Богдан Соколовський: Ми мали не знижку, а, навпаки, доплату за любов до Росії

Кризовий стан в енергетичній галузі вимагає сміливих рішень. Утім сьогодні суспільство стривожене і задається питанням: а чи не надто сміливими є кроки сьогоднішнього уряду? Йдеться про «купівлю» «Газпромом» української ГТС разом із «Нафтогазом», злиття вітчизняного атомного сектору з російським, що відбувається рекордними за швидкістю темпами. Зрештою, якою є державна стратегія щодо основних вітчизняних енергетичних активів, у чому полягають національні інтереси і які проблеми для наших нащадків можуть створити непродумані рішення влади у цій сфері? Про це ми вирішили запитати у відомого експерта, колишнього представника Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдана Соколовського.

Росія може повторити помилку СРСР

— Було б просто чудово, якби ми реалізували ті проекти у сфері нафти і газу, які напрацьовувалися упродовж останніх п’яти років за ініціативою та участю Президента В. Ющенка. Це, насамперед, газ і нафта,модернізація української газотранспортної системи — принципове, до речі, питання для українських національних інтересів, — наголошує Богдан Соколовський. —. Не треба тішитись ілюзіями: ще п’ять років, і Україна перестане бути транзитною державою для російського природного газу. А також, значною мірою, і центральноазійського. На жаль, будівництво обхідних газогонів — це реальність, до якої призвела геополітика і великі гроші нашого сусіда при мовчазній згоді й інших сусідів на Заході. Звичайно, подібні проекти — це право і Росії, і Європи. Але треба набратись відваги і визнати, що Росія має твердий намір усунути Україну з газотранзитного ринку, тобто забрати прибутки від транзиту газу в українців на користь інших партнерів — турків, греків, болгар тощо. Врешті–решт, варто нагадати, що українська газотранспортна система — це національна цінність, яка зорієнтована, насамперед, на те, аби забезпечувати газом українських споживачів — і фізичних, і юридичних осіб. Ще одна роль — це транзит російського природного газу на Захід, і це наші заробітки. На сьогодні ці заробітки для компаній НАТ «Нафтогаз України» становлять приблизно 1,2—1,3 мільярда доларів щороку. Значна частина з них наповнює дер­жавний бюджет. Російська сторона, реалізуючи проекти «обхідних маршрутів», позбавляє українців згаданих заробітків. Причому цього заробітку позбавляються не окремі політики, міністри чи президенти, а всі українці — як на Донбасі, в центрі, так і на Галичині, яка чомусь так дратує табачників і К°. Треба зрозуміти й інше: хоча ми потенційно втрачаємо заробіток 1,2—1,3 млрд. доларів США на рік, — це не критична сума для української держави. На жаль, краще на них не розраховувати, а при можливості отримати, ніж розраховувати і не отримати.

— Ви вважаєте, що відмова росіян від нашої ГТС — це вже затверджене Москвою рішення?

— Росія реалізує свою зовнішню політичну стратегію — мати прямі труби для доступу до європейського споживача,аби таким чином ізсередини впливати на Європейський Союз. Як впливати — це інше питання. Таке вже було за Радянського Союзу, коли Брежнєв набудував багато нафто– і газопроводів у час, коли ціна на нафторесурси була надто високою. А потім, через різні обставини, не без штучного впливу, — ціна впала, відповідно радянська економіка не отримала запланованих прибутків — і це було значним імпульсом для розвалу СРСР. Сьогодні Росія ризикує повторити цю саму схему, тільки — за нових обставин, де гравцями є вже нові суб’єкти. З іншого боку, Європа розуміє таку ситуацію, але, очевидно, — розраховує на свій виграш. Через прямі труби — вони сподіваються ефективніше контролювати Росію зсередини. Хто тут цього разу переважить — сказати важко, але в будь якому випадку і Захід, і Росія Україну в цій схемі не бачать.

Європа диктувала росіянам: «Качайте газ через Україну!»

