Хата гончара Якова Пархоменка. (Фото автора.)
Легендарними «герої» громадянської війни ставали винятково після того, як про них знімали кіно. Скажімо, в Червоній армії було до сотні дивізій; начдивів — ще більше. Однак скількох командирів міг назвати пересічний радянський обиватель? Чапаєва, Щорса. Ну, ще Котовського, який «доріс» лише до комбрига. Пархоменко — саме з цієї кіношної «когорти». Фільм, знятий у грозовому 1942–му уродженцем Маріуполя Леонідом Луковим, так і називався: «Олександр Пархоменко». Про чесноти фільму нехай судять критики; тут цікаве інше: навіть у радянські часи народ більше «цитував» не так головного героя, як його «антипода», Нестора Махна у виконанні Бориса Чиркова: «Любо, братцы, любо...»
Народився майбутній комдив у Макаровому Яру Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії. Тоді село стояло на межі з Областю Війська Донського; сьогодні воно стоїть на кордоні з Росією (і все з тим–таки донським «військом»), тільки називається по–іншому: Пархоменко. І так само розкинулося на своїх мальовничих пагорбах над Сіверським Дінцем. Якби не знати, що Донець уже встиг увібрати по дорозі всі викиди Донбасу й Харківщини, можна було б назвати цю місцевість раєм.
Мала батьківщина — мабуть, з останніх сил (і коштів) — честь імені свого уродженця підтримує. Принаймні село виглядає набагато чистішим і впорядкованішим, ніж околиці обласного центру. Сільський голова Микола Семенцов підтвердив: коштів дотаційній сільраді (якій підпорядковано аж вісім сіл — найбільше в Краснодонському районі) виділяють обмаль. Надходжень від двох місцевих ТОВ і кількох фермерів набігає трохи більше 300 тисяч, а у віданні сільради — «районних» розмірів Палац культури, лікарня плюс три ФАПи по селах, школа, дитсадки...
— Миколо Олександровичу, у вас тут чудова природа, Сіверський Донець. Мабуть, олігархи обласного рівня тут охоче селяться?
— Живуть. У Кружилівці, в Новокиївці. Є і в Пархоменко.
Допомагають?
— Ні...
Аби об’їхати всі свої села, голові доводиться намотувати на колеса свого «Жигуля» по 46 км. На такій неозорій території знайшлося місце не лише хліборобам і олігархам, а й газовикам з «Шебелинкагазвидобування». Точніше, одному з підрозділів компанії. От тільки зареєстроване підприємство в Харкові, тож податки платить до харківської скарбниці. Утім користь від такого сусідства пархоменківці відчули взимку. Під час заметілі саме газовидобувники взяли на себе розчистку сільських вулиць і під’їзних шляхів. А от своїм газом із селянами не діляться, принаймні безплатно.
Колись у Пархоменко працював колгосп–мільйонер. На стіні сільради, поруч із головною вивіскою, висить пам’ятна дошка: «Село нагороджене дипломом ВДНГ СРСР за найкращу забудову і благоустрій (1978)».
— Це, в першу чергу, заслуга голови колгоспу Федора Корсуна. Він очолював його з 1962–го до самої смерті у 79–му. До нього тут навіть дороги не було, — пояснює голова.
— А мені здавалося, все це завдяки Олександру Пархоменку. Люди шанують земляка?
— Та ні... Я, коли сюди приїхав, жив на квартирі в однієї бабусі. Вона його добре знала. Казала, бандит, що вчасно приєднався до червоних. Махно був набагато крутіший за нього. І в розумовому сенсі, і в організаційному. Але Махно проігнорував владу, а влада цього не любить...
Утім одним Пархоменку село таки завдячує: тут працює розкішний музей. Присвячений легендарному начдивові, але не тільки... Хату Якова Пархоменка на очах батька (він тоді ще був живий) під час наступу Червоної армії спалила «Катюша», але в 1954–му помешкання відновили, а пізніше прибудували сучасний експозиційний зал. Цікаво, що тепер про життя й подвиги Пархоменка розповідає експозиція в прибудові, а власне в хаті розмістився музей, присвячений основній «спеціальності» старого Макарового Яру — гончарству.
— За переписом 1885 року, — каже директор музею Таїсія Блюм, — у селі налічувалося три сотні дворів, у яких жило 239 гончарів. Село вважалося центром гончарства в Східній Україні. Практично все населення цим займалося, виробляючи до 100 тисяч одиниць різного глиняного посуду за рік.
Село заснували ще 1660 року запорожці — Таїсія Василівна посилається на наказ коша розмістити на одному з тутешніх пагорбів частини Суходільського пікету для спостереження за переміщеннями татарської орди, і вже за 18 років «пікетники» відправляли до Бахмуту обози із зерном та іншим продовольством. А в 1738 році запорозький старшина Макар Безродний «із сім’єю та челяддю» заснував тут зимівник, навколо якого почали селитися інші люди. На честь Макара поселення й дістало свою первісну назву.
До речі, випалювати горщики з місцевої глини почали ще запорожці. Таїсія Василівна розкопала по обривах над Білоусовим струмком, що тече в Сіверський Донець, так звані горни ще XVIII століття. А також рештки козацьких поселень:
— Ще цікава знахідка — козацькі бордюги. 350 років тому козаки жили поблизу Іванівки, там ми нарахували 22 помешкання. Отак ідеш — пагорбок, дивишся: отвір; зазирнув — а там кімната, велика, метри із два заввишки. Але на розкопки грошей немає.
