...Якось, знайомлячись із відомим у православному світі Манявським скитом на початках його відродження, я піднявся до Блаженного каменя, що височіє неподалік монастиря. Із брили, не позначеної жодною тріщиною, після 200 років «засухи» знову почала скапувати цілюща вода, дуже помічна, хвалилися тамтешні ченці, при хворобах суглобів, очей та загоюванні ран. Щоправда, цей месидж скептики відразу сприйняли якщо не іронічно, то з очевидною недовірою. Мовляв, поки не підтвердиться чарівна сила монастирської Н2О офіційними науковими висновками — це вигадки для легковірних паломників. Коментуючи такі закиди, тодішній ігумен монастиря о. Юліан у розмові зі мною по–філософськи зауважив: «Зцілення просто так не відбувається. До джерел із цілющою водою чи до чудотворних ікон треба йти зовсім з іншим станом душі, ніж в аптеку чи до шпиталю. Без щирої неустанної молитви і безмежної віри в поміч Всевишнього марно сподіватися дива».

Що б там не говорили матеріалісти ортодоксального «обряду», але тисячі галичан і сьогодні, у ХХІ столітті, щиро вірять в особливу духовну ауру святих місць та заступництво Богоматері, чудотворні ікони якої збереглися у восьми з дванадцяти населених пунктів Івано–Франківщини. Тож про дива колишні і з’яву сучасних божественних знаків розмовляємо з відомим прикарпатським дослідником, провідним редактором інформаційно–видавничого відділу Національного заповідника «Давній Галич» Іваном Драбчуком.