— Ми маємо змогу змінити ситуацію?

— Сьогодні наша ГТС застаріла морально. Вона працює і виконує свої функції на рівні тих норм, які заклали 30–50 років тому при проектуванні газогону. На сьогодні ситуація змінилась — техніка пішла вперед, тому ми повинні модернізувати наш газогін так, аби він був максимально мобільним. Тобто щоб ми могли транспортувати як російський газ із сходу на захід, так і газ власного видобутку, а також альтернативний, наприклад, каспійський газ. Варто передбачити також транспортування декомпресованого зрідженого газу. Така мета ставилася Президентом України Віктором Ющенком, коли велися переговори з Європою — з 2005 року. У результаті 23 березня 2009 року було підписано Брюссельську Спільну заяву. Треба було її виконувати, до речі, ще не пізно, — виконувати всі ті пункти, які закладені в документ. Адже коли Європейський Союз погодився вкладати гроші в нашу «трубу», це був фактичний сигнал, що Європа буде зацікавлена, аби «відбити» свої гроші назад. А це значить, що Захід в якійсь мірі диктував Росії — якими маршрутами і скільки газу качати. Тоді Україна б не випала із схеми, навіть при великому російському бажанні.

Оскільки ні теперішній, ні минулий уряд декларацію не реалізують, то нема чого дивуватися, що будується Північний потік. І хоча, за задумом, він не є для нас особливим конкурентом, але ще років вісім, і він буде конкурентом. Відбудеться перерозподіл газових потоків — це ж очевидно!..

Подібна ситуація складається у нафтовій сфері. Не секрет, що Росія контролює український нафтовий ринок і ринок наф­топродуктів. Однак виходить, що приблизно з осені наступного року, коли стане до ладу новий нафтопровід, так званий «БТС–2», а в Росії нових обсягів нафти не очікується, також відбудеться перерозподіл потоків. Зрозуміло, з огляду на «велику любов» нинішньої російської влади до українців, першим зазнає збитків український напрямок. Обсяги ж у нас нині впали більш як на 10 мільйонів тонн на рік, а потім упадуть іще більше. Швидше за все, ситуація позначиться на напрямку «Броди— Одеса» на словацькому напрямку. Ми обійшли б сьогодні ті проблеми, якщо б у нас працював аверс, і в 2008 році готовність така була. Існували вже навіть проекти контрактів: Віктор Ющенко домовився з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим про 5 млн. тонн нафти на рік для українських НПЗ. І ця нафта таки прийшла, однак транспортується не найкращим маршрутом. Крім цього, вже є факт, що прийшла венесуельська нафта для Білорусі, яка б наповнила нафтопровід «Одеса—Броди» до рентабельних обсягів із колосальною вигодою як для України, так і для всього регіону. На жаль, цього не сталося, бо колишній уряд по–своєму визначився в пріоритетах, не на користь нашій державі.

— Реверс «Одеса—Броди» вважали політичним рішенням.

— Так, він був потрібний Росії лише для того, щоб не пустити альтернативну нафту на український ринок і контролювати цінову політику. Звичайна монополія росіян. Ми своїми трубами не можемо керувати так, як хочемо... Без сумніву, ми маємо все–таки проросійську політику в енергетиці. І нині, на жаль, сподіваємося, що хтось сторонній вирішить наші проблеми за кордоном. Не буде цього: ані зі Сходу, ані із Заходу!

Кажемо «Рівне», розуміємо — «Хмельницький»

— Останнім часом багато говориться про спільні проекти в атомній енергетиці. Хоча загалом складається враження, що ядерно–енергетичній галузі не надається належної уваги. Це, зокрема, випливає з досить суперечливих повідомлень про заяви наших високопосадовців.

— Наведу два приклади.

