Усе село працює на очеретяну хату, занесену в Книгу рекордів України. (Фото автора.)
Усе актуальнішою стає пісня «Піккардійської терції» про трамвай, який повезе туди, де зелена трава та асфальту нема. А ще краще кудись на дикий берег Дніпра, де б рибка плюскалася, молочко з пінкою наливали, медом із першотрав пригощали, коня запрягали, в очеретяній хаті ночувати запрошували. У перерві між раюванням зеленого туризму для екзотики можна було б гайнути углиб промисловості, наприклад, у кар’єр поблизу Комсомольська, де руду видобувають, а золото викидають. Якщо набридла будь–яка метушня і не хочеться ні морозива, ні пива, тоді є незаселені острови, куди козаки «на пенсії» причалювали. Одним словом, Полтавщина в цьому плані підходить на всі смаки і забаганки.
Пригадую кумедну ситуацію, яка трапилася з нами на Закарпатті. Падав сильний дощ, страшенно хотілося їсти, от ми й напросилися в гості до однієї чепурної хатини, вимощеної з дерева, як годиться. Господиня на стіл подала вареники, а замість бринзи начинила їх плавленими сирками по дві гривні. На такі казуси не наткнешся в селі Світлогірське на Полтавщині, яке омивається Дніпродзержинським водосховищем. Тут усе своє — міні–пекарня, де печуть 20 видів хліба, пиріжки і торти, які в роті тануть, коптильний цех, тараньку з якого пів–України їсть, а ще власні коні, свині, корови, вівці, кури, гуси, бджоли, японські перепілки, городина і фрукти з ягодами. Чого душі потрібно для повного щастя? Хіба що рибацьких катерів, велосипедів, квадроциклів і щоб байками розважали. Та й цього добра в Світлогірськом вистачає.
Цікаво, що цього населеного пункту до 1961 року не існувало. Внаслідок будівництва ГЕС Дніпродзержинське водосховище затопило чотири села. Жителі на березі новоствореного моря заснували Світлогірське. Хоча й село, порівняно з іншими, нове, але, як і всі інші, свого часу зазнало занепаду. Доріг не було, роботи ніякої, молодь виїжджала масово. Три роки тому на звичайному закинутому обійсті на березі Дніпродзержинського моря почали будувати базу відпочинку. На покращення становища села від цього годі було очікувати. Але не так сталося, як гадалося. Нові господарі до справи підійшли максимум відповідально і просто на очах занедбаний берег перетворився на маленьку Фінляндію з охайними будиночками, покритими очеретом, газонами і, що найприємніше, завели велике господарство, яке безпосередньо прив’язане до бази. Тепер і місцевим є де працювати, і нам де відпочивати.
Головною спорудою бази відпочинку «Берег» є ресторан, який прославився на всю Україну. З нього усе й почалося. Коли заклали фундамент, постало питання, чим хату накривати. У районному центрі Кобеляки на солончаках люди взимку підробляли тим, що очерет різали і за кордон продавали. Тоді й вирішили, що не хочуть бути гіршими за голландців, які в будівництві використовують полтавський очерет. Перейняли від них техніку і такий дах змайстрували (площею 1402 кв. м), що всі дахи переплюнули і в Книгу рекордів України потрапили. Після ресторану почали всі новобудови очеретом покривати. Любо оком глянути. І жодної вагонки!
Через місяць планують на території бази збудувати чотири басейни, оскільки Дніпро в літній період цвіте і, щоб покупатися, треба на катері відпливати до середини моря. А ще завершують будувати велику конюшню. Коней небагато, всього десять. Сьогодні на них можна тільки їздити, та коли відкриють нову конюшню, то можна буде з тваринами навіть спати. Спеціальні номери облаштують на другому поверсі. Коні володіють тими ж лікувальними властивостями, що й дельфіни. Поспав із конем — і здоровий, як Котигорошко.
Завдяки «Берегу» не тільки молодь почала повертатися у Світлогірське, а й народні майстри поволі спаковують свої інструменти і збираються переселятися в село на постійне місце проживання. У Світлогірському є забуті людьми вулиці. Генеральний директор деревообробного підприємства «Зоря» і відповідальний за «Берег» Віктор Трусов каже, що через рік розвалені будинки приватизують, на їхньому місці побудують нові й запросять туди жити народних майстрів. «Це буде вулиця ремесел. Людям із золотими руками даватимемо хати безплатно. Єдиною вимогою до майстрів буде ведення господарства, щоб по подвір’ї кури бігали, гуси ґелготіли», — каже Трусов. Його помічник Олексій додає, що сумно нікому не буде. «У водах біля Світлогірського лежить мішок золота. Корабель шведського короля Карла ХІІ застряг на мілині якраз біля «Берега». Тоді король, щоб утекти від російського війська, наказав викинути за борт усе багатство, зокрема й золото. Досі його нікому не вдавалося знайти», — розповідає Олексій.
Відпочивати на півдні Полтавщини вигідно через те, що Дніпродзержинське водосховище ніхто не взяв в оренду. Купайся — скільки хочеш, лови риби — скільки в човен вміститься. Є тільки один таємничий острів, куди заборонено причалювати. На ньому самотньо живе один єгер, який охороняє рідкісних диких тварин. Тож ми вирішили не турбувати оленів у заповіднику, тому зі Світлогірського попливли на катері далі по Дніпру, аж у Комсомольськ.
