Стефаникова душа

Визнаю рацію одного з перших рецензентів твору Богдана Пастуха: той, кому біографія Василя Стефаника невідома, із нової книжки Степана Процюка довідається про обставини життя українського новеліста небагато. Зазначений текст не вписується до жанру белетризованих біографій у дусі А. Моруа, що їх можна читати, не знаючи творів Бальзака, Байрона чи Шеллі. Контекст «Троянди...» — новелістика, автобіографії й листи самого Василя Стефаника. Для тих, хто Стефаника не читав, роман Процюка залишиться герметичним. Тим паче некоректно порівнювати «Троянду...» з науковими працями. Адже маємо справу з художнім твором, написаним із непідробним чуттям і думкою про обраність покутського письменника, яка, до речі, так і не стала фактом української літератури. Стефаник і досі сприймається нами лише як талановитий майстер експресіоністичної новели, що писав покутським діалектом, а не трагік, що спромігся на незвичайний експеримент — сказати за мужика. Суть цього експерименту зводилася до наступного: мужицька тема не кривдить естетики, а трагічне світовідчуття не є прерогативою витончених душ. Послідовників Стефаника у нашому письменстві нині негусто, швидше, навпаки — самі його антиподи. Тому дивно читати заклики «розбронзовувати» ще належно не прочитаного В. Стефаника. Не прочитаного у першу чергу самими українськими письменниками.

Критики підкреслюють: у «Троянді...» Процюкові йдеться про психологічну біографію митця. Одначе такої біографії, боюся, не існує. Існує натомість психологічний портрет або ще простіше — душа особистості, яка втілюється не так у фактах, як в емоціях. Вчинки письменника, тобто розвиток його біографії, а твори й поготів є наслідками почуттів. Степана Процюка цікавить Стефаникове розуміння світу і речей як переживання мучеництва й милосердя. Дехто з критиків це вловив й екстраполював обраність В. Стефаника на особу автора роману, назвавши при цьому обраність манією величі. Хай буде так — не все ж українцям із комплексом меншовартості скніти. Хоча рештки цього комплексу є й у «Троянді...». Автор підкреслює: Василь Стефаник був елегантним франтом. Підвищена увага новеліста до свого вбрання пояснюється тим, що його мужицький одяг висміювали вчителі й товариші «у лакерованих чобітках». У постіндустріальному суспільстві нічого в цьому плані не змінилося. Бо й нині, говорячи про Т. Шевченка, ми постійно протиставляємо фрак смушевій шапці. Таким чином фрак перетворюється на беззаперечний аргумент аристократизму. Лише люди, вражені комплексом меншовартості, можуть міряти своїх геніїв такими креативними кравецькими мірками. Не заперечую — у багатьох моментах Процюк ототожнив себе із Стефаником, однак без такого ототожнення в нього психологічного портрету, напевно б, не вийшло. Автор «Троянди...» писав, переживаючи не долю свого героя, а його душевний стан. Процюк перетворив біографію митця на голі емоції. Останні, звичайно, певною мірою пов’язані і з «голою душею» С. Пшибишевського. Експеримент — написати про Стефаникову душу — можна сприймати по–різному. Однак його небанальність очевидна.

Яким постає у романі В. Стефаник конкретно? По–перше, невротиком, по–друге, ідеалістом, по–третє, максималістом. Витоки неврозу спрощено — епізод побиття учня коломийської польської гімназії, білого хлопчика Василя професором натуральної історії Вайгелем. Якщо упосліджений усвідомлює власну упослідженість — це вже психологічна травма. Стефаник рано усвідомив свою руську гнаність передусім через погорду до всього селянського (руського) з боку шкільних учителів. Недаремно в «Автобіографії» 1926 р. писав: «Я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв». Він жив і помер із цією свідомістю.

Новеліст пустив свою душу в душу народу — і почорнів із горя. З одного боку, письменство вбивало його — писав на межі нервового зриву, виснаження. З другого, відчував недостатність слів для осягнення мети: зробити з мужиків народ. Інакше позбутися встиду було годі. У «Троянді...» чітко показано: Стефаник не був людиною компромісу, жив між білим і чорним. Проблема любові–нелюбові у багатьох творах Процюка («Троянда...» — не виняток) є центральною. Хоча Ваcиль Стефаник уважав, що без любові чоловік нічого не вартує, однак сам надто часто не любив і, що важливо, не боявся в цьому зізнатися. Наприклад, не любив, хоч і виправдовував «миршаву» українську інтелігенцію. На початку ХХ ст. вона щойно спиналася на ноги, проте вже була обтяжена хворобами, що не минулися й досі. Наша інтелігенція й нині, як вдало підмітив новеліст, грає патріотичну роль, перетворивши Україну на патріотичний шпиталь. Любив натомість мужиків із тисячолітньою історією, що втілилася в такій фундаментальній речі, як відсутність страху смерті. Смерті не боїться лише той, хто живе гідно. Мужики Стефаника — ґрунт, вони — й фантоми. Їх можна дурити, жити їхнім коштом і при цьому — гидувати ними. Однак парадокс, а насправді Божа воля, полягає в іншому: ці неосвічені й малокультурні люди без держави, без захисників — своєї еліти все є та є, попри всі світові бурі, що повалили інші народи й культури. Чому? Бо мужики зі смиренням годують не тільки себе, а й світ. Вони — сіль землі. Степан Процюк не розвінчує Стефаникове народолюбство, навпаки, показує розпач митця, який і як посол віденського парламенту, і як письменник захищав мужиків попри те, що останні не розуміли і не хотіли зрозуміти, що їхнє завдання і покликання — бути людьми і народом. Процюк не осучаснює Стефаника, проте як актуально звучить новеліст у нашій ситуації. Де ви бачили послів без маєтків? Стефаник був таким. І річ не у віденському парламенті. Зиск скрізь і завжди однаковий, хіба що масштаби різні. Річ у Стефаниковій душі. Він не мав на схилі літ найнеобхіднішого, але відмовився від совєтських грошей і совєтського звання академіка, бо в нього був хребет — його честь. Стефаник — це докір нам, українцям, що будують псевдоукраїнську державу, змиряючись з окупантською адміністрацією, людям, які відмовилися жити за законами честі, тому й тремтять за власну шкуру, і особливо — ревним українським «патріотам», що спочатку Україну гроблять, а потім усі при ділі — рятують неньку.

Критики чомусь не написали, що «Троянда...» від першого й до останнього слова стилізована під Василя Стефаника: новелістична, в ній часто з’являється поезія в прозі й улюблені Стефаникові образи, наприклад біла мамина сорочка, що рятує душу, а не тіло. Загалом «Троянда...» виростає з трьох основних стефаниківських текстів: «Моє слово», «Дорога» й «Серце», а ще — з Русівського побуту, традицій і самого повітря Покуття.

Звичайно, автору «Троянди...» можна закинути надмірну есеїстичність, нерівність тексту — є просто блискучі шматки, а є й не надто вдалі, надумані. Претензійною, нелаконічною видається й назва роману. Про Стефаника варто писати «упівголоса й білими губами». Іноді текст Степана Процюка звучить загучно. Одначе, попри певні мінуси, романіст дав нам можливість не зрозуміти, а відчути того, хто був «листочком білої берези на сміттю», кого література вбивала, а чистота людська підносила до хмар.

Роксана ХАРЧУК