Чи був Бандера громадянином України?

Триває судовий спір навколо присвоєння попереднім Президентом Віктором Ющенком звання Героя України посмертно лідеру Організації українських націоналістів Степану Бандері. Скандальне рішення колегії суддів Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року, яким задовольнили позов адвоката Володимира Оленцевича до Президента Ющенка, а відповідний указ глави держави щодо присвоєння звання Героя Бандері визнали протиправним, чимало громадян вирішили оскаржити в апеляційному порядку. Наразі Донецький апеляційний адміністративний суд прийняв до розгляду аж 23 (!) апеляційні скарги на рішення Донецького окружного адмінсуду. За словами позивача Оленцевича, він уже отримав повістку про необхідність явки до суду в понеділок — 21 червня на 10.00. Саме на цей день Феміда призначила розгляд усіх 23 апеляцій. Серед прийнятих апеляцій — скарги екс–Президента Віктора Ющенка, народного депутата Анатолія Матвієнка, голови ВО «Свобода» Олега Тягнибока, представника Степана Бандери (онука лідера ОУН) Романа Орєхова, а також низки громадян України з Донецької, Житомирської, Івано–Франківської, Тернопільської, Рівненської та інших областей України. Всі вони у своїх апеляційних скаргах наполягають на неправомірності рішення Донецького окружного адмінсуду про визнання незаконним указ Президента про присвоєння Бандері звання Героя України, повідомляє УНІАН.

Героєм зробила історія та народ

Зокрема в апеляції Віктора Ющенка наголошується, що «рішення про присвоєння Степану Бандері звання Героя України було обґрунтованим з погляду історії та суспільної значущості постаті лідера ОУН». «Без дослідження позиції суб’єкта владних повноважень — Президента Віктора Ющенка щодо підстав видання указу, рішення Донецького окружного адміністративного суду не може претендувати на об’єктивність», — наголошується в апеляції.

Натомість народний депутат Анатолій Матвієнко у власній апеляції вказує, що указ про присвоєння звання Героя України Степану Бандері «не можна вважати правовим актом індивідуальної дії, оскільки він зачіпає інтереси широкого кола осіб». До цих осіб депутат відносить екс–Президента Ющенка, нащадків Бандери, а також громадян, які вважають лідера ОУН національним героєм. Аналогічні аргументи на захист указу про присвоєння Степану Бандері звання Героя України наводять й інші подавці апеляційних скарг у даній справі.

Нагадаємо, що адвокат Оленцевич вважає даний указ Ющенка щодо Бандери незаконним через те, що, згідно із законодавством України, звання Героя України може отримати тільки громадянин України. На його думку, Бандера не є громадянином України, оскільки помер у 1959 році, тобто до проголошення незалежності України у 1991 році. На перший погляд, проти цього аргументу справді важко заперечити. Адже символ національно–визвольної боротьби українського народу — Степан Бандера — з 50 прожитих літ в Україні постійно проживав лише перші 20. Далі було проживання на території Польщі, а в 1934 році Бандеру заарештували як організатора вбивства відомого українофоба та пацифікатора — польського міністра Пєрацького, а потім і засудили до смертної кари. Відомі факти відмови підсудного відповідати на запитання польською мовою, а коли його під час одного із засідань ввели до зали, то підвелися не лише присутні, а й самі судді. Згодом непокірний підсудний Бандера все ж був помилуваний. У тюрмі в Бресті Бандера просидів до вересня 1939 року. Після нападу СРСР на Польщу всі в’язні опинилися на волі. Бандера, природно, став пробиратися в Україну, на рідну Галичину.

Цікаве свідчення мені довелося почути в серпні 1992 року, під час відзначення 50–річчя утворення УПА в Луцьку, від двох учасників урочистостей. Один із них — Михайло Петрик із Володимира–Волинського, що пройшов каторгу в Норильську, розповів, як одного вересневого дня 1939 року на хутір під Володимиром–Волинським до його батька прийшов зв’язківець ОУН і сказав, що треба прийняти на ніч вельми відповідального оунівця, котрий прямує до Львова із брестської тюрми. Незабаром у супроводі ще двох людей цей чоловік, в якому згодом, побачивши портрет, господар упізнав Бандеру, прийшов на хутір та переночував там. Як згадував Михайло Прокопович, у розмові з місцевими підпільниками гість казав про майбутню боротьбу в умовах радянської влади, про те, що треба готувати повстання і що німці з совєтами довго мирно жити не будуть. Іншу розповідь наводить відомий волинський краєзнавець Ярослав Царук — про ночівлю Степана Бандери на хуторі Панкрата Музики, також біля Володимира–Волинського. Є свідки, що перед тим Бандера зупинявся і в Ковелі.

