Їх бояться, поважають, на них сподіваються — лікарі для будь–кого з нас можуть стати останньою надією на життя. Що б там не казали про хабарників у «білих халатах», українські лікарі щодня продовжують рятувати людські життя у нелюдських умовах праці, за принизливо жебрацькі зарплати. І умудряються ще й робити відкриття!
Завтра наші лікарі відзначають своє професійне свято — День медичного працівника. «УМ» принагідно вітає усіх «ескулапів». А про те, що українські лікарі — талановиті й видатні, свідчить ця стаття. Добірка історій про славу українських медиків створена за сприяння проекту «Українці у світі», заснованого Всеукраїнським об’єднанням «За Помісну Україну!», яке очолює Петро Ющенко.
Леонтій–Людомир Дмоховський із Тернополя походить із греко–католицького священицького роду по батьковій і материнській лініях. Закінчив Львівський університет, а згодом здобув ступінь доктора медицини у Варшавському університеті. У 1938 році, одержавши спеціальну стипендію, Дмоховський переїхав до Лондона, працював у Королівському інституті дослідження раку. Потім був переїзд до США, де Дмоховський очолив відділ вірусології й електронної мікроскопії при Інституті раку США ім. А. Д. Андерсона університету штату Техас. Дмоховський одним із перших відкрив у 1953 році вірусне походження злоякісних пухлин. Автор і співавтор понад 450 наукових праць у галузях імунології, серології, ендокринології, вірусології у їх зв’язку з експериментальною та клінічною онкологією. Піонер у застосуванні електронної мікроскопії в онкологічній вірусології, першим відкрив віруси лейкемії та у злоякісних пухлинах грудей мишей. Подальшими дослідами довів присутність відповідних вірусів у людей.
Будучи першим серед перших в онкологічній вірусології, висловив оригінальні погляди та застосував унікальні методи вивчення співвідношення вірусів до раку. Останнє підтвердження його досліджень прийшло вже після смерті вченого з відкриттям у 1982 році генів раку. Більшість онкологічних вірусологів світу були безпосередніми учнями доктора Дмоховського або фахово сформувалися під його впливом. Це особливо стосується японських учених того часу, які майже всі вдосконалили свої знання під його керівництвом. Доктор Дмоховський — консультант Інституту раку США та різних академічних і дослідницьких установ, почесний член багатьох американських та міжнародних організацій, довголітній член Українського лікарського товариства Північної Америки та Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Олександр Безредка закінчив Новоросійський (Одеський) університет (1892 рік) та медичний факультет Паризького університету. Працював у Пастерівському інституті в Парижі в Іллі Мечникова, а після смерті науковця став його наступником. Безредка разом із Мечниковим розробив метод вакцинації проти черевного тифу. Істотний внесок зробив у вивчення анафілаксії, ввів термін «анафілактичний шок», вивчав роль нервової системи в розвитку анафілактичного шоку, для запобігання йому розробив метод десенсибілізації (метод Безредки), що застосовується повсюдно. Велику увагу приділяв вивченню місцевого імунітету, розробив учення про антивірус. Вакцинації, за Безредком, застосовуються також проти тифу, дизентерії, холери, сибірської виразки, віспи, стрептококової та стафілококової інфекцій. У Франції його шанують як видатного французького мікробіолога та імунолога.
Ерік Кендел, майбутній учений та Нобелівський лауреат, народився у 1929 році в сім’ї вихідців з України: батько походить із Олеського на Львівщині, а мати — із Коломиї. Однак доля закинула їх на чужину. Ерік навчався в Гарвардському університеті. На початку своєї наукової кар’єри захопився європейськими історією та літературою ХІХ—ХХ століть. Пізніше зацікавився психоаналізом, почав вивчати медицину. Досліджував кліткові та молекулярні механізми пам’яті, неврологію поведінки. Був директором Колумбійського центру неврології і поведінки, де праця з групою однодумців увінчалася успіхом — Нобелівською премією (відзначений за відкриття молекулярних механізмів роботи синапсів).Відкриття Кендела пояснило основні аспекти функціонування кліткових та молекулярних механізмів пам’яті, зробило можливою розробку нових типів лікарських препаратів, потрібних для поліпшення функції пам’яті у пацієнтів із різними типами деменції.
Нестор Амбодик–Максимович народився на Полтавщині в сім’ї священика. Закінчив Києво–Могилянську академію, Страсбурзький університет. Став у Петербурзі першим в Росії професором акушерства (йшов тоді 1782 рік) — причому науковець був винятково практиком. Запровадив обов’язкові заняття у пологовому відділенні, а для жінок, які виявили бажання вивчати акушерство, читав лекції. Амбодик–Максимович — автор першого вітчизняного підручника з акушерства і педіатрії. Велику увагу приділяв питанням фізіології немовлят, описав хвороби, характерні для дітей раннього віку, наголошував на незамінності материнського молока для вигодовування дітей, на важливості дотримання санітарно–гігієнічних норм і збалансованого харчування. Крім того, Нестор Амбодик–Максимович запровадив в акушерську практику низку хірургічних інструментів: акушерські щипці, катетер, запропонував конструкцію пологового та гінекологічного крісел. Уперше випробував метод масажу матки на кулаці.
