Вадим Перельман: «Пісня імен» — останній фільм, коли я випускаю своїх демонів

За свою режисерську кар’єру 47–річний виходець з України Вадим Перельман зняв понад 200 рекламних роликів і всього два повнометражні фільми. Але його резонансний дебют у кіно у 2003 році дозволив Перельману називатися багатообіцяючим талановитим режисером Голлівуду: «Дім із піску й туману» (House of Sand and Fog) номінувався на три «Оскари» (найкращий актор — Бен Кінгслі, найкраща актриса другого плану — Шорех Агдашлу та найкраще музичне оформлення — Джеймс Хорнер). Другий його фільм «Життя перед її очима» (The Life Before Her Eyes) також привернув увагу критиків: хоч і не отримав такої високої оцінки як дебют, але запам’ятався гарним сценарієм, цікавою операторською роботою і, звісно ж, головною роллю Уми Турман. Зараз Перельман працює над третім фільмом — «Пісня імен» (The Song of Names), і тут знову зірки — Дастін Хоффман та Ентоні Хопкінс.

Останнім часом режисер зачастив до Києва: минулого року особисто представляв «Життя перед її очима», а цього разу прибув у ролі члена журі ІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Подивишся на нього — здається, справжній американець: позитивний, упевнений у собі, готовий відповісти на всі ваші запитання, але більше, ніж треба йому самому, ніколи не скаже. А придивишся ближче і розумієш, що за тією бравурою все ж ховається хлопець із київської комуналки, котру сім’я покинула в 1977 році. Перельман далекий від сентиментів до країни свого народження: коли на відкритті фестивалю ведуча Марися Горобець назвала його українцем, він був, м’яко кажучи, здивований такою характеристикою. Йому значно ближча історія Бабиного Яру, де мало не загинула його бабуся.

З Вадимом ми розмовляли, сидячи просто на сходах Палацу «Україна»: за півтори години мала початися церемонія закриття фестивалю. За спинами кричала в мікрофон ведуча, а роззяви полювали на автографи. Перельман, підкурюючи цигарку, промовив: «Ну її, ту червону доріжку, давай поговоримо».

«Бена Кінгслі вдалося зацікавити, бо я писав роль під нього»

— Вадиме, хто відбирав зірок для зйомок вашого нового фільму «Пісня імен»?

— Ми це робили разом із продюсером. До речі, це мій перший фільм, в якому я до початку зйомок співпрацюю з продюсером. Перші два продюсував сам.

— Чому ви вирішили змінити підхід до роботи?

— Це — його проект, він мене запросив, а мені дуже сподобалася ця історія.

— Розкажіть, будь ласка, як ви заманюєте відомих акторів у свої фільми?

— Ми пишемо список акторів, яких дуже хочемо бачити в нашому фільмі. Посилаємо їм сценарії, але відповідь деяких акторів доводиться довго чекати — десь місяць — і це бісить. На жаль, послати всім одночасно не можна, бо вони образяться. Отак ми й чекали, поки Дастін Хоффман не погодився.

Узагалі це перший фільм зробив із мене, так би мовити, акторського режисера, тобто людину, котрій вони довіряють: і сценарій у мене хороший, і в хорошому світлі я їх покажу. Бена Кінгслі вдалося зацікавити, бо я писав роль саме під нього: він прочитав — і погодився.

— У попередніх фільмах ви самотужки викуповували права на екранізацію книг. Цього разу те саме?

— Права (на книгу Нормана Лебрехта. — Ред. ) купив продюсер. Це для мене інший фільм — інша система роботи... Я не люблю працювати на інших людей, навіть не люблю з іншими. Але інколи допомагає: наприклад, цей продюсер — розумний хлопець. Мені з ним легко.

— Тепер ви почали збирати свою знімальну команду. Хто до неї входить?

— Так, це потрібно, бо біля тебе мають бути люди, яким ти можеш довіряти. Майя у мене художник–постановник: я довіряю їй вибирати кольори, локацію, бо вона знає мене дуже добре. Мій композитор — Джеймс Хорнер (працював над фільмами «Титанік», «Маска Зорро», «Ігри розуму», «Аватар»). Мені подобається працювати з Павлом Едельманом, польським оператором, з яким я зняв другий фільм (серед робіт цього оператора — «Піаніст» й «Олівер Твіст» Романа Поланськи, «Катинь» Анджея Вайди).

«Для мене фільм — це моя жінка»

— Давайте повернемося до нової картини...

— Думаю, рано говорити, що це новий фільм. Це поки проект — важко збирати гроші. Як казав Отар Іоселіані, старі люди в кінотеатри не ходять, а цей фільм саме для старих.

— Тоді чому ви взялися за нього?

— Тому що я закохався — я закохуюся, як дурень. Вибачте за метафору, але я не можу трахати, коли не люблю, тому чекаю 4—5 років, щоб закохатися у фільм. Бо для мене — це моя жінка.

