«Борис Михайлов називає мене якось так дивно, здається, гуру», — розповідає художник Віталій Куликов. Так само називають його ще чимало відомих харків’ян, причетних до культури. «Якби не було Віталія Куликова, не було б тієї генерації художників, до якої я належу», — зізнається художник Павло Маков. А Куликова–художника, можливо, не було б, якби не його вчителі — Григорій Бондаренко, Борис Косарев, Василь Єрмілов. У своїй затишній майстерні, в якій Віталій Куликов здійснює постійні мандрівки в різні куточки світу, художнику вдалося зберегти традицію харківського авангарду і повну колекцію власних творів.

Гурт «Ревенко Бенд» — один із представників течії молодих адептів неокласики і неоромантики в Україні. Гурт виник у 2001–му з несподіваного сполучення гітари, флейти, віолончелі й скрипки. Свій перший твір «Апогей душі» засновник групи Олексій Ревенко написав, коли йому було 11 років. До того як створити власний проект, Олексій виступав із різними рок–командами, але як гітарист, аранжувальник і композитор розкрився у «Ревенко Бенді». З їхньою появою пов’язують розвиток у країні музичного напряму, який зазвичай називають нео­класикою або неоромантикою, оскільки одна з головних емоційно–стилістичних фарб безпосередньо є романтичною. За дев’ять років існування колектив видав п’ять альбомів. Найкращі з них, так би мовити, візитівки групи — «Апогей душі» і «Політ в історію» — склали музикантам репутацію однієї з найкращих інструментальних формацій країни. Є в їхній дискографії досить незвичний альбом нео­класичних кавер–версій пісень Юрія Шевчука і ДДТ. Два роки тому створення цього релізу благословив сам Шевчук... Днями група «Ревенко Бенд» закінчила роботу над новим інструментальним циклом, що склав альбом «Серце краси». Схоже на те, що за рівнем віртуозної граційності і глибокої людяності цей реліз таки перевершив усі попередні роботи. На запитання «УМ» відповідає Олексій Ревенко.

Років десять тому авторка психологічних драм і за сумісництвом головний редактор жіночого журналу «Караван історій. Україна» Ірен Роздобудько дізналася про вражаючий факт — якщо зібрати всіх дівчат і жінок з України, які зникли за кордоном і перебувають у сексуальному рабстві, то вийшла б невеличка країна на кшталт Албанії. З проблемою вивозу українок за кордон Роздобудько зіткнулася не на власному досвіді. Причиною вивчення фактів стало написання статті на цю тему. Як згадує письменниця, після виходу публікації в редакцію посипалися листи від родин постраждалих жінок, які не знали, як себе захистити. Після низки семінарів про сексуальне рабство в Україні та за кордоном Ірен Роздобудько вручили диплом «Спеціаліста із запобігання торгівлею людьми». Разом із такою відзнакою на письменницю лягла ще одна справа: вивезти жінок із рабства. Розповідей про дівочі кривди назбиралася добра дюжина. Якраз для літературного твору. Такою була передісторія нового детективу Ірен Роздобудько «Перейти темряву», вісімнадцятої книги авторки.