Повна хата бікарбонату

В області знову загострився конфлікт навколо і всередині ВАТ «Лисичанська сода». Формально трудовий колектив підприємства розпочав новий етап боротьби за своє виживання, зокрема за можливість отримати зарплатню, яке керівництво заборгувало своїм працівникам ще з минулого року. Однак проблема дещо ширша — принаймні з літа 2009–го завод усе ніяк не може розпочати стабільну роботу.

Заводом володіли всі...

Лисичанський содовий виробляє кальциновану соду, бікарбонат натрію, або соду харчову, та мелену крейду. Теоретично в нього не повинно бути проблем ані з сировиною (мало не вся Луганщина лежить на крейдяних горах), ані зі збутом. Достатньо сказати, що кальциновану соду використовують у виробництві скла, а в Лисичанську працюють аж два склозаводи. Проте за півтора десятка років із того часу, як підприємство було приватизовано, нормально воно працювало лічені місяці.

Сьогодні важко вже й пригадати всіх, хто володів підприємством у цей період; передостаннім його власником була начебто вельми потужна група «Приват», однак і вона змушена була продати завод наступнику. На ВАТ «Лисичанська сода» прийшло ЗАТ «Російська содова компанія». Однак навіть російська «прописка» компанії справі не зарадила. Очевидно, коли йдеться про конкретні приватні інтереси луганських посадовців, їм глибоко начхати — росіяни перед ними чи бушмени з пустелі Калахарі. Принаймні прихід на ВАТ «Лисичанська сода» достатньо серйозного російського інвестора не справив на обласну владу належного враження. Не виключено, тому що керівник ЗАТ Валерій Закоптєлов є бізнес–партнером російського олігарха інгуського походження Михайла Гуцерієва, а в того не так давно виникали серйозні непорозуміння з російською владою. Він навіть деякий час змушений був переховуватися від путінського правосуддя...

Звичайно, луганські керманичі заперечуватимуть будь–яку свою упере­дженість у цій справі, але російський власник «Лиссоди» нарікає саме на керівництво Луганської обласної державної адміністрації. Мовляв, це через них ДК «Газ України» відмовляється постачати в борг пальне на Лисичанську ТЕЦ. Остання ж із цієї причини не подає на завод технологічну пару, без якої випуск соди неможливий. Під час травневих «розборок» надійшла інформація про відключення від енергопостачання Білогорівського рудника (кілометрів за 20 від Лисичанська). Підприємству нема чим торгувати, звідси — зростання боргів, у тому числі із зарплати.

У росіян є претензії до недавно обраного мера Лисичанська Сергія Дунаєва. На переконання прес–секретаря «Російської содової компанії» пана Славіна, Сергій Володимирович є співвласником місцевого склозаводу «Пролетарій», а заволодіння содовим заводом забезпечує «Пролетарію» практично повний контроль за виробничим циклом виготовлення скла. Зиск від такої операції очевидний; а поки що «Пролетарі», замість купувати кальциновану соду в сусідів, завозять її з Криму.

Робітників запитати забули

Утім стверджувати, що в усьому винні місцеві, а інвестор — весь у білих шатах, теж ризиковано. Навряд чи пан Закоптєлов, змагаючись за «Лиссоду», вважав Україну підприємницьким раєм. Тим більше — ментально близьку росіянам Луганщину. Очевидно, на щось він тут таки розраховував. Може, саме на невибагливість місцевого робочого люду — інтереси трудового колективу в його розрахунки точно не входили. Але так сталося, що саме тут інтереси колективу і місцевої влади перетнулися в одній точці. Причому для першого це — питання життя і смерті.

«На сьогодні, — написали тиждень тому у «Відкритому зверненні» працівники заводу, — прийнято рішення про зупинку вапнякових печей, що потягне за собою крах підприємства. Колектив убачає в цьому намір власника знищити завод як виробничу одиницю на території України. Колектив залишається без роботи, сім’ї — без засобів до існування. Вже більше року ми працюємо за триденним графіком роботи, відповідно маємо мінімальну заробітну плату, яка не може забезпечити найнижчий рівень життя наших сімей».

Так і цей мізер підприємство заборгувало: досі не виплачені гроші за лютий, березень і квітень. 26 травня велика група працівників у робах (але підтримана камерами місцевого телеканалу і заступником лисичанського мера Леонідом Фоменком) увірвалася до кабінету генерального директора підприємства Геннадія Галунова. Розправи не відбулося — представники колективу знову висловили свої претензії; директор пообіцяв, що як тільки з Москви надійдуть гроші, розрахується із зарплати. А п. Фоменко виголосив цілий спіч на тему, що керівництво «Лиссоди» такими своїми діями... «компрометує добросусідські відносини, що складаються між Україною та Російською Федерацією».

А трохи пізніше головний інженер заводу Петро Федак повідомив, що завод змушений гасити вапняні печі, оскільки закінчилися запаси крейди (очевидно, через зупинку Білогорівського рудника), а спроба замінити хімічно нейтральну крейду вапняком призвели до обвалення футеровки в печах. Натовп робітників, що оточив головного інженера, не дуже в це повірив і пообіцяв продовжувати свої акції.