— Цей проект — знову драма: історія про двох хлопчиків, що зустрілися напередодні війни, один із них — талановитий скрипаль — несподівано зникає, і зустрічаються вони вже через багато років. Звідки у вас така потреба до життєвих драм? Це особисте? Чи вас не цікавлять інші жанри?

— Чому? Мене цікавлять інші жанри, я із задоволенням зняв би комедію. Драма була першим моїм фільмом, бо життя в мене було великою драмою, так що для мене це була ніби терапія. Але вистачить уже жалітися. Хотілося б, щоб «Пісня імен» була останньою картиною, коли я випускаю всі свої отрути і демонів.

— На майстер–класі ви казали, що тривимірне кіно — це майбутнє. Будете пробувати себе в цьому напрямку?

— Я мав на увазі, що 3D можна використовувати в багатьох жанрах. Це буде як із кольором — не можна ж сказати, що кольорове кіно більше підходить, приміром, для комедій.

— Чому ви кинули вивчати кінематографію на другому курсі університету в Торонто?

— По–перше, я жодного закладу не закінчив у своєму житті. Навіть радянську школу покинув, коли був у восьмому класі. Мені здається, що тут набагато глибше вчать людей мистецтву, ніж там. Як на мене, найкраща школа у світі для режисерів — це ВДІК: там поважають творчість та авторство. А в Америці поважають тільки Джорджа Лукаса.

— Ви розказуєте, що багато читаєте, також пишете сценарії. Почуємо ми колись щось про Перельмана–письменника?

— Я дуже сподіваюся. Це моя мрія — сидіти самому, без команди, коли не треба робити фільми й думати про гроші. Коли можеш творити сам і впливати якось на людей.

— Ви знаєте, які історії хочете розказати людям?

— Я ніколи не писатиму роман про своє життя. Можливо, про життя іншої людини, яке моментами збігається з моїм. Якби я був ілюстратором і малював, це велика свобода — малювати самому. А у мене 15–метровий олівець, і треба 50 людей, щоб підняти його і координувати — це бісить. Бо самому хочеться взяти олівець і зробити те, що в тебе в душі.

— Таке враження, що ви втомилися.

— Я втомився від мороки, побуту. Дурня говорити, що втомився — після двох фільмів. От Отар зробив понад 20 фільмів! Але, може, йому це легше дається, а я багато переживаю.

Про український фільм, який прогримить на увесь світ

— Коли почалася фінансова криза, була думка, що вона відфільтрує треш із кіновиробництва. Але зараз бачимо, що все навпаки.

— Так, тому що не талановиті люди завжди робитимуть дешевше. Їх дуже багато — 85—90 відсотків, і це не тільки у мистецтві, а й серед лікарів, пілотів, журналістів, які люблять запитувати: «А як вам було працювати з Умою Турман?». У тебе часом немає такого питання?

— Ні.

— Слава Богу! Коли з 50 інтерв’ю на день під час 45–ти мене запитують про Дженніфер Коннеллі, то 20 разів я відповідав щиро: що вона чудова актриса. А потім мені набридло і я почав придумувати: коли вона не п’є, то все добре (сміється). Правда, після до мене піарники прибігали: «Перестаньте це говорити!». А я просто жартував!

— А чи ви жартуєте, коли кажете, що зняли би кіно в Україні?

— Чому?! Чому мені не вірять? Я зняв тут одну з найкращих реклам у моїй кар’єрі — для «Рошена». Мені дуже сподобалося тут працювати. була чудова команда, але він не вийшов в ефір.

— Ну реклама — це гроші, а кіно — благодійність.

— Ти маєш на увазі на українські гроші? Ну, і тоді я не проти, але коли не будуть лізти мені в душу брудними лапами. Я би зняв фільм про Бабин Яр — художній, історичний, важкий.

— Може, вам до Пінчука треба?

— Чом би й ні! Або чому державі чи єврейським організаціям це не зробити? Я можу такий фільм зняти: я колишній киянин, який робить драматичні фільми, який розуміє, що тут було, у якого бабуся врятувалася від цього. Я можу зробити це українським фільмом, не якимось україно–американським копродакшеном. І це недорого буде — 10—15 мільйонів. Але я обіцяю, що він прогримить на увесь світ.

ДОСЬЄ «УМ»

Вадим Перельман

Народився у 1963 році в Києві. Коли йому було 14, він разом із матір’ю виїхав за кордон: спочатку вони жили в Італії, потім переїхали в Канаду. У 16 років у Вадима не склалися стосунки з вітчимом і він залишив сім’ю. Вивчав кінематографію у Ryerson University (Торонто), але залишив навчання на другому курсі. Згодом оселився в Лос–Анджелесі, де успішно займався зйомками рекламних роликів. Живе в Лос–Анджелесі й Празі. Має 10–річного сина Джейкоба.