Такими Керрі і Шарлотту творці фільму уявляють у 80–х.
Навіть пізня година показу серіалу «Секс і місто» на каналі «1+1» не могла завадити мені дочекатися чергової серії: дуже вже дотепними були діалоги чотирьох дівчат із великого міста, красивими сукні, черевички й капелюшки та близькими їхні проблеми. Перший повнометражний фільм, що вийшов у прокат два роки тому, був не таким яскравим, як півгодинні телевізійні серії, але все ж можна було дивитися й отримувати певне задоволення від перипетій у житті героїнь «Секс і місто–2» у порівнянні з серіалом і першою частиною — абсолютний лузер. Складається враження, що творці сиквела вирішили банально «скосити табло».
«Секс і місто–2» — це така собі кіноверсія дівчачої гри «Переодягни ляльку». Дві з половиною години фільму — суцільне дефіле героїнь у дорогих дизайнерських речах: ось вони на презентації, ось крокують по пустелі, ось по кілька разів на день міняють вбрання під час безтурботного перебування у готелі. Гардероб виступає подразником (коли старша донечка Шарлотти ставить плями їй на спідницю — «О Боже! Це ж Валентино!») або антидепресантом (Керрі по кілька разів навідується до своїх шаф, коли стає вже зовсім зле) у сімейних стосунках. Зрештою, сама головна героїня Керрі Бредшоу зауважує: «Мене завжди більше приваблювала мода, ніж кулінарія».
Усе б нічого, якби цей пафос і претензійність були розбавлені струнким сюжетом і хоча б якоюсь драматургією. Але рівень режисера й сценариста Майкла Патріка Кінга не дозволив йому піднятися до блискучих знахідок телесеріалу Даррена Стара. У результаті маємо чотирьох жінок бальзаківського віку, які борються з далекими як для простих смертних людей проблемами. Керрі (Сара Джессіка Паркер), наприклад, переймається, що її шлюб із Суперменом (Кріс Нот) перетвориться на нудні посиденьки вдома, тому вона відмовляється обідати у своїх апартаментах і тягає бідного запрацьованого бізнесмена по гламурних вечірках і забороняє йому релаксувати перед телевізором. У цей час Саманта (Кім Кетролл) переживає кризу менопаузи: їй уже за 50, і вона турбується, щоб їй свербіло «он там». На цьому тлі Шарлотта (Крістін Девіс) та Міранда (Синтія Ніксон) здаються найбільш адекватними: перша переживає важкі часи материнства, друга — переймається стосунками на роботі.
Щоб хоч якось закрутити сюжет, режисер відправляє жіночий квартет в Арабські Емірати — пожити в шикарному готелі, де апартаменти–люкс коштують 22 тисячі доларів за добу. На даному етапі маємо трохи східної екзотики, багато кривлянь героїнь, ну й, знову ж таки, перевдягань. З усього фільму найбільше запам’ятовується скандальний випад Саманти на східному базарі, коли з сумки в неї вилітає купа презервативів й обурені араби з усіх боків наступають на напівоголену американку: «Так, це презики! Презики! І я люблю трахатися!» — кричить їм Саманта, супроводжуючи свій протест характерними рухами. Напевно, ми тут мали б читати якийсь маніфест на тему розкріпачення консервативного мусульманського світу. Але надто вульгарним виглядає цей прийом.
Наприкінці маємо хепі–енд: герої справилися зі своїми проблемами. Відзначаємо, що у фільмі засвітилися Лайза Мінеллі та Пенелопа Крус. Дякуємо за роботу художнику–постановнику Джеремі Конвею та художнику по костюмах Патрісії Філд. І задаємося запитанням: а чи варто під 50 тримати молодість за хвоста й поводитися, ніби тобі 25?..
Сцени 20–річної давнини, коли Керрі вперше приїхала у велике місто, знімали у невеликому парку на розі П’ятої Авеню і 59–ї вулиці. Водночас за кілька кварталів відбувався захід з участю президента США Барака Обами. Дефіле Сари Джессіки Паркер викликало жвавіший інтерес у публіки, ніж візит президента.
Образ Керрі з 80–х змалювали з Мадонни.
Роль арабського міста Абу–Дабі виконував марокканський Марракеш (влада ОАЕ не підтримала проект, у назві якого є «секс»). Художник–постановник Джеремі Конвей, щоб зробити медину більш арабською, приглушив яскраві кольори й змінив вказівники.
Сцени в пустелі знімали на кордоні Сахари, а ланч у дюнах — там, де знімали «Лоуренса Аравійського».
За розкішний готель шейха слугував вишуканий «Мандарин Орієнтал Йанан Рама Марракеш».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
