Остання доповідна Юрія Іллєнка

Він до останнього тримався на висоті. Кожна зустріч із Юрієм Іллєнком була безпосереднім доторком до кінематографа. У товаристві режисер з’являвся з випрямленою спиною, орлиним поглядом. Його вмінню завжди бути молодим і стильним міг би позаздрити кожен молодик: у свої 74 роки легенда українського кіно Юрій Іллєнко виглядав перфектно, завжди у стильному костюмі, з атласною хусткою на шиї і молодечим азартом у погляді.

З кіно — у село

На вечорі–святкуванні 70–річчя майстра я не втрималася і запитала пана Юрія, у чому полягає секрет його молодості. Іллєнко повів бровою: «Мене з дружиною Людмилою Єфименко відлучили від кіно, ми перейшли на сільське життя. Маємо маєток у селі Прохорівка в Черкаській області, який побудували своїми руками, опанувавши всі будівельні процеси. Із ранньої весни до пізньої осені купаємося в Дніпрі. Все дуже просто»...

Тому коли редакція отримала повідомлення про смерть Юрія Іллєнка, ми довго не могли повірити, що це правда. Може, хтось жорстоко пожартував? Адже легенди не помирають. Навіть якщо упродовж року лікуються від раку...

Юрій Іллєнко — народний артист України, оператор і режисер — помер 15 червня о 12.00 у себе на дачі в Прохорівці. Прощання заплановано в Будинку вчителя на Володимирській, а панахиду — у Володимирському соборі. Коли ця суха офіційна інформація стала підтверджуватися, тоді ми усвідомили, що Іллєнко білим птахом із чорною ознакою полетів доповідати апостолові Петру про всі свої гріхи й чесноти.

У 2001 році після того, як останній фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» заборонили для показу в Росії, а в Україні зняли з кінопоказів, заборонили для показу по телебаченню, не випустили на відео, режисер заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи». В останні роки у себе на дачі він писав тритомник мемуарів «Доповідна апостолові Петру», був одним із ідеологів і натхненників Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та реалізовував себе у ролі художника. На кожній другій картині малював свою дружину Людмилу, яку знімав у фільмах «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу».

Різкості і гайдамацької гарячковості Юрія Іллєнка багато хто боявся. Режисер знав про нелюбов до нього. На презентації своїх книг часто повторював: «Розумію, що мені рай не світить. Я не дуже з цього переживаю, бо настільки призвичаївся до пекла в цьому світі, що щось нове мені вже не покажуть у тому провінційному пеклі апостола Петра».

48 років кар’єри: половина — без роботи

Народився Юрій Герасимович Іллєнко 1936 року в напіввимерлих від голоду 33–го Черкасах. Батькові вдалося із родиною переїхати в Москву, де Юрій закінчив школу, а згодом — операторський факультет найпрестижнішого на той час ВДІКу. Дипломна робота Іллєнка «Прощавайте, голуби» отримала найвищі нагороди на міжнародних кінофестивалях у Празі й Локарно. До Києва Іллєнко переїхав на запрошення стати оператором фільму «Тіні забутих предків», що знімали на студії Довженка.

Під час роботи над фільмом Іллєнко через запальний характер багато сварився із режисером Сергієм Параджановим, та врешті разом вони створили кіношедевр, який став лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів. У 1991 році режисера Сергія Параджанова (посмертно), художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, актрису Ларису Кадочникову нагородили Шевченківською премією за ігровий фільм «Тіні забутих предків». Іллєнко єдиний відмовився від премії. «Навіщо мені нагорода за фільм, який я робив 20 років тому», — пояснив свою позицію.

Після «Тіней» він вирішив став кінорежисером і кінодраматургом. Дебютував фільмом «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча. Стрічку про винищення українського села заборонили на довгих 22 роки. Кожен наступний фільм Іллєнка зазнавав нищівних ударів цензури. За сорок вісім років роботи в кіно рівно половину він був безробітний як кінематографіст. «Вечір напередодні Івана Купала» пролежав на полиці 18 років, хоча цю картину запрошувала дирекція Венеціанського кінофестивалю. Найвідоміший його фільм «Білий птах із чорною ознакою» побачили в Токіо, Монреалі, Нью–Йорку, Парижі, Тегерані. І лише до масового українського глядача він дійшов у 1990–х. Фільм «Лебедине озеро. Зона» теж спіткала схожа доля. Його запросили на Каннський фестиваль, де він отримав два призи: ФІПРЕССІ від міжнародної федерації кінопреси та «Ескор» від незалежної молодої кінокритики. В Україні у прокат фільм «Лебедине озеро. Зона» так і не вийшов.

Фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка знімали з виробництва 42 рази. Іллєнко не раз жартував, що живе, як чорногорці з його фільму «Жівіо заінат», тобто всупереч усьому — голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів’ю, хворобам, заборонам і байдужості. Найбільше йому боліло, що Міністерство культури і туризму та кіностудія Довженка не видали DVD його фільмів, не привітали з ювілеєм, що старі друзі не давалися чути. «Хто для них Іллєнко?» — із сумом на тому ювілейному вечорі говорив режисер. «Хто для нас Іллєнко?» — час подумати про легенду кінематографа й оцінити велику втрату для України...

«Україна молода» висловлює щирі співчуття рідним Юрія Герасимовича — дружині Людмилі, синам Андрію й Пилипу та братові Михайлу Іллєнку.

СПОГАДИ

«Востаннє я його бачив на похороні Леся Сердюка...»

Іван Драч, поет, перекладач, драматург:

— Я познайомився з Юрієм у 1963 році, коли приїхав на практику до Сергія Параджанова — на зйомки фільму «Тіні забутих предків», там Іллєнко був кінооператором. Вони дуже сварилися з Параджановим, я брав сторону Параджанова, бо дуже його любив і ненавидів Іллєнка, обзивав його «московським яничаром, який приїхав у Карпати». Але він виявився надзвичайно цікавим чоловіком, згодом ми прийшли до того, що він став робити мою дипломну роботу фільм «Криниця для спраглих». Цей фільм був звинувачений в антирадянщині й покладений на полиці. Іллєнко надзвичайно мужньо тримався, хоч фільм років 20 пролежав на полиці. Потім ми їздили з «Криницею» на фестиваль у Сан–Франциско, де показували фільми, заборонені системою. У 1988 році у нас була спільна поїздка в Канаду і США з українськими фільмами. І Іллєнко тоді вчив дві мови відразу — українську та англійську.

Коли в мене було 70–річчя, я попросив його, щоб він усе зробив. То Юрій привіз криницю з села — дерев’яну цямрину — поставив на сцені у Будинку кіно, і там ми провели мій ювілей.

Він був чоловіком надзвичайно цікавим, гострим, дотепним, українським націоналістом у найкращому розумінні цього слова. І надзвичайно обдарований — художник, оператор, режисер. А його тритомник — «Доповідна апостолові Петру» — геніальна річ, якої не знала наша українська література.

Про те, що Юра Іллєнко хворий, я дізнався півроку тому. Зателефонував до нього, він сказав: «Буду лікуватися. У мене є препарат «Україн» (є такий препарат), якщо він мені не допоможе, то мені вже нічого не допоможе». Востаннє я його бачив на похороні Леся Сердюка...

«Іллєнко був бунтарем у повному розумінні цього слова»

Лариса Брюховецька, кінознавець:

— Думаю, що це трагедія для України як культурної нації: помер режисер зі світовим ім’ям, який був оператором «Тіней забутих предків», що отримав відзнаки на міжнародних кінофестивалях саме за операторську роботу, який здобув Золоту медаль Московського кінофестивалю за фільм «Білий птах із чорною ознакою», який за останні 20 років зняв лише «Молитву за гетьмана Мазепу», а більше йому не давали змоги знімати. Тому що всі в цій країні вважають, що є важливіші речі. Неправда! Найважливіше — це таланти, люди, які можуть уславляти країну своїми творами. Думаю, ця втрата — на совісті всіх політиків, усіх, хто був при владі і нічого не зробив, щоб ця людина себе реалізувала, будучи у розквіті таланту й потужної креативної енергії.

Він був борцем. Художник не може бути пригладженим, слухняним. Справжні творці роблять виклик суспільству, владі, вони не зручні, бо бачать далеко наперед. Він був бунтарем у повному розумінні цього слова. Цього року мої студенти, яким я читала курс історії українського кіно написали п’ять рефератів, присвячених Юрію Іллєнку, це був їхній особистий вибір...

Він ставив кардинальні філософські питання, його фільми будуть дивитися і пам’ятати. Але йому не пощастило в цій країні: то його душила тоталітарна система, то йому не сприяла псевдокапіталістична країна. Але він був гордою гідною людиною, яка ніколи не скаржилася й була давнього козацького роду й гарту. Ми можемо тільки вклонитися цій людині, яка в іншій країні мала б значно кращу долю.

Записала Наталя ДМИТРЕНКО.