Визнаю рацію одного з перших рецензентів твору Богдана Пастуха: той, кому біографія Василя Стефаника невідома, із нової книжки Степана Процюка довідається про обставини життя українського новеліста небагато. Зазначений текст не вписується до жанру белетризованих біографій у дусі А. Моруа, що їх можна читати, не знаючи творів Бальзака, Байрона чи Шеллі. Контекст «Троянди...» — новелістика, автобіографії й листи самого Василя Стефаника. Для тих, хто Стефаника не читав, роман Процюка залишиться герметичним. Тим паче некоректно порівнювати «Троянду...» з науковими працями. Адже маємо справу з художнім твором, написаним із непідробним чуттям і думкою про обраність покутського письменника, яка, до речі, так і не стала фактом української літератури. Стефаник і досі сприймається нами лише як талановитий майстер експресіоністичної новели, що писав покутським діалектом, а не трагік, що спромігся на незвичайний експеримент — сказати за мужика. Суть цього експерименту зводилася до наступного: мужицька тема не кривдить естетики, а трагічне світовідчуття не є прерогативою витончених душ. Послідовників Стефаника у нашому письменстві нині негусто, швидше, навпаки — самі його антиподи. Тому дивно читати заклики «розбронзовувати» ще належно не прочитаного В. Стефаника. Не прочитаного у першу чергу самими українськими письменниками.