Ігор Лубченко: За таку витівку чиновника треба було негайно звільнити

Коли вітчизняним журналістам (цієї неділі вони відзначають професійне свято) погрожують чи просто заважають працювати, репортери зазвичай апелюють до країн розвиненої демократії. Й інколи даремно... Адже упродовж останніх років працівникам пера все активніше закривають рота навіть у державах, які сповідують високі стандарти свободи слова. На думку керівника спілки журналістів, сумна тенденція тільки набирає обертів. «Нещодавно я повернувся з конгресу Міжнародної федерації журналістів, який цього року відбувався в іспанському місті Кадіс, — каже він. — І можу сказати, що ситуація у світі журналістики тільки загострилася. Ми почули не просто дуже багато виступів, що в їхньому регіоні душать свободу слова. В Іраку щороку близько 30 журналістів убивають, у багатьох країнах вони сидять у тюрмах, закривають газети, радіо і телебачення. Делегат від Судану стояв і плакав: країна розвалюється на шматки. І говорити, що там є якась свобода слова, просто не випадає».

Всі ми «під ковпаком» у Лондона!

— Ігорю Федоровичу, невже все настільки погано?

— Найбільше мене здивував Європейський суд із прав людини, який завжди вважався найнадійнішим оплотом свободи слова, останньою інстанцією, де ми могли відстояти свої права. Сьогодні ж він усе більше і більше ухвалює рішень, які не підтримують пресу, а, навпаки, утискають її. Скажімо, раніше, коли політики ображалися на журналістів за сміливі публікації та «надмірну» настирливість репортерів, суд відповідав: коли ці люди йшли в політику, вони мали знати, що будуть під пильним контролем ЗМІ. А нині судді чомусь змінили свої погляди.

— Чому? Закрити рота пресі вважається важливим елементом у протидії тероризму? Чи це елемент глобалізації, якогось переділу?

— А й сам дивуюся. Можливо, до керівництва суду прийшли нові люди, можливо, й справді отримали вказівку протидіяти терору. Але навіть ця позиція тьмяніє на тлі нової ініціативи британського правосуддя. Там створили своєрідний європейський майданчик для утиску журналістів. Якщо в інтернеті, на сайті, що зареєстрований у будь–якій державі, розміщено негативний, на думку суддів, матеріал — навіть не обов’язково про громадянина Англії, то суд може прийняти його до розгляду. І покарати автора!

Мені пояснили ідею цього нововведення так: громадянин Великобританії може прочитати цю інформацію у всесвітній павутині — і зробити якісь висновки. Це вже, вибачте, така еквілібристика!!! Тож я звернувся із закликом до ООН провести спеціальну сесію про свободу.

Хто кричить: «Тримайте злодія?»

— Яка ж, на вашу думку, ситуація у нас — особливо, після приходу нової влади?

— Так, як і було завжди після вступу на посаду нового Президента (усміхається).

— Але деякі журналісти та опозиційні політики стверджують: коли владні кабінети замість Юлії Тимошенко зайняли представники команди Віктора Януковича, свободи стало значно менше. У тому числі й свободи висловлюватися.

— Відставка Тимошенко аж ніяк не вплинула на ситуацію! Коли Юлія Володимирівна була Прем’єром, її фракції у місцевих радах, які мали там більшість, ініціювали драконівські рішення щодо ЗМІ: забирали приміщення, погрожували, вимагали переробляти статут, тиснули на трудовий колектив. У 2005 році деякі регіональні керівники вимагали, аби редактори комунальних ЗМІ написали заяви про відставку. Дзвінків із скаргами спілка отримала безліч. Я казав — у жодному разі цього не робіть, не пишіть заяв, бо ми не зможемо вас захистити! І нам удалося відстояти тих, хто не написав. Одному редактору обласний керівник–демократ повторював: «Ви мусите піти, бо раніше ви працювали у злочинній владі». І на одній нараді редактор встав зі свого місця: «Я працював у журналістиці. А ви, будь ласка, скажіть, за якої влади ви стали найбагатшою людиною в області?»

Дивно, але в нас до влади приходить уже третій Президент з опозиції — і його команда одразу ж починає зачищати інформаційне поле. Я би навіть не сказав, що неодмінно роблять це з політичних міркувань. Коли після Помаранчевої революції почали ділити портфелі, посада редактора обласної газети була розмінною. У Дніпропетровській області призначили редактором фермера, в Івано–Франківській — священика, в Черкаській, коли ділили посади, а колишній начальник міліції каже: «Я ж найбільше бігав із прапором, виступав на мітингах, підтримував, допомагав. То ж буде мені посада?» — «Ну то йди знову начальником міліції!» — пропонують йому. «Ні, я не хочу, дайте мені посаду редактора». Ось і все...

— Як ви оцінюєте нинішній стан місцевої преси, яка перебуває «під владою?»

— Розумієте, якби на редакторські посади ставили професіоналів, людей, які могли б запропонувати свою програму, виставити її на обговорення. Але якщо замість аргументів — гасло «Ми перемогли — значить, всюди мусять бути наші люди!», то ми отримуємо плачевну ситуацію. Ми ж маємо випадки, коли главою адміністрації ставала людина, яка раніше торгувала на ринку. І потім цей керівник активно вимагає, аби писали про кожний крок його, білого й пухнастого. Трансформації з людьми відбуваються дивні. Скажімо, редактор однієї обласної газети мені хвалився: наш новий «губернатор» попросив мене не друкувати його портрети і взагалі писати про діяльність «першого» якнайменше! А через деякий час редактор телефонує мені: «Ви уявляєте, наш обласний керівник каже: я там недавно місток відкривав, то що, тобі шкода виділити місця для знімка?!»

