«Леннонізація» зірки рок–н–ролу

Українська прем’єра байопіка про життя легендарного бітла «Бути Джоном Ленноном» (Nowhere Boy) відбулася за всіма канонами жанру: із рок–гуртом й каверами на пісні The Beatles. Режисер фільму — відома англійка–фотограф та відео–інсталятор Сем Тейлор Вуд. Наш глядач уже знайомий із деяким її доробком: 17 січня 2008 року в PinchukArtCentre Вуд презентувала свої фотороботи, зокрема й відео з братами Кличками під назвою «Трихвилинний раунд». Представниця легендарного покоління «Молодих британських художників» (YBA) уперше зняла повнометражну картину, проте не зрадила головному принципу власної творчості — широкий спектр людських почуттів та емоцій.

Аби уявити, про що новий байопік, варто згадати одвічну амбітність легендарного учасника The Beatles, додати до неї зухвалість та максималізм юнацьких років і приправити сімейною драмою про стосунки з горе–матір’ю. Отримаємо картину становлення характеру та музичних уподобань майбутньої зірки рок–н–ролу. Під час зйомок фільму режисерка у першу чергу посилалася на книгу зведеної сестри Джона — Джулії Бейрд «Уявіть собі : Дорослішання з моїм братом Джоном Ленноном» (Imagine This: Growing Up with My Brother John Lennon). «У кожного своє бачення особистості Джона Леннона, я лише продемонструвала власне», — каже Сем, таким чином підкреслюючи, що не боїться критики. Проте на режисерку вже покотилася навала зауважень, що головні герої фільму візуально зовсім не схожі на реальних персонажів.

Хоча тут якраз варто відмітити явний плюс, адже ставка з боку Вуд робилась на хорошу акторську гру, а не на подібність у зовнішності. Фільм розповідає історію 15–річного Джона, який упевнений у тому, що його мати загинула. Він живе з тіткою і, як і всі його однолітки, ходить до коледжу, залицяється до дівчат і розважається з друзями. Але новина про те, що його мати жива, змінює життя Джона назавжди. Вперше він чує рок–н–рол, вперше бере до рук гітару, збирає гурт під назвою The Quarrymen, знайомиться з Полом Маккартні та стає справжньою зіркою. Бунтаря і рок–н–рольного гульвісу Леннона у фільмі зіграв Аарон Джонсон, що вже встиг засвітитися у фільмі «Іллюзіоніст». Колеги по «цеху» відмічають талант молодої британської зірки, і це фільм найяскравіше підтверджує. Та що там казати, якщо сама режисерка не встояла перед чарами 19–річного хлопця і, не дивлячись на різницю у 23 роки, заручилась з юним актором одразу після зйомок. Варто також згадати Томаса Сангстера в ролі 15–річного Пола Маккартні, що з’являється лише на 40–й хвилині фільму, проте органічно вливається в сюжет. Томаса пам’ятають ще з «Реального кохання» Річарда Кертіса, де він зіграв у блискучому дуеті з Лайамом Нісаном, і з комерційно успішної «Моєї жахливої няні».

Звісно, прикрасою фільму став також жіночий дует Крістін Скотт Томас та Енн Марі Дафф. Британські актриси надто природно виглядають у ролі консервативної тітки Джона та розв’язної матусі. Чудова акторська гра Енн Марі Дафф не залишилась осторонь уваги критиків, і фільм отримав нагороду British Independent Film Award у номінації «Краща жіноча роль другого плану». Його також номінували на цю премію у категоріях «Кращий незалежний фільм», «Кращий сценарій», «Кращий режисер» та «Краща чоловіча роль».

Отже, поряд з осудом біля фільму крокують овації та успіх. Режисерка, відома своєю прихильністю до демонстрації слабкості мужніх, не побоялась своєрідної «дегероїзації» Леннона і показала як світлі, так і темні сторінки з його юності. При цьому вона ніби навмисно уникає будь–якого згадування про легендарних The Beatles навіть там, де замовчувати факт їхнього існування вже неможливо: «Бітлів» у фільмі немає, але «Бітлами» там «пахне». Сем Тейлор Вуд ніби навмисно підкреслює, що Леннон був Ленноном ще до Beatles і залишився таким після розпаду легендарного гурту.

Ольга ДАЦЮК