Ісаак Тартаковський: оператор із пензлем
У Київському музеї російського мистецтва відкрилася виставка народного художника України Ісаака Тартаковського. Його картини вже втретє експонуються у цьому музеї. Уперше — у 90–ті, коли художнику дали звання народного, потім за рік до смерті маляра у 2001 році. Роботи Тартаковського зберігаються у 33 музеях України. Ті, що презентовані в Музеї російського мистецтва, належать його дітям Олені та Анатолію — обоє нащадків — теж художники. Пані Олена щодня навідується у музей на виставку батька, спілкується з відвідувачами, розповідає, якою доброю і працелюбною людиною був Ісаак Тартаковський. Анатолій — теж художник, неоімпресіоніст. Його картини можна побачити на кожній станції метрополітену серед реклам із написом «Метромузей».
Ісаак Тартаковський належить до покоління, яке пережило нещадність війни і відчуло близькість смерті. Це навчило художника цінувати життя в усіх його проявах. Перед війною він закінчив операторський факультет Київського кіноінституту, його дипломну роботу за новелою Василя Стефаника «Новина» вів Олександр Довженко. У 1941 році Ісаака з Київської кіностудії забрали в армію. Повернувшись з війни, Тартаковський відмовився від роботи в кіно, хоча на кіностудії мав великі перспективи, і став малярем. Перші живописні роботи художник присвятив Другій світовій війні. Хоча ранніх робіт Тартаковського на виставці у Музеї російського мистецтва немає. Експозиція в музеї починається з малярства 60–х років, коли художник кардинально змінює свій стиль. Причиною став пленер у закарпатському селі Богдан: відтоді Тартаковський починає малювати гуцулів, дружину за читанням книги, доньку Оленку в гуцульському вбранні, пейзажі українських і російських сіл, Києва, Гурзуфа, Дніпра, Чорного моря. Також помітне сильне і постійне захоплення художника квітами, які переважають на виставці в натюрмортах.
У 1971 році Тартаковський працює на заводі «Більшовик». У цей час у його творчому діапазоні широко розкривається тема праці: це вилилося у портрети робітників, шахтарів і сторожів, виставлених у музеї. Водночас художник увічнював на своїх полотнах представників богеми: балерину Ірину Врону, піаністку Флоренс–Марке Вонг, актрису Галину Яблонську або праправнучку Карла Маркса Фредерік Лонге. Чергові музею зізнаються, що у Тартаковського кожен відвідувач знаходить щось своє: старші люди дивляться на картини із ностальгією, молодь — вивчає історію, але всі як один купаються в теплі й гармонії барв.
Недолік виставки у тому, що вона не розкриває постаті Ісаака Тартаковського в цілому. Адже відомо, що художник знаменитий насамперед картинами на теми про геноцид євреїв і Другу світову війну, а також серією робіт про життя Тараса Шевченка. Також для повноти серії портретів бракує полотен із зображенням Бориса Олійника і Павла Загребельного. Та й побудові експозиції є що закинути: на одній стіні розташовані портрети з пейзажами чи шахтарі з краєвидами ботанічного саду. Та, незважаючи на це, з Ісааком Тартаковським можна познайомитися, а якщо краще порозглядати, то й подружитися.
Медикаменти — теж арт
Столична галерея Ludmila Bereznitska&Partner Gallery за підтримки Центру актуального мистецтва «Ейдос» не перший рік славиться роботою з молодими художниками. В її виставковому просторі можна побачити як розкручених мавп Іллі Чічкана та автопортрети Маші Шубіної, так і роботи нікому не відомої Лариси Поліщук, які вперше на широкий загал презентували цього тижня. Ця дівчина давно займається любительською фотографією, та раніше ніколи не відважувалася організовувати персональну виставку. Дебютний млинець під назвою «Діагноз» вийшов дещо сируватим і сірим, однак ідея варта того, щоб присвятити їй п’ять хвилин нашого вільного часу.
Озброївшись фотоапаратом, мисткиня подалася у госпіталі. Вона не фіксувала страх, біль, відразу і співчуття в очах хворих, лікарів, відвідувачів. До фотосесії підійшла винятково технічно. В її об’єктив потрапляли порожні полички шаф із прізвищами хворих, різні пробірочки, таблетки, шприци, історії хвороб на пожовклих від старості листочках, каструлі на газовій плиті, в яких кип’ятять хірургічні інструменти. Щоб не бути банальною в підході до теми висвітлення пострадянських лікарень, Лариса Поліщук удалася до прийомів гри зі світлом. На жодній фотографії немає природного освітлення. Із першого погляду світлини здаються нечіткими і підкреслюють убогість радянських поліклінік. Саме в цьому полягав задум Лариси, щоб сучасною технікою з її можливостями передати багатство кольору, не зіпсувати стерильну одноманітність лікарських кабінетів. Дяка Ларисі Поліщук за те, що вона спробувала порушити гостру соціальну проблему — покинуті напризволяще лікарні й поліклініки України.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