По–перше, щодо поставок ядерного палива на українські АЕС. Нова влада мала унікальну можливість продовжити реалізацію проекту з диверсифікації постачань ядерного палива і технологій. Мається на увазі те, що практично завершені роботи з адаптації пального у компанії «Вестінгхаус» для українських реакторів, але постачальником залишається й російська сторона. Присутність на українському ринку ядерного пального західних компаній дасть можливість балансувати і запроваджувати реальний ринковий елемент, принаймні у переговорах про поставки, якість, гарантії тощо. Це вигідно нашій державі, вигідно кожній владі, незалежно до її «кольору». Комерційний контракт із «Вестінгхаусом» був підписаний наприкінці березня 2008 року під патронатом уже колишнього глави держави. Зараз уже працює дослідно–промислова партія на Південно–Українській атомній станції. Однак з’явилися тривожні сигнали, що «Вестінгхаус» можуть виштовхнути з України. Це була б непоправна помилка з точки зору українських національних інтересів.

Водночас з’явилися заяви наших урядовців і навіть окремих радників колишнього Прем’єр–міністра про те, що начебто уже існує домовленість із росіянами про будівництво заводу з виготовлення пального. А де ж конкурс, тендер?

З іншого боку, угода, яку нещодавно підписали [про поставку ядерного палива], на мою думку, цілком прийнятна і передбачає можливість для конкурсу.

По–друге. Щодо будівництва нових блоків АЕС. Нещодавно були підписані угоди про будівництва нових блоків АЕС за російськими технологіями і за російські кредити.

Очевидно, що йдеться про добудову 3–го і 4–го блоків Хмельницької АЕС.

Водночас Президент України, коментуючи вже отриманий транш 2 млрд. доларів США російської позики, каже, що їх витратять на будівництво нових атомних блоків у Хмельницьку та Рівному.

Але ж про Рівненську АЕС сьогодні взагалі не йдеться! Добудова 3–го і 4–го блоків Хмельницької АЕС на базі реакторів «ВВЕР–1000» логічна. Їх будівництво насправді розпочато ще у 1985–1986 роках, вони мають великий ступінь готовності. І почали їх будувати ще в радянські часи — і нині з точки зору законодавства України добудова блоків не викликає заперечень.

Якщо ж йдеться про Рівненську АЕС, то на цій станції визначено тільки майданчик під наступні блоки. Тому, якщо будувати там нові блоки АЕС, то треба буде споруджувати їх від самого початку, а для цього в Україні треба ухвалити окремий закон, провести слухання з громадськістю, виконати цілу низку обов’язкових процедур і лише після цього ухвалювати рішення про будівництво.

— Можливо, згадка про Рівненську АЕС — це обмовка глави держави?

— Однак якщо це не помилка, тоді що приховується за цією фразою?

Хтось непрофесійно готує галузеві матеріали главі держави чи професійно «підставляє» його і державу в цілому?!

До речі, є нюанс і щодо типу реакторів, які будуть установлені на нових блоках.

Насамперед варто відзначити, що сьогодні російські технології абсолютно нічим не поступаються західним, тобто не йдеться про якісь загрози, недоліки, проблеми безпеки тощо, бо якість російських розробок є високою і цілком укладається в міжнародні норми.

Однак... Заявлено, що на Хмельницькій АЕС будуть установлені модернізовані реактори ВВЕР–1000, розроблені за проектом В–392Б. Треба відверто сказати, що на сьогодні ця модель реактора ще ніде в світі не експлуатується. Вони розроблялися для Балаковської атомної станції в Росії. Я більш ніж переконаний, що з проектами все в порядку, але існує певний психологічний момент, особливо для України, яка вже пережила Чорнобильську трагедію.

Ми будемо свого роду майданчиком для цього типу реакторів. Можливо, треба було приділити більше уваги цим проектам, щоби згладити або наперед відповісти на ті питання, які так чи інакше будуть ставити екологи і громадськість. Наприклад, чому проекти не «пішли» на Балаковській АЕС у Росії, а будуються у нас? Чи уточнений на ХАЕС водний баланс? (Адже у нас, на відміну від Балаково, ріки Волги нема і не передбачається в районі Нетішина)? Чому наші блоки будуть істотно дорожчі, ніж подібні, нещодавно збудовані російськими компаніями в Китаї? Суспільство має право отримати чіткі відповіді на ці та безліч інших питань.

