Отець Борис Гудзяк: Змагання за свободу було і є завданням богословів

«Ми намагаємося бути нормальним університетом і віримо, що молоді люди в Україні заслуговують на те, щоб жити в нормальному суспільстві», — сказано в коментарі до меморандуму, який оприлюднив ректор Українського католицького університету 18 травня, після спілкування з працівником СБУ, відповідальним за стосунки з церквами. Про хід розмови та еквілібристику з листом без копії, що нагадують метод вербування в часи «розвинутого соціалізму», вже чимало написано в Україні та світі, зокрема і в «УМ». Нині пропонуємо читачам розмову про причини повороту до «світлого майбутнього» та можливості обстоювання права на повноцінне життя — з відомим істориком, богословом, засновником і першим директором Інституту історії Церкви, що, зокрема, досліджує феномен виживання в підпіллі упродовж десятиліть репресованої Української греко–католицької церкви, отцем–доктором Борисом Гудзяком.

— Отче Борисе, чи працівники СБУ контактували з вами після тієї зустрічі?

— Ні, безпосереднього зв’язку я більше не мав. Телефонувала Ганна Герман і сказала, що голова СБУ Валерій Хорошковський хотів би зустрітися, але конкретних кроків не було. Однак ми завжди готові до діалогу. Наш університет відкритий до всіх людей доброї волі.

— Ваш меморандум поширився серед правозахисників, освітян, політиків світу. Якою є реакція міжнародної спільноти на нього?

— Відгук дуже великий. Я і не уявляв, що спроба тиску на такий малий університет, на мало кому відомого ректора приверне таку увагу — у час, коли в Україні є дуже багато інших проблем. Думаю, це через те, що йшлося про загрозу для єдиного у колишньому СРСР католицького університету, та ще й у період, коли орієнтири України швидко змінюються.

— До речі, в Україні релігія і наука, освіта досі сприймаються розділено. Відтоді, як ленінським декретом 1918–го у Російській Федерації, а згодом по всіх теренах «шостої частини Земної кулі», релігію помістили в «ґетто». Релігійний світ перетинається з політичним, коли політикам потрібно використати духовенство для своєї мети. Чи так само є на Заході?

— Спокуси для політиків використовувати Церкву були, є і будуть. Коли треба підвищити рейтинги, у різних країнах політики можуть демонструвати свою побожність, ставити свічки перед іконами, фотографуватися з патріархом чи з папою. Утім у суспільствах з усталеною демократією налагоджені механізми, не зламані тоталітарним насильством. Там шанують свободу науки. Там прислуховуються до думки богослов’я — ким є людина у світлі Божого об’явлення. Трансцендентність людини, наявність певного таїнства визнається. Можливо, не через особливі програми чи шляхом законодавчого регулювання, але через культуру, яка панує в суспільстві.

— У нас багато говориться про якийсь «не такий» менталітет українців, навіть про те, що земля наша «заклята». Бо ж ніяк, мовляв, не можемо виборсатися, стати врівень із цивілізованими країнами...

— Розпач, який доводить нас до думки про заклятість землі чи якийсь такий «навислий забобон» над певною спільнотою, як писав Лесь Мартович, може бути вигідною відмовкою, яка знімає з нас відповідальність. Ага, раз земля заклята, то я нічого й не можу зробити. Сьогодні ж кожен українець повинен робити свій власний вибір. Наприклад, відповідальність за корупцію — всенародна. Адже є не тільки ті, що беруть хабарі, а й багато таких, що готові їх давати. Або чи готові ми брати відповідальність за навколишнє середовище, за екологію? Чи це влада змушує нас смітити там, де відпочиваємо? Чи в цьому нас переконала якась партія або політичний лідер? Є багато речей, які залежать від нас самих. Наші дії, наша постава — це те, що нам варто глибше осмислити.