Після Світлогірського за три години ходу по воді не було жодного села. Причалили лише в Келеберді, щоб козакам шану віддати. З Дніпра видніється Свято–Преображенський храм, біля нього бронзовий Тарас Бульба коня пасе і люльку курить.
У Келеберді не зупинялися прості люди. Сюди «на пенсію» козаків відправляли. А ще тут ніколи не було кріпацтва. Ходять легенди, що в цих краях шамани жили, всі біди й рабовласників від себе відганяли. Коли Катерина ІІ пливла з Києва до Херсонесу, вона землі наліво і направо підлеглим роздавала. Вчули про це келебердійці та подалися на пораду до найстаршого козака, як діяти, щоб у рабство не потрапити. Той наказав зібрати по срібній монеті з кожної хати, зробити з металу плуг, запрягти чорного кота в нього і тричі обвести навколо села. Все зробили, як старійшина сказав. Пропливаючи біля Келеберди, Катерину ІІ на сон похилило. Так чорний кіт козаків вільними зробив.
По Дніпру біля Келеберди розкидано 30 островів, поселяйся, на якому хочеш. Кажуть, там дуже енергетичні місця, шамани ще з козацьких часів ховаються у лісових хащах. Тому, якщо хтось бува проспить краєвиди Келеберди, це означає, що він нічим не кращий за Катерину ІІ. Село від хуліганів і кривдників ховається, тому тут досі чиста природа, не забруднена річка, а найбільший плюс — всюди можна босоніж ходити. Ноги ніде не поріжеш.
Вибудувавши маршрут по водних місцях Полтавщини, на гостювання у Комсомольську варто виділити мінімум один день. Нехай патріотів не лякає назва міста, яка створює дещо непривабливий імідж. Жителі Комсомольська не ті комсомольці, що були в Радянському Союзі. Назву міста не змінюють із тих міркувань, що воно таким народилося. На місці колишніх хуторів знайшли залізну руду. Перший десант робітників із 12 осіб висадився сюди у 1960 році. Жили в наметах і розбудовували потужний Полтавський гірничозбагачувальний комбінат. Сьогодні гірничодобувний комплекс залізної руди займає площу розміром 10 тис. га, 10 км довжиною, близько 3 км шириною, 335 м — глибиною. Шороку у Європу експортують до 10 млн. тонн залізорудних окатишів.
Як видобувають руду, можна побачити на власні очі. Для туристів облаштували оглядовий майданчик, звідки велетенські машини і поїзди посередині кар’єру здаються дрібненькими мурашками. Про те що на місці хутора Горішні Плавні кар’єр буде, ще козаки знали. Одному чоловікові приснилося, що сотні людей яму копають. «Люди добрі, а що ви шукаєте?» Трудяги відповіли: «Задумали Вавилонську вежу збудувати, тільки в підземелля. Дориємо до самого дідька і заставимо, щоб нам служив». Такими моторошними історіями весь кременчуцький край оповитий.
Щоб удома повірили, що точно були на Полтавському гірничозбагачувальному комбінаті і до дідька вежу копали, директор Комсомольського краєзнавчого музею Микола Стахів радить серед щебеню пошукати камінці, покриті золотими пилинками. На комбінаті золото ніхто спеціально не видобуває. Руда дорожча, а золоті пилинки ідуть на промислові потреби. Такий камінець буде найкращим доказом присутності і водночас сувеніром із Комсомольська. До речі, Стахів із командою науковців займається археологією. Щоб точно знати, де копати і за чим шукати, археологи йдуть у кар’єр. Там є аномальні портали, де можна входити в транс і потрапляти в тонкі виміри. Одного з дослідників відправляють у минуле, наприклад у ХV століття. У трансі він розповідає, що бачить: описує вулиці, будинки, майно всередині хат. Після цього археологи йдуть на місце, яке бачив їхній колега. «Не було жодного випадку, щоб описи з аномальних порталів не збіглися з реальними розкопками на всі 100 відсотків», — запевняє Микола Стахів.
Коли від розповідей про аномальні портали моторошно стає, краще податися на Дніпро, в яхт–клуб. Найпопулярніша послуга тут — драгонбот. Цей вид спорту прийшов із Китаю, в України існує лише п’ять років. «Драгонбот» у перекладі означає «човен–дракон». Він схожий на козацьку чайку, але з головою і хвостом дракона. Двадцять веслярів гребуть у ритмі барабанних ударів. Чий дракон швидше пройде по Дніпру, той і виграв.
У Комсомольську популярний не тільки водний і промисловий туризм. Сюди звідусіль з’їжджаються паломники. У місті є екзерциський храм, в якому отець Григорій тричі на тиждень робить вичитку. Тисячі людей зцілюються від душевних недуг. А в Козельщанському монастирі Різдва Богородиці головна святиня обителі — чудотворна ікона Божої Матері. Прочани вірять, що Пресвята допомагає дівчатам, які приходять до неї побудувати родинне щастя. Щоб у цьому всьому не сумніватися, раджу поїхати і на власному досвіді переконатися.
За організацію прес–туру автор дякує Асоціації журналістів «Туристичний прес–клуб України».
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