З іншого боку, слід визнати, що побудова нових блоків російського зразка ще більше прив’язує нас до Росії як постачальника ядерного пального. Ми і так сьогодні є найбільшим у світі ринком однотипного ядерного палива для «ВВР–1000». В Україні на сьогодні працює 13 реакторів типу ВВЕР–1000, а в Росії їх усього 10! У решті країн ще менше. Тобто ми створили той ринок, за який постачальник має боротися: це гурт, за який країна має право вимагати серйозні знижки. Тим часом будь–які цінові преференції, які нам дає Росія, дуже легко рефлектують на газові питання, коли у нас існувала не знижка, а навпаки, доплата за «симпатію» Росії до України.

«Газпром» не хоче втрачати клієнта

— А як ви вважаєте, ці, газові, напрямки мають перспективу?

— Мати можуть й одні, й інші. В Україні існує дуже серйозна перешкода щодо розробки власних запасів газу: чи сланцевого, чи метанового, чи вугільного, чи навіть видобутку класичного газу з буровин. Я маю на увазі ті жорсткі зобов’язання, які покладені в контракт від 19 січня минулого року про обов’язковий викуп у Росії 52 мільярдів кубів газу — починаючи з наступного року. На цей рік удалося зменшити ці обсяги. Але якщо ця практика щорічного вирішення питання на наступний рік продовжуватиметься до 2019 року — не системно, в загальному оформленні, а лише у вигляді короткотермінових домовленостей, — жодний серйозний західний інвестор не прийде на розробку ні сланцевого газу, ні вугільного метану. Інвестор приходить тоді, коли бачить умови на якийсь логічний період для капіталовкладень. Я вважаю,що на сьогодні це принципове питання, яке обов’язково вимагає дуже серйозної програми і серйозних інвестицій.

Навіть якщо доведеться, за песимістичними прогнозами, до 2019 року дотримуватись тих жорстких умов Росії щодо викупу газу, то реально видобуток на промисловій основі — метану чи сланцевого газу, — раніше цього часу не настане. А планувати треба на перспективу і просто не підписувати таких кабальних контрактів, що були підписані торік. І якщо нинішня влада всіма методами демонструє повне взаєморозуміння з Росією, то було би добре, якби Росія відмовилися від своїх умов.

— Утім на певні поступки Москва вже пішла.

— Звичайно. Скасовано штрафні санкції. І це був би чистий позитив, якби його не затьмарили флотські рішення, які пов’язували з ціною на газ. Є третя сторона медалі у всій цій газовій історії: у квітні і травні ціна на газ для підприємств була меншою, ніж за формулами Тимошенко—Путіна, але вся ця різниця вже записана як наш борг перед Росією. Беззаперечний факт, що сьогодні українські підприємства, споживачі газу, заощадили близько половини мільярда доларів. А тепер скажіть, будь ласка, хоч копійка з цих грошей пішла на розвиток підприємства? Жодної! У жодній статистиці ви не побачите, що гроші вкладають у розвиток чи на перепрофілювання підприємств. Я розумію, що Росії вигідно, аби українська економіка була енергозатратною, щоби ми споживали якомога більше російського газу. Сьогодні енергетична галузь загнана у дуже скрутну ситуацію, яка несе загрозу національній безпеці України.

Я бачу, що у владній команді є група, яка стоїть на державницьких позиціях. Але є інша група — яка намагається нагріти руки на усьому цьому і перенести відповідальність на іншу сторону. Можна віддати енергетичний комплекс під владу Росії і завжди мати змогу тицьнути пальцем в їх сторону. Це дуже небезпечна позиція, яка може обернутись проблемами, що їх буде напрочуд складно вирішити.

Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ,
Ольга БОНДАРЕНКО