Світло «Отчого дому»

Центр соціальної опіки дитини, що в селі Петрівське на Київщині, видно здалеку. Блакитний будинок, на якому намальовані персонажі мультфільмів, дуже вирізняється на тлі звичних хат. У дворі цієї «мультяшної» споруди — справжня оаза: на зеленому газоні — фонтан, охайні доріжки з ліхтарями та округлий, наче казковий, місток. Для тутешніх мешканців цей двір — дійсно ніби ковток води у пустелі. Адже до центру соціальної опіки потрапляють діти з кризових сімей, життя яких не можна назвати солодким.

«Дівчинка перейняла звички тварин»

«Це напівсироти, сироти, а також ті діти, які живуть у жахливих умовах, — розповідає Наталія Корнійко, яка вже багато років опікується центром. — Умови життя тут дещо кращі, ніж у звичайних інтернатах (вихованців годують п’ять разів на день, вони можуть відвідувати різноманітні гуртки і вчитися у звичайній школі. — Авт.), але, на жаль, ми не можемо прийняти всіх нужденних дітей».

Діти, які потрапляють до реабілітаційного центру Міжнародної благодійної фундації «Отчий дім», перебувають тут дев’ять місяців. Протягом цього часу з ними працюють психологи та педагоги. Багатьох із прибулих малюків доводиться вчити не тільки читати й писати, а й елементарній гігієні. Головна ж мета працівників центру — не лише підготувати дитину до життя в суспільстві, а й повернути до неї усвідомлення важливості сім’ї. Знову повірити в родину деяким дітям дуже складно.

«Одна дівчинка, яка потрапила до нас у п’ять років, росла в жахливих умовах: її мати зловживала алкоголем, а вдома панувала страшенна антисанітарія — навколо повзали таргани, миші, — згадує піар–мереджер «Отчого дому» Євгенія Нікіфорова. — Дитина навіть не могла нормально розмовляти — вона перейняла звички тварин...»

За неповний рік перебування у центрі дівчинка вивчила літери та вже пробує писати. Нині її посилено готують до навчання в місцевій сільській школі, яку відвідують усі вихованці центру.

Після дев’ятимісячного курсу реабілітації дітей влаштовують до сімей, які проживають у сусідньому будинку в тому самому чарівному дворику. Перехід до цієї програми ніби й не складний — варто лише пройти декілька метрів від притулку. Проте насправді між цими двома світами існує прірва, яку дуже важко подолати дітям, позбавленим батьківської опіки. Психологічні травми заважають багатьом із них адаптуватися до іншого життя та прийняти нових маму й тата. Зраджені колись найближчими людьми діти з недовірою ставляться до всіх дорослих.

Батьки за контрактом

Нові батьки працюють тут за угодою. Подружня пара оселяється у п’ятикімнатній квартирі та опікується сиротами максимум три роки, після чого має право всиновити будь–кого з цих малюків. «Батьків ми підбираємо дуже прискіпливо», — каже Наталія Корнійко. Створити багатодітну родину в межах програми можуть не всі — окрім бажання, треба мати певний досвід виховання дітей. «Дитина отримує забагато душевних ран через зраду біологічних батьків, тож вона не повинна страждати в новій родині», — пояснює пані Корнійко. Тож людей, які хочуть спробувати свої сили в програмі, тривалий час навчають та перевіряють.

У подружньої пари обов’язково має бути до трьох своїх дітей — це свідчить про їхній досвід у вихованні малечі. Якщо чоловік та жінка успішно проходять відбірковий етап, з ними «Отчий дім» укладає угоду. Згідно з цим документом, жінка зобов’язується працювати вдома (бути господинею та виховувати п’ятеро–шестеро прийомних дітей), а чоловік — ходити на роботу.

«Діти мають побачити модель сім’ї. У їхніх кризових родинах не було нормальних стосунків між батьками та дітьми, тому малечу треба навчити цьому, — розповідає пані Наталія. — Спочатку у нас був лише реабілітаційний центр, після якого ми випускали дітей у життя. Але згодом побачили, що ця система не досконала. Діти живуть у замкнутому просторі та весь час перебувають разом, а вихователі чергують позмінно — весь час міняються. У результаті діти є не готовими до самостійного життя. В інтернатах бачимо те ж саме: вихованців годують, одягають, навчають, за них інші думають і ухвалюють рішення. Дитина прийшла, поїла, віднесла тарілку — все просто. Ми ж вирішили будувати модель сім’ї, яку вони могли б наслідувати та були в ній повноцінними членами».

Опікунська династія

Ідеальним прикладом для наслідування можна вважати родину Галенків, яка живе тут уже два роки. Марія та Сергій виховали трьох рідних доньок, які вже виросли і створили власні сім’ї. Тепер у подружньої пари — дев’ятеро чужих дітей.

...Біля дверей їхньої квартири ми побачили величезну стійку для взуття, полички якої підписані іменами дітей. Всередині помешкання — охайно й затишно. Діти Галенків слухняно сідають біля своїх «тата й мами» і допомагають розповідати про сімейні будні.

