Зорій Файн.
Чи зустрічали ви фотографів, які б отримали звання «Заслужений діяч мистецтв України»? Ризикну припустити, що в абсолютній більшості випадків співрозмовники скажуть «Ні». Людей із фотокамерою набагато легше побачити в переліку «заслужених» серед працівників сфери побутового обслуговування або журналістики, а от серед митців їх — лічені одиниці. Вінничанин Зорій Файн потрапив до таких винятків після того, як його світлини склали візуальний блок ошатного презентаційного видання «Золота підкова Черкащини». Однак у творчій біографії майстра світла і тіні воно було тільки одним епізодом.
Із дитинства все йшло до того, що і його професією, і навіть більше — долею! — стане музика, бо якраз вона визначала життя сім’ї. Мати викладала в музичній школі, тому без найменших сумнівів віддала сина у клас фортепіано. Згодом музичну освіту отримав і молодший брат, який грає на саксофоні. Після школи — училище культури, в якому ще багатогранніше розкрився музичний талант Зорія. Він вирішив стати не просто виконавцем, а фаховим композитором, бо власні музичні твори писав ще зі школи. Мистецтво мелодій захоплювало його настільки, що жив за принципом: жодного дня без рядка. Для училища швидко стало звичним, коли на концертах Файн сам виконував власні композиції.
Проте хлопець прекрасно розумів, що Вінниця — далеко не те місто, де можна отримати справжню композиторську освіту, і його погляди звернулись до Москви. Удома були проти і, чесно кажучи, просто–напросто не вірили, що юнакові з провінції вдасться вступити до престижного вишу, проте він проявив величезну наполегливість: і батьків примусив поступитись, і зумів блискуче підготуватися. 1990 року серед 53 абітурієнтів Зорій виявився одним із чотирьох щасливчиків, прийнятих на композиторське відділення музичної академії імені Гнесіних. Через кілька років дипломну роботу Файна — три симфонічні картини — виконував симфонічний оркестр Держтелерадіо.
І весь час, відколи дев’ятирічному Зорію батько подарував старенький ФЕД–3, поряд ішла фотографія. Вона була звичайним хобі, як і в багатьох ровесників. Щоправда, знімав багато, а найбільше любив робити світлини з молодшого брата і пейзажі. В училищі його група мала «власного» фотографа, який допоміг зберегти для історії миттєвості студентського життя.
1992 року все радикально перемінилось. Мало того, що гіперінфляція знецінила російську валюту, — Зорій вирішив одружитися, причому проявив характер і зробив вибір усупереч волі батьків, тому вони перестали надсилати гроші. Дружина теж була студенткою вишу, а через рік пішла в декрет, тож необхідно було утримувати сім’ю. Крім напруженого навчання довелося хапатись буквально за будь–який заробіток. Якийсь період заради зайвої копійки змушений був підмітати сходи в академії, сидіти за звукорежисерськими пультами в театрах тощо.
Стала в пригоді й фотографія. У місті оголосили конкурс на кращу вітрину крамниці, і Файн за невелику плату взявся виконати замовлення. Потім пішли запрошення на інші зйомки, для яких — аби «тримати марку»! — позичав у друзів камеру. Премудрості фотографічної професії освоював на ходу, і тут, згідно із законом суміжних жанрів, стали в пригоді музична освіта, яка відточила художню інтуїцію, та ґрунтовна загальноестетична підготовка.
Наприкінці 90–х років він уже працював у відомому видавництві як фотохудожник обкладинки і навіть спромігся в селі неподалік від Москви збудувати маленький будиночок. Спочатку в російській столиці, а потім і за кордоном відбулись персональні виставки.
Мистецтво світлопису відтіснило все інше: композитор із дипломом «гнесінки» змінив професію. І не в останню чергу, як стверджує Зорій, через снобізм московського музичного світу.
Тоді ж сталась подія, в якій важко не побачити символічного змісту: 1997 року від пожежі згоріла домівка. Дружина встигла врятувати дітей та винести найцінніше — коробки з негативами. Увесь особистий нотний архів перетворився на попіл. Лише через десять років Файн випадково натрапив на любительський концертний відеозапис своєї дипломної роботи — все, що збереглося.