Проблеми є, і дуже гострі. В Україні, на мою думку, сталися поважні позитивні зміни стосовно свободи, порівняно з тим, що було 20 років тому. Та ця траєкторія тепер не є висхідною. Незадоволення ж щодо матеріальних питань значним чином зумовлені завищеними сподіваннями. Якщо порівняти з 1991 роком, то в містах разів у 20 більше машин. Населення зменшилося на 6 мільйонів, а ми бачимо, скільки набудовано квартир, будинків. Сьогодні можна подорожувати, телефонувати, спілкуватися з усім світом. Коли я був на стажуванні в Інституті літератури в Києві 1988 року, то мусив ходити на Головну пошту, щоб зателефонувати до США. Там мені повідомили, що УРСР має близько 30 міжнародних телефонних ліній. Попитаймо своїх батьків — хто з них коли–небудь зробив міжнародний дзвінок із Радянської України?

— Ще у квітні київські студенти протестували під будівлею СБУ проти відновлення тотального контролю у ВНЗ. Від 2001–го, після студентських виступів 9 березня, і до початку 2005–го УКУ «пасли». Нині контроль відновлюється, і працівники, які мали б забезпечувати захист, залякують викладачів.

— Мені здається, що українське суспільство ще до великої міри мовчить. Я маю на увазі й керівників вищих навчальних закладів. Не думаю, що влада цікавиться лише нашим університетом...

— Стає відомо, що «інститут сексотів» поновлюється і в школах. Директор має призначити когось, хто доповідатиме «в органи» про настрої вчителів. Цікаво, сміливість обстоювати свою гідність назавжди залишиться долею небагатьох чи її можна навчитися?

— Такою можливістю було б запропонувати спецслужбам відкритий діалог. Бо чиновники бояться людей. У суспільстві катастрофічно бракує довіри. Радянська система підкошувала між­особистісну довіру. Кого зробили прикладом для дітей? Павлика Морозова. Якою диявольською була система, що ламала стосунки між людьми! «Діаболейн» по–грецьки означає «ділити», «дияболос» — «той, що ділить». Ми поділені, нашіптуємо, підозрюємо. Тому маємо систему кланову, а не офіційну, законну й відкриту. Є в нас стоси паперів та положень. Але вони на столі, а слід знати, як і що подати «під столом». Чи в лікарні, чи при вступі до ВНЗ, який після скасування Зовнішнього незалежного оцінювання знову ускладниться. Чи в питаннях бізнесу. Є Конституція і закони, а є домовленості з прокурорами чи міліцією. І ми не можемо все спихати лише на «радянську спадщину». Є звичайна людська слабкість. Тому духовна праця над собою — дуже важлива річ.

— Нещодавно в Україні богослов’я нарешті визнано науковою дисципліною, великою мірою завдяки викладачам УКУ. Наскільки сьогодні наші гуманітарії, які пройшли вишкіл «марксизму», готові допустити у своє мислення точку зору теологів?

— Протягом останніх 10 років колишні «наукові атеїсти» виступали проти визнання богослов’я як науки. Торік частина фізиків і хіміків також критикували міністра освіти Івана Вакарчука, який сам є поважним ученим–фізиком, за те, що він сприяв визнанню богослов’я як навчальної і наукової дисципліни. Тепер, якщо у структурі вищої освіти будуть створені відповідні факультети чи кафедри, то, надіюся, науковий світ поставиться до цієї можливості серйозно і її не збаналізує. Водночас мусимо подбати й про те, щоб у контексті, де розмиті академічні стандарти, а наукові ступені здобуваються не зовсім у науковий спосіб, у нас не з’явилася «мода» на докторів богословських наук.

— Чи богослов’я може стати мірилом чесності нині, коли за обмеженням правдивості й відкритості зменшується поле свободи?

— Питання свободи й змагання за свободу було і є завданням богословів. Людиною, навченою словом про Бога, непросто маніпулювати. Ми бачимо, як у різних країнах богослови обстоюють справедливість, права упосліджених, маргіналізованих, скривджених людей. І нема потужнішої і небезпечнішої речі для тих, хто хоче обмежити людську гідність і свободу, ніж живе, вільне осмислення Божого слова.