Яків Семенович Пархоменко теж був гончаром, тому його хата традиційно поділена на дві частини. У меншій він жив сам із дружиною і п’ятьма дітьми (ще четверо померли немовлятами), а в більшій розташувалася майстерня. Тут зберігали запаси глини, гончарний круг, а також п’ятрила. Хто чув таке слово? Це — полиці попід стелею, на яких гончар розставляв свою ще не випалену «продукцію». Можна було ставити горщики й на долівку, але — ретельно вичищену. Бо, якщо до дна чи стінок горщика прилипав, наприклад, мергель (різновид крейди; місцеві гончарі називали це нещастя дутишем), він насочувався вологою і в печі міг просто вибухнути, розірвавши горщик.
Загалом у гончарстві, як і в будь–якій іншій професії, безліч своїх секретів. Екскурсовод навіть розповіла, що в місцевих жінок величезною популярністю користувалися чарівні глечики. Робити їх могли лише окремі майстри, та вибрати такий поміж сотень на ярмарку могла не кожна господиня.
— Жінки опускали руку в глечик і, намацавши конусоподібне підвищення (гончарі називали його «пупочок»), сідали навколішки й читали молитву. Потім платили, не торгуючись, і несли глечик додому. Тут знову молилися, обмазували горщик маслом, сиром або рідким житнім тістом, малювали хрестик і ставили в піч. Після печі обдавали окропом. От після цього й починалися дива...
Диво полягало в тому, що шар вершків у такому глечику завжди був помітно товщий, ніж у звичайних. Навіть якщо молоко в них зберігалося від однієї й тієї ж корови. Хто був чарівником — майстер чи жінка — думки розділилися. Очевидно, по селах жінки й досі бояться звинувачень у відьомстві і тому покладають «відповідальність» за чари на гончарів. Хоча Таїсія Василівна сама сьогодні не лише займається гончарством, а й навчає цьому мистецтву місцевих дітей у студії. П’ять років тому померла дочка одного з останніх, ще «тих», макаровоярських майстрів Олексія Артюшенка й заповіла свою садибу студії. Тепер сюди на екскурсії возять дітей аж із Луганська.
Колись, у 1926—33 роках, у Макаровому Яру працювала кустарно–промислова керамічна школа, де діти не лише отримували спеціальність, а й середню (на той час — семикласну) освіту. Очевидно, непогана була школа — в переході музею стоять скульптури, подаровані її випускницею, заслуженим художником України Ніною Тригубовою. А поруч на столі викладене розкішне «Керамологічне трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу», присвячене Макаровому Яру та його майстрам. Видані книги не деінде, а в столиці українського гончарства — Опішніму.
Оскільки музей розміщено в хаті Пархоменка, довелося вислухати й його історію. Нудно не було, хоча музейні працівники тактовно оминали деякі пікантні епізоди (на кшталт єврейських погромів під час радянсько–польської війни 1920 року або «бенкету» в Ростові роком раніше) з біографії комдива–14 легендарної 1–ї Кінної Будьонного.
Сини Олександра Яковича, Іван і молодший Євген, закінчили академію Жуковського, дослужилися до генеральських звань. А от його братам не пощастило. Старшого, Івана, якось не надто шанувала радянська влада, хоча це він привів Олександра до більшовицької партії. А молодший, імені якого навіть не збереглося, подався до анархістів. У 1921–му воював на боці знаменитого Антонова, у Воронезькій губернії. Що то значить — громадянська...
Що Пархоменко загинув від рук Нестора Махна, загалом, відомо. Народний отаман просто обдурив зарозумілого червоного командира, підловивши свого переслідувача поблизу села Бузівка (нині — Жашківського району на Черкащині) 3 січня 1921 року. До пораненого начдива підійшов на милицях Махно і після розмови витягнув шашку...
— Є легенда, що Пархоменка так і поховали без голови — звертаюсь до директора музею.
— Ось автентична фотографія з похорону у Луганську 10 лютого 21–го року, — каже Таїсія Блюм. — Бачте, він лежить із головою. Його тоді поховали біля приміщення робітничо–селянської міліції, до створення якої приклався й сам Олександр Якович. До речі, в Луганську вона з’явилася на два місяці раніше, ніж на решті території СРСР... А в 1935–му відбулося перепоховання в сквері Революції — він там і зараз лежить. Так от, коли вийняли труну, його дружина Харитина Григорівна зняла з голови шаль і забрала череп чоловіка. Аби відомий антрополог Михайло Герасимов відтворив по черепу його голову. Потім цей череп так у неї в квартирі й зберігався. А коли померла в 1966–му, згідно із заповітом череп поховали разом із нею. Отже, Пархоменко дійсно спочиває в могилі без голови.
До речі, про кіно. Харитина Пархоменко була сильною жінкою. Усю громадянську вона була поруч із чоловіком. Але одного разу таки втратила свідомість. Коли на алма–атинській студії побачила виконавця головної ролі Олександра Хвилю, загримованого під Пархоменка — настільки той був схожий із прототипом. Розбіжність була лише в одному: Хвиля був ростом менший. Тож, прийшовши до тями, Харитина висунула вимогу: поставити артиста на високі підбори...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