Подружня пара, яка «працює» тут батьками, вже давно дізналася про існування центру. Спершу в цій програмі взяла участь донька Сергія та Марії, а згодом перед доброю справою не встояли й представники старшого покоління. «Коли Ірина брала участь у цій програмі, мені як мамі було дуже шкода її: молода жінка, яка має двійко своїх дітей, піклується ще й про цілу ватагу прийомних, — розповідає Марія Галенко. — Тож ми час від часу приходили допомагати їй і звикли до малюків».

Коли Ірині настав час покидати програму, вона вирішила всиновити всіх дітей, якими опікувалася в цьому центрі. Її батьки цьому дуже зраділи, адже чужі діти за ці роки вже стали рідними. Тож тепер донька Галенків має десятеро дітей.

Діти, кажуть Галенки, у них «золоті» — допомагають у всьому. «Коли мені треба відпочити, діти мене відпускають: Ерік залишається за старшого, — пані Марія вказує на найдорослішого хлопця в сім’ї, який тільки–но закінчив школу. — Діти навіть можуть самотужки приготувати їжу на таку велику родину». Дівчатка співають у місцевому ансамблі «Співочі сердечка», хлопці більше полюбляють грати у футбол. До речі, дехто з дітей уже спробував себе в акторському амплуа: малеча брала участь у зйомках кліпу Ірини Білик.

Згідно з контрактом, сім’я, яка виховує дітей в «Отчому домі», отримує від фонду матеріальну допомогу — по тисячі гривень на сироту щомісяця. Ці гроші з бухгалтерії програми забирає тато та приносить у сім’ю. Таким чином діти усвідомлюють, що батько працює, аби забезпечити свою родину. Сімейний бюджет — це спільні клопоти: діти разом із дорослими обговорюють необхідні витрати та способи заоща­дження коштів. Крім того, вони їздять із дорослими до магазину та разом купують продукти. Сімейним бюджетом розпоряджаються розумно: половину грошей витрачають на їжу, решту — на медикаменти, транспорт тощо. Діти змалечку вчаться планувати свої витрати та заощаджувати гроші. А ще вони разом із батьками вирощують овочі та консервують їх — піклуються про те, аби взимку було що їсти.

Подалі від спогадів

По закінченні дії угоди деякі подружні пари всиновлюють дітей, якими опікувалися, але багато малюків усе ж залишаються без батьків. Тому співробітники цього центру активно шукають усиновителів для своїх малюків. Чотирьох дітей з родини Галенків незабаром заберуть до Америки. Й хоча про дітлахів тут добре дбають, вони все одно радіють усиновленню, адже мріють мати постійну сім’ю.

Леся, Олег, Сергійко та Юра потрапили до центру не через хороше життя. Їхня рідна мати перетворила свою двокімнатну квартиру на притон. «Діти спали на одному ліжку з мамою та її співмешканцем. У помешканні не було навіть постільної білизни, — каже директор Центру сімейного виховання «Моя сім’я» Раїса Шелашська. — Соціальна служба забрала дітей звідти та скерувала двох старших до нас. Через деякий час ми вирішили забрати до себе й молодших. Коли всі четверо почали жити в нас, стало відомо, що їхня мати, яка була на восьмому місяці вагітності, померла від зловживання алкоголем. Її знайшли мертвою в парку. Звісно, це була неприємна новина для братиків та їхньої сестрички. Бо, хоч би якими поганими були рідні батьки, діти завжди сподіваються повернутися до них...»

Тепер четверо цих дітей житимуть у США в родині етнічних українців. У нових батьків ще немає дітей, проте кількістю малечі їх не злякати: американські тато і мама самі виросли у багатодітних сім’ях. «Від самого початку ця подружня пара хотіла взяти в нас одну дівчинку. Тож ми сказали їм, що дівчинка в нас є, але з невеличким «хвостиком» — трьома братиками», — сміється Раїса Шелашська. Хлоп’ята настільки сподобалися майбутнім батькам, що ті погодилися забрати всіх.

Тим дітям, яких так і не заберуть до родин, «Отчий дім» допомагатиме й надалі. Тут працює інший підхід, ніж в інтернатах: дитину не спроваджують на вулицю, тільки–но їй виповниться вісімнадцять років. Працівники центру пильнують, аби їхні підопічні отримали вищу освіту та влаштувалися на роботу: коли діти починають самостійно себе забезпечувати, їх із легкою душею відпускають у доросле життя...

ДО РЕЧІ

Як море гроші економить

У рамках сімейної програми кожна родина щомісяця відкладає кошти на відпочинок — по 50 грн. на кожну дитину. Сума виходить невелика, проте на квитки до моря її вистачає. Діти проводять літо на базі відпочинку «Отчого дому», що під Євпаторією. Крім того, малечу запрошують до різноманітних таборів до Швеції та США. Керівники програми помітили, що, відпочивши влітку, впродовж року діти майже не хворіють. Натомість, коли до моря з’їздити не вдалося, родина витрачає на медикаменти значно більше, ніж коштувала б поїздка на узбережжя.