Узагалі, в Україні є колосальна потреба християнського осмислення етичних вимірів — біоетики, біотехнологій, екології. Ми своєї культури не розуміємо, не знаємо підставової книги європейської цивілізації — Біблії. У нас ікони — це просто живопис. У церковному житті не розвинене канонічне право. Бо принаймні століття богослов’я в Україні не могло нормально розвиватися. Маємо дуже глибокі соціально–моральні проблеми, які є наслідком загальної людської слабкості. І вони були загострені історичною травмою, якої зазнало українське суспільство у ХХ столітті. Уявімо лише: 17 мільйонів людей загинуло в Україні неприродною смертю внаслідок розстрілів, репресій, Голодомору, Голокосту, воєн. Страждання, яке зачепило так чи інакше кожну родину, лишило великий страх, що спричиняє пасивність, зокрема, в соціальних питаннях і у справі захисту прав особи. Є виклики технологічні: збудувати літак чи прокласти шосе Львів—Чоп, щоб могли приїжджати фанати на Євро. Але значно більшим викликом є зцілити травмовану душу людини. Допомогти їй вийти зі страху й непевності та відчути свою справжню, радісну, Богом дану гідність.

ДОСЬЄ «УМ»

Борис Гудзяк

Народився 1960 року в Сіракузах (США) в українській родині. Навчався в університеті у Сіракузах (вивчав філософію та біологію) та Папському урбанському університеті у Римі. У 1992 році у Гарвардському університеті (США) здобув науковий ступінь доктора філософії у галузі слов’янської і візантійської культурно–церковної історії. У 1992 році переїхав в Україну й організував Інститут історії Церкви, працював над відновленням Львівської богословської академії та створенням УКУ, який нині очолює. У 1998 році був рукоположений на священика. У 2002 році став першим ректором УКУ.

ДОВІДКА «УМ»

Український католицький університет (УКУ) — приватний науковий та навчальний заклад, що постав із традиції освіти Київської церкви, відкритої як до східного, так і західного богослов’я. Тут навчаються і викладають греко–католики, православні, римо–католики, протестанти. Пріоритети УКУ: ґрунтовна гуманітарна освіта, соціальна орієнтація навчального процесу, духовний вимір освіти. В УКУ діють філософсько–богословський і гуманітарний факультети та Катехитично–педагогічний інститут. Є також короткотривалі курси з богословських предметів, літні навчальні програми. У структурі УКУ є шість науково–дослідних інститутів, видавництво наукової та навчальної літератури, комп’ютерний центр.

ХРОНІКА

Зустріч працівника СБУ з ректором УКУ о.–доктором Борисом Гудзяком відбулася 18 травня цього року. Того ж дня о. Борис підготував меморандум, де виклав свою позицію щодо форм роботи «оновленої» спецслужби. Зустріч сталася напередодні Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи (FUCE), що відбулася 20—23 травня на базі УКУ у Львові, вперше в Україні. Участь в асамблеї взяли понад 30 ректорів, віце–ректорів, керівників міжнародних відділів католицьких університетів Європи. Перед цим, у березні, ректор УКУ на щорічній зустрічі Ради консульторів Міжнародної федерації католицьких університетів (IFCU) в Японії повідомив про загрози свободі інтелектуального дискурсу в Україні: нав’язування радянського бачення історії; відновлення цензури у пресі й на телебаченні.

26 травня, коли справа набула всеукраїнського та міжнародного розголосу, речник СБУ Марина Остапенко запевнила ЗМІ, що зустріч ректора УКУ зі співробітником спецслужби відбулася на законних підставах, для блага студентів і його самого. Натомість, того ж дня у розмові з о. Борисом Ганна Герман назвала інцидент «ганебним» і «диким непорозумінням». 28 травня Президент України Віктор Янукович дав доручення голові Служби безпеки України Валерію Хорошковському «перевірити факти, які наводить у своїй публічній заяві ректор Українського католицького університету».

3 червня Держдепартамент США обговорив із тимчасовим повіреним України в США питання, пов’язані зі свободою слова і зборів в Україні, зокрема інцидент між ректором УКУ та СБУ.

ВАРТО ЗНАТИ

Щороку у травні в УКУ відбувається публічна «Лекція Свободи» пам’яті журналіста Олександра Кривенка. Такі лекції у різні роки, зокрема, прочитали: Адам Міхнік (редактор польської «Газети Виборчої»), Боґуміла Бердиховська (відома польська публіцистка), Савік Шустер, Юрій Андрухович.