Громадянин УРСР

Відомо, що, діставшись Львова, Степан Бандера перебував там на підпільному становищі приблизно місяць і наприкінці жовтня перейшов радянсько–німецький кордон і оселився у Кракові. Наступного разу він повернувся на рідну землю наприкінці червня 1941 року. Та вже 6 липня, після проголошення Акта відновлення Української держави, його заарештували німці та вивезли до Берліна. Після відмови скасувати Акт спочатку сидів у берлінській в’язниці, потім до жовтня 1944 року — у концтаборі «Заксенхаузен». У 1945 році переїхав до Мюнхена, де з невеликими перервами жив до 15 жовтня 1959 року, коли Бандеру убив агент КДБ Сташинський.

Виходить, що після 39–го Бандера в Україні перебував не довго й ніби не є українським громадянином. Але тут варто звернутися до тих же радянських законів і заяв керівників СРСР. Згідно з Конституцією Української РСР від 1937 року, громадяни УРСР були одночасно громадянами СРСР. А після приєднання Західної України до Радянського Союзу і узаконення цієї події відповідними рішеннями Народних зборів Західної України у Львові, сесій Верховних Рад СРСР і УРСР громадянами Союзу вважали всіх без винятку жителів західноукраїнських областей.

Особливо це проявилося після закінчення Другої світової війни, коли в УРСР були створені міністерства закордонних справ і оборони, республіка мала власний прапор і гімн. А каральні органи намагалися розшукати окремих українців, яких вважали власними громадянами. Після війни, як відомо, значна частина вихідців із Західної України опинилася у так званих таборах переміщених осіб (ДІ–ПІ) в американській, британській і французькій зонах окупації Німеччини. За численними свідченнями, оприлюдненими у спогадах українських емігрантів, у ті табори неодноразово приїжджали радянські емісари, які агітували повертатися до СРСР, у тому числі на Україну. Більше того, адміністрації тих зон, зокрема американської, були представлені списки розшукуваних нібито за злочини проти людства і співпрацю з нацистами колишніх радянських громадян. Так–от, у тих списках (це підтверджує і сумнозвісний генерал держбезпеки Судоплатов) був і «Бандера Степан Андрійович, 1909 року народження, уродженець села Старий Угринів Станіславської області».

Радянські карально–розшукові органи керувалися настановами вищого керівництва, у тому числі й заявою Сталіна на Потсдамській мирній конференції 1945 року, і з якої виходило, що громадянами СРСР вважаються всі, хто хоча б один день прожив на визволених західноукраїнських землях, більше того, навіть ті, хто народився на тих територіях до 1939 року. Гадаю, при бажанні всі ті документи і списки можна знайти в архівах російської ФСБ — спадкоємиці НКВС та КДБ СРСР. Що цікаво, одне з таких звернень–списків до адміністрації американської окупаційної зони, у спогадах колишніх упівців згадується як розшук саме громадян УРСР.

Заслужене державне визнання

Отож, якщо Бандеру розшукували і вимагали видати як громадянина УРСР, то, природно, його можна вважати громадянином України. Бо ж і він сам цілий місяць перебував на території довоєнного СРСР, а в 1941 році — короткий час на окупованій території УРСР, народився в селі, що входило до складу і Союзу, і Української РСР, спадкоємницею якої саме опоненти Указу Президента Ющенка вважають сучасну незалежну Україну. До речі, під час судових процесів у Варшаві й Львові Степан Бандера не визнавав себе польським громадянином, а казав, що вважає себе громадянином України.

Із приводу ж закидів про правомірність чи не правомірність нагородження його орденом держави, який прийняв із рук Президента внук провідника ОУН, також Степан Бандера, то хіба всіма своїми діями його дід не розбудовував саме Українську державу, не боровся за неї?! Хіба інші українці не йшли на смерть з його ім’ям на вустах? За незалежність України віддали своє життя брати Степана Бандери Олександр і Василь, закатовані німцями в Освенцімі влітку 1942 року, коли сам Степан перебував у Заксенхаузені, брат Богдан, який загинув від рук нацистів 1943 року в Херсоні, сестри Марта, Володимира й Оксана, котрі відбули кількадесятирічну каторгу на Далекій Півночі.

Що ж до звинувачення Бандери в тероризмі, то тут можна повністю погодитися з росіянином Борисом Соколовим, який у своєму оперативному відгуку на присвоєння звання Героя України лідеру українських націоналістів зауважує, що терористами були і багато інших лідерів національно–визвольної боротьби — в Алжирі, Палестині, Ізраїлі, Ірландії, але їхні народи вважають їх національними героями. І в довоєнній санаційній Польщі, і під час гітлерівської окупації, і в «найвільнішому» Радянському Союзі українців пригноблювали, й вони не могли відкритими демократичними методами захищати свої права. Це закономірно приводило до терору й партизанської війни як способу боротьби. Зрештою, якби не було цієї боротьби, не було б і теперішньої незалежної держави Україна. Гадаємо, за допомогою всіх цих аргументів досвідчені юристи зможуть–таки виграти судовий процес і відстояти право Степана Бандери хай посмертно, але бути офіційно визнаним на державному рівні Героєм України.

Володимир ЛИС