Фантазії Манілова

Коли я вперше почув про бажання Президента України провести на наших теренах у 2022 році зимові Олімпійські ігри, то не повірив своїм вухам. Плакати чи сміятися — така реакція на нісенітниці, що пролунали з найвищої трибуни. Звісно, мені, як, гадаю, майже кожному українцеві, цікаво було б бачити, як спортом приростає авторитет держави, як до нас приїздять спортивні зірки першої величини на грандіозні змагання. Але ж треба вміти співвідносити бажання й реальність. Бо проти планів президента щодо Олімпіади–2022 у Карпатах стільки всіляких «але» й «не може бути», що не знаєш, із чого й почати.

Олімпіада — це добре, але де?

Передусім це, м’яко кажучи, невідповідність нашої спортивної інфраструктури вимогам Міжнародного олімпійського комітету. А простіше — у нас наразі ніде провести змагання рівня бодай Кубка світу з жодного (!) із 15 зимових видів спорту. Ті спортивні об’єкти, що є, не підходять навіть для багатьох змагань національного рівня.

Чемпіонати України з лижних гонок і біатлону проводять на базі Міністерства оборони (!) в Тисовці поблизу Сколе. Але тамтешній вогневий рубіж не задовольняє навіть наших біатлоністів, снігу нерідко бракує і в розпал зими, тому основний склад збірної на змаганнях у Тисовці майже не виступає.

Бодай якихось споруд для бобслею, скелетону й санного спорту в нас немає взагалі. Перший із названих видів у нас помер ще в минулому столітті, другий — просто не розвивають, а чемпіонат України з третього (санного) проводять у Латвії. Існує лише дерев’яна траса в Кременці на Тернопільщині та стартова естакада у Львові, але вони підходять лише для відпрацьовування окремих елементів.

Подібна ситуація і в стрибунів із трампліна та двоборців. Трамплін, який експлуатують у Ворохті, зовсім не тієї потужності, що треба для міжнародного рівня. Та й стан його залишає бажати кращого.

Кілька льодових арен у нас начебто є, але, знову ж таки, годяться лише для внутрішнього вжитку. А от стадіону, який задовольнив хоча б босів Континентальної хокейної ліги, досі немає. Програма «Хокей України» будує «коробки» зі скромними 500 місцями для глядачів із величезним запізненням, на таких можна лише тренуватися. Тож змагання з фігурного катання, хокею й майже таємничого для нас керлінгу проводити ніде, тим більше посеред Карпат (а столицею ОІ–2022 наші функціонери нібито вже бачать селище Славське).

Давно вже тренуються за кордоном кілька наших ковзанярів, які ще стоїчно захоплюються цим видом спорту. Майстри шорт–треку — ті, що не повтікали до Росії, — готувалися до своїх міжнародних стартів на столичній ковзанці «Крижинка», хоча вона аж ніяк не відповідає стандартним потребам цього виду спорту. Тепер же, як відомо, її знесуть згідно з планом реконструкції НСК «Олімпійський». Тож представники шорт–треку, фігурного катання й хокею залишаться без одного з головних своїх тренувальних майданчиків.

До речі, перебудова футбольного стадіону зітре з карти Києва також тенісні корти і спортивний зал, де займалася збірна країни з художньої гімнастики, а гандбольний «Спартак» проводив навіть єврокубкові матчі. Зводити цим об’єктам заміну ніхто не поспішає. Як відомо, ламати — не будувати.

Імовірно, найменше проблем буде з гірськими лижами, сноубордингом та фрістайлом — маючи Карпати, можна влаштувати необхідні споруди. Але знову констатуємо, що все це — справа майбутнього.

Маніловщина в дії

Дивно виходить: для того, щоб звести необхідні спортивні об’єкти для власних спортсменів, нам потрібно спочатку «випендритися» перед усім світом. Причому обійдеться це значно дорожче, ніж чемпіонат Європи з футболу 2012 року. А врахуйте, що до Євро–2012 два з чотирьох стадіонів звели харківський і донецький олігархи, а ті арени, які будують державним коштом у Львові й Києві, досі «висять у повітрі». Проблемними лишаються й аеропорти та автошляхи.

Днями російська влада, яка готується до проведення Олімпіади 2014 року в Сочі, заявила, що бюджет Ігор уже перевищив 30 мільярдів доларів, тобто 230 млрд. грн. у перерахунку на українську валюту. Нагадаємо, що доходи державного бюджету України на 2010 рік очікуються на рівні 267 млрд. грн., а витрати — 323 млрд. Загальна ж грошова маса, з урахуванням надрукованого в травні, становить 521 млрд. Тож чи до снаги державі, яка перебуває в економічній скруті, братися за такий грандіозний проект «Нью–Васюків», як Олімпійські ігри? І як це сприймуть люди — бюджетники, пенсіонери, котрі сміються над одновідсотковими доплатами від Януковича? І врахуйте, що зимові види спорту — це ж не футбол, вони в нас мало популярні, а на останній Олімпіаді в Ванкувері українці не взяли жодної медалі.

РЕАКЦІЯ

Наступного дня після виступу Януковича у Львові з «маніловською» ініціативою президент Федерації біатлону Володимир Бринзак розумно заявив, що нам зараз не до снаги подібні забаганки. Бо, крім інфраструктури, потрібен ще й досвід проведення міжнародних змагань із зимових видів, налагоджена підготовка суддів, спортсменів тощо.

Звісно, це викликало негативну реакцію в таборі Президента. А у ЗМІ масовою розсилкою, що дуже нагадала кучмівські «темники», швиденько направили вочевидь замовлену статтю такого собі Олексія Коваленка–молодшого під пафосною назвою «Кому не потрібна Олімпіада в Україні?» Автор «наїхав» на Бринзака й узагалі обурився, як можна не підтримати таку геніальну ідею. Цікаво, що дехто з колег справді надрукував ту замітку — чи то зі страху, чи через брак професіоналізму.

Трохи шкода в цій ситуації Сергія Бубку. Наприкінці січня, перед поїздкою до Ванкувера, президент Національного олімпійського комітету на питання журналіста про ймовірність проведення зимової Олімпіади в Україні сказав: «Ви жартуєте? Лише якщо ми рухатимемося в правильному напрямку, то замислитися про свою Олімпіаду зможемо років через 20—30». Замислитися й викручуватися довелося вже через чотири місяці. Аби хоч якось пом’якшити «геніальність» свого земляка Януковича, Бубка назвав його ідею «історичною, бо вона йде з найвищого керівництва держави».

А знайомі фахівці й журналісти стосовно Олімпіади–2022 лише крутять пальцем біля скроні. Найбільше це схоже на те, що Президент від Партії регіонів просто намагається забити баки мешканцям Західної України, які аж ніяк не палають любов’ю до нього.