Доля одесита Володимира Хавкіна цілком може стати сюжетом для пригодницького фільму: народився він у сім’ї вчителя єврейської школи. А став винахідником світового рівня і опинився аж в Індії, де врятував від смерті тисячі життів. Учителем Хавкіна у Новоросійському (Одеському) університеті став сам Ілля Мечников — власне, він і зіграв ключову роль у житті хлопця.
У 1881 році, коли Мечников переїхав до Швейцарії, Хавкін поїхав за ним. Пізніше за рекомендацією Мечникова він став співробітником Пастерівського інституту в Парижі. Головним напрямом наукових праць Хавкіна став захист людського організму від інфекційних хвороб за допомогою сироваток і вакцин. Так, він довів інфекційну природу холери та винайшов (у 1892 році) ефективну вакцину проти неї, яку спершу випробував на собі, довівши її безпечність для людини. Уряд Великої Британії, давши високу оцінку винаходу Хавкіна, запросив молодого вченого до Індії. Там він працював понад 20 років, зокрема, державним бактеріологом уряду Індії, широко та ефективно використовуючи свою антихолерну вакцину під час епідемій. В Індії вакцину застосовували в широких масштабах. Усього було вакциновано понад 4 млн. людей. Видатним досягненням ученого стала також запропонована ним вакцина проти чуми, що дала змогу різко зменшити смертність від цієї пошесті. Хавкін ініціював заснування протичумної лабораторії в Бомбеї, де створив і знову випробував на собі протичумну вакцину, відому як «лімфа Хавкіна». Її застосування знизило в Індії смертність від бубонної чуми в 15 разів. Після оприлюднення його досліджень холери, чуми та адаптації мікроорганізмів у англійській медичній літературі навіть з’явився термін «хавкінізація», а преса називала його «великим філантропом» і «благодійником людства». У 1897 році Хавкін був нагороджений королевою Вікторією одним із найвищих орденів Британської імперії. За праці з вакцинації проти холери Володимир Хавкін отримав премію Паризької медичної академії.
Китайці, японці, німці пишаються своїми медичними школами, досягненнями та відкриттями вітчизняних лікарів — це загальновідома істина. Про те, що українські медики зробили у світову науку не менш неоціненний вклад, знають одиниці. Список українських винахідників, першовідкривачів, «батьків» цілих напрямів у світовій медицині — нескінченний. От тільки про багатьох із них не давала почути радянська влада.
Серед наших земляків є навіть Нобелівські лауреати: Ілля Мечников, наприклад, народився на Харківщині. Ще один лауреат — один із засновників сучасної мікробіології Абрахам Зельман — із Вінниччини. Львів’янин Олег Горникевич став першим дослідником хвороби Паркінсона (і мав теж отримати за свої дослідження Нобелівську премію — понад 200 провідних неврологів та дослідників мозку з усього світу вимагали цього). Волинський лікар Степан Хомич уперше у світовій літературі висловив думку про своєрідність дитячого організму, про його суттєві відмінності від дорослого в будові, функціях і хворобах. Уродженець Тернопільщини Михайло Борисикевич став світилом австрійської офтальмології, Антін Каковський винайшов металеве зубне дзеркало, гортанне асептичне дзеркало, які отримали світове визнання. Нестор Монастирський — уродженець Закарпаття, професор Клінічного інституту в Петербурзі — першим у світі розробив і успішно виконав операцію анастомозу жовчного міхура з тонкою кишкою, одним із перших виконав операцію гастроентеростомії. Юрій Вороний із Полтавщини здійснив першу у світі клінічну пересадку трупної нирки (у 1933 році), чим започаткував новий етап трансплантології (але радянська влада того не оцінила — за участь в українській національно–визвольній боротьбі геніальний лікар зазнав утисків з боку комуністичного режиму).
Серед наших земляків — і основоположник гістології, і «батько» епідеміології в Російській імперії. Микола Волкович, наприклад, винайшов шину для фіксації кінцівки при переломах (вона так і називається — шина Волковича), а Олександр Данилевський із Харкова взагалі став засновником біохімії як науки. Петра Грабара, сина київських дворян, називали одним із найкращих імунологів світу.
Олександр Кисіль став автором клінічної школи педіатрії, а Олександр Іванов уперше в Російській імперії вивчав морфологію ока. Хома Барсук–Мойсєєв із Чернігівщини — перший лікар–фізіолог у Російській імперії. Його земляк Володимир Бец — основоположник вчення про архітектоніку кори головного мозку. Українці були всюди: Юхим Білопольський став головним лікарем армії Суворова, Микола Бурденко — головним хірургом Червоної армії.
Сучасники теж не гірші — Петро Лилик, наприклад, син українських емігрантів у Парагваї, став нейрохірургом–новатором, засновником і директором Інституту внутрішньосудинної хірургії та інтервенційної радіології ENERІ у Буенос–Айресі.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
