довго тримався. У 80–ті роки у Харкові була велика виставка харківських художників і художників студії Довженка в Палаці культури студентів. Це була резонансна виставка. Для неї я обрав дві композиції з оголеними жінками. І в якийсь момент захвилювався: «А що ж то буде? А раптом мене сприймуть за еротомана?». Не сприйняли...

Надійний сховок для Лімонова

Віталій Куликов закінчив Харківське художнє училище і Харківський художній інститут (худпром), нинішню Академію дизайну і мистецтв. «Інститут від моменту свого заснування вариться у власних соках, там викладають лише випускники, — дає критичну оцінку своїй альма–матер Куликов. — Це резервація, яка ігнорує все нове: навіть авангард, який активно розвивався у Харкові».

Коли він відчув, що жити лише мистецтвом може тільки той, хто малює замовлене, єдиним шляхом стало викладання. Кілька років Куликов викладає в худпромі, 1970 року перейшов до нинішнього Харківського університету будівництва та архітектури на кафедру образотворчого та декоративного мистецтва, де викладає і до сьогодні. «Я вважаю, що можна передати лише майстерність, грамоту, — розповідає Куликов про свої педагогічні методи. — Систематизована інформація корисніша, ніж хаос. Можна й без цього обійтися. Ми захоплюємося наївністю Піросмані, але ми не порівнюємо його з Веласкесом».

У майстерні Віталія Куликова — шафа з книгами. Художник показує річну підшивку журналу «Нове мистецтво» за 1927 рік, яку поцупив студентом з інституту, двотомник Пікассо, дві збірки віршів улюбленого письменника — Едуарда Лімонова: друге видання складається з окремих відксерокопійованих аркушів. Віталій Куликов розповідає, що колись цю збірку, набрану власноруч на машинці самим Лімоновим, принесла до нього в майстерню перша дружина Едуарда Веніаміновича Анна Рубінштейн, вірячи, що лише тут вона збережеться. А потім раптом вирішила забрати. За одну ніч Віталій Куликов робить двадцять копій збірки. На його примірнику — підпис Лімонова, поставлений під час його приїзду до Харкова. Але художник із письменником так і не познайомилися.

Натура з журналу Penthouse

«Я завжди прагнув відійти від реалізму», — говорить Віталій Куликов. У цьому переконуєшся, переглядаючи альбом вибраних робіт Куликова, виданий минулого року видавництвом «Родовід». Ретроспектива творів художника від 1960 року до 2008–го демонструє різні етапи і творчі захоплення Куликова. Тут і пейзажі, і численні портрети, і графіка. В 60–ті роки Віталій Куликов захопився мистецтвом виставкового і театрального плаката. «Плакатів уже немає, — каже Куликов. — Це мистецтво вмерло. Те, що ми сьогодні бачимо на всіх цих банерах, біля театрів, дуже примітивно. Нині алегорії не цінують. На них немає часу».

Пейзажний живопис Віталія Куликова два роки тому виставляли в київській «Я Галереї» під назвою Spiritus Loci («Дух місця»). Ідея показати у Києві пейзажі Куликова належала директору галереї Павлу Гудімову та Харківській міській художній галереї. Із Куликовим Гудімова у Харкові познайомив художник Павло Маков. Галерист був настільки вражений творчістю Віталія Куликова, що одразу ж придбав кілька робіт художника. До цього в Києві Віталій Куликов виставлявся лише 1990 року — в Українському домі.

Дивує те, що на картинах Куликова бачимо далекі міста — Стамбул, Венецію, Рим. У жодному з них Куликов не був. «Я користуюся матеріалами із журналів, — Куликов показує фото в журналі Penthouse, яке віддалено нагадує його «венеційську» роботу. — Жіночу модель я теж беру із журналів. Пейзажі інтерпретую. Звичайно, ліпше мати справу з живою реальністю, але ж і її треба змінювати». На переважній частині його робіт — жінка. Її Куликов зображує по–різному — трьома доторками руки до паперу чи в кубофутуристичній манері, ніби прагнучи розкласти на складові. «Жінка, з точки зору архітектоніки, складніша за чоловіка, — говорить художник. — Вона набагато цікавіша як пластичний об’єкт. До того ж, коли малюєш жінку, є додаткова спонука — еротична. Зрозуміти жінку неможливо. Я іноді з відчуттям жаху малюю жіночий портрет — в якийсь момент я втрачаю розуміння того, що дію правильно. Я не впізнаю жінку на полотні і в житті».

— А жінки часто просять вас зробити портрет?

— Рідко. Жінки ображаються, коли не впізнають себе на полотні. Портрет — дуже дивне явище. Ти бачиш живу людину, а маєш зафіксувати лише одну мить її існування. Можливо, це посильно кіно. Як на мене, портрет, виконаний рукою посереднього художника, завжди буде змістовнішим, ніж робота великого фотографа. Про це писав Достоєвський у своїх щоден­никах.

Є у Віталія Миколайовича ще одне захоплення — робити рімейки робіт інших художників. «Усі художники займаються рімейками, — розповідає Куликов. — Звичайно, я не перемальовую. Іноді мені так шкода, що задум автора не до кінця був реалізований. Я й кажу йому: «Щось ви, колего, тут не доробили!». Так було із «Бухтою в Балаклаві» Фалька. Цього багато є у Пікассо: він Веласкеса, здається, всього переробив на свій лад».

«Чарівність мистецтва полягає в тому, що одне й те ж саме кожен зображує по–різному, — розмірковує філософ Куликов. — Із цим боровся соцреалізм. Усі ці обговорення, які влаштовували в радянський час на виставках, — це був такий потік лицемірства... В будь–який час основна умова роботи художника — щирість».

ПРЯМА МОВА

Павло Маков, художник:
— Віталій Куликов для мене — це точка відліку у мистецтві. Я можу, звісно, сказати, що моя точка відліку — це Рембрандт, але він далеко, а Куликов — поряд. До того ж, я вважаю, що Віталій Куликов — це людина, яка сформувала мене як особистість, стала моїм учителем, не докладаючи для цього жодних зусиль. Якщо мені соромно за якийсь мій вчинок, то соромно передовсім перед Віталієм Миколайовичем. Часто про себе я спілкуюся з ним.

Павло Гудімов, дизайнер, галерист, музикант:
— Якщо художник — це місія, то її дуже ненав’язливо несе на своїх плечах Віталій Куликов. Багатьох харківських художників він вчить жити, творити, мислити, напружуватися і розслаблятися — це таке навчання, яке не потребує жодних дипломів. Дуже би хотів дізнатися рецепт Віталія Миколайовича, який дозволяє йому після радянської м’ясорубки лишатися блискучим художником і людиною з хорошим почуттям гумору.

Тетяна Тумасян, мистецтвознавець:
— Для Харкова, для України Віталій Миколайович — живий класик, який продовжує класичну українську авангардну традицію. Через свого вчителя Григорія Бондаренка Віталій Куликов був учнем Кузьми Петрова–Водкіна. У його творчості — найкраще з вітчизняного авангарду набуло нового життя у новому художньому втіленні. Всі роки своєї творчої і педагогічної діяльності Віталій Куликов лишався вірним собі і своєму творчому кредо.

P.S. Восени Віталій Куликов відзначатиме свій ювілей, саме до цієї події у Національному художньому музеї України готують його персональну виставку.