Криза 1998 року знецінила заощадження, у Москві стрімко підскочили ціни. Сім’я з двома малими дітьми без власного житла утриматись на плаву не могла — Зорію доводилось останні роки таксувати. Врешті вирішили повернутись до Вінниці. Все нажите майно помістилось у старенький розгепаний «жигуль»–п’ятірку.
Потрібно було знов починати з нуля. Щоправда, цього разу — з високого старту. Кілька років Файн займався політичною фотожурналістикою, своєрідним підсумком якої стали персональні виставки у Верховній Раді та в столичному Будинку кіно, а відтак створив у Вінниці власну фотографічну студію. Саме вона дала митцеві найбільше свободи: комерційні види зйомки нарешті принесли очікувану матеріальну незалежність та дозволили розширити технічний «парк», що й дало поштовх до творчих пошуків.
Зорій Файн — людина, яка легко захоплюється, чутливо відгукується на модерні віяння, тому, коли загоряється новою ідеєю, не відкладає її під сукно, а намагається якомога швидше здійснити. Років три тому його вразив один із видів фотографії, який в Україні не набув поширення (його практикують усього кілька чоловік), хоча за кордоном він популярний: зйомка в інфрачервоній частині спектра. Людському оку така картина світла недоступна, але плівка чи фотографічна матриця дозволяють її зафіксувати.
Зорій, не гаючи часу, замовив у зарубіжних виробників необхідний оптичний фільтр на об’єктив — і вже через півроку велика експозиція продемонструвала городянам, як незвично може виглядати світ. Інфрачервоні світлини ніби повертають нас назад до чорно–білої фотографії, але насправді пропонують незвичне зображення. На пейзажах оживають глибокі тіні, в яких проступають найменші деталі (у звичайній фотографії вони губляться), небо і вода набирають густої темної тональності, а зелене листя навіть у найспекотніший день стає білястим — його ніби вкриває іній.
Не менш цікаво змінюється вигляд людей, бо шкіра на знімках стає ніби матеріальнішою, відчутнішою на дотик із легким восковим відтінком. Дива відбуваються з одягом: можна сфотографувати трьох дівчаток в однакових на позір чорних платтях, а на світлині отримати їх зовсім різного тону, від чорного до білого і навіть до напівпрозорого. Все залежить від типу тканини.
Глядачеві здається, що він бачить нереальну, ніби фантастичну, дійсність — так змінюються найбанальніші повсякденні сюжети. «Я перетворюю світ на казку», — усміхається Зорій. Інфрачервона зйомка в його руках не стала тільки лабораторним експериментом для вузького кола цінителів. Запроваджена в практику студії, вона має незмінний успіх у молодят, адже на весіллі завжди присутня атмосфера казковості.
Оскільки інфрачервоний оптичний фільтр вимагає тривалої (не менше 30 секунд) експозиції, митець спеціально придбав та власноручно переробив фотокамеру, і це уможливило зйомку в звичайному режимі з короткою витримкою. Слід додати, що комп’ютерна обробка зображення зі спеціальними «фотошопівськими» фільтрами не дозволяє досягти подібного результату. Тестова зйомка показала: виходить трохи схоже, але зовсім не те.
Зорій Файн намагається якомога менше втручатись у зображення на комп’ютері — всіх ефектів добивається насамперед використанням різноманітної дорогої оптики. Проте іноді робить і парадоксальні кроки, взагалі відмовляючись від об’єктива і повертаючись років на 150 тому, на світанок фотографії.
Торік самотужки виготовив монокль зі звичайної лінзи від окулярів, закріпив на фотокамері і створив світлини в новій вражаючій стилістиці: головна деталь — у фокусі, решта — розмиті, ніби широкі мазки пензля імпресіоніста. Те, що виробники оптики вважають недоліками, в умілих руках перетворилося на яскраві засоби художньої виразності.
Згодом удалося придбати монокль фабричного виготовлення, і тепер те, що робив суто для себе, так би мовити, «з любові до мистецтва», викликає серйозний інтерес у багатьох охочих сфотографуватись. Загалом схоже, що люди втомилися від засилля «правильної» фотографії, і тому їхні душі прагнуть чогось незвичного і навіть екстравагантного.
Цікавлюсь у Зорія, яких новацій чекати від нього найближчим часом. Він посміхається: «Напевно, зйомку в ультрафіолетовій частині спектра. Це теж інший світ, причому на інфрачервоний зовсім не схожий».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