Нині маємо проблему в Одеській області, де новий «губернатор» вирішив вийти із співзасновників «Чорноморських новин» — єдиної україномовної газети області. І натомість випускати російськомовну газету «Одещина». Аргумент — заощадити 800 тис. грн. із державного бюджету. Але чомусь нікого не дивує, що існує інше видання, якому виділяють із держбюджету 3 млн. гривень! У мене й інше питання: а які гроші видаватимуть і скільки коштуватиме нове видання? Це буде дешевше?

Український Уотергейт...

— Один із заступників голови Служби безпеки України перед тим як очолити Київську обласну держадміністрацію, написав до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення листа з проханням надати документи про конкурс на поділ частот, визначення переможців тощо. А наприкінці помістив скромне прохання — ... надіслати в СБУ ксерокопії особових справ членів Нацради!

Ви уявляєте?!! Та після Лаврентія Берії вперше спецслужба України займалася тим, що вимагала досьє на членів конституційного органу! Склад Нацради ж формують Президент України та Верховна Рада. І яка реакція влади? Через півтора місяця після мого звернення до адміністрації Президента України надіслали відповідь, що про цей факт повідомлено Генеральну прокуратуру. Хоча треба було вигнати цього чиновника одразу! Бо якби за кордоном трапився такий випадок, людина отримала би пляму на біографії до кінця своєї кар’єри.

— Іншими словами: у владі в нас можуть бути нові люди, але граблі ті самі. Що ж робити?

— Існує думка, що треба почекати, поки поміняються два покоління. Але це довго. Або ще кажуть, що треба, аби до влади прийшли нові, молоді обличчя. Так–от: молодих облич у високих кабінетах вже немало, але мізки у них старі. Життя б мало навчити, що такий агресивний піар влади просто–на–просто не ефективний. Ось Сан Санича (колишнього київського мера Олександра Омельченка. — Авт.) перед виборами активно друкували в комунальній пресі— і що? Прийшла «молода команда» нового градоначальника — і картина повторилася з точністю до міліметра.

Закордон вчергове нам допоможе?

— Але ж ЗМІ із часткою державного капіталу не роблять погоди на українському ринку преси.

— Правильно! Але ж приватний капітал, видаючи газету, чудово розуміє, що це його бізнес — і влада завжди може його «прищучити»... Якщо захоче.

— Може ситуацію врятує прихід до українських ЗМІ іноземного капіталу? Іноземного видавця важче контролювати, важче зробити зацікавленим у результаті виборів — його цікавить лише прибуток.

— На жаль, до наших ЗМІ не дуже хоче заходити іноземний капітал.

— Через невисокі обсяги рекламного ринку?

— Не тільки. Із Польщі, наприклад, іноземний капітал, що займається видавництвом, вже виходить. Нині, як відомо, попит на друковані ЗМІ у світі падає. А створювати, «розкручувати» нові газети — це дуже затратна справа. До того ж у нас, як і в усьому світі, триває «перезавантаження» преси: у США найкраще почувають себе місцеві газети. Там ніхто не фінансує місцеву газету, але всі її купують. Чому? Бо там надруковано розклад служб у церквах, графік автобусів, інформація, з яким рахунком виграла баскетбольна команда однієї школи в іншої. І людям це цікаво.

У Польщі районна, за нашими мірками, газета заробила за рік мільйон злотих (близько 2,7 млн. гривень. — Авт.). Запитують у власника — як йому це вдалося? Він розповідає: я вибрав 50 сімей і у кожному номері широко розповідаю про одну з них. Як ці люди живуть, як одягаються, що готують їсти, як ділять сімейний бюджет, що зуміли купити? Тема виявилася настільки цікавою, що люди почали купувати цю газету — нове видання! Це і є шлях до успіху місцевої газети: писати, хто отримав п’ятірку у школі, хто пішов в армію, хто прийшов і де влаштувався.

КОМПЕТЕНТНО

Друковані видання — «королі» аналітики

— А яка тенденція в Україні?

— У нас цього року зросла на 7–8% передплата місцевої преси. Хоча коли я розмовляю з редакторами місцевих видань, то особливого оптимізму почути не вдається. Наклади всеукраїнських газет меншають, у нинішньому році на мільйон примірників менше передплатили партійних видань.

— Їх досі передплачують?

— Так, «Комуніст», «Товариш», на місцях партійні осередки видають свої газети... Я вважаю, що вони потрібні: якщо ми говоримо про громадянське суспільство, де люди різних поглядів можуть перебувати в різних партіях, то їм потрібна ця преса. Але мені здається, що вони не далеко пішли від наших компартійних ЗМІ до 1990 року: та ж заскорузла пропаганда. Агітація йде не через людину, не через проблему — ми читаємо «голі» гасла.

— Якщо тиражі окремих ЗМІ падають, то, за законом збереження, популярність чогось іншого мала би зростати. «Щось інше» — це інтернет?

— Насамперед, так. У майбутньому ж найбільшу перспективу мають конгломерати, які об’єднуватимуть газету, радіо, телебачення, веб–сайт, можливо, з’являться інші форми передачі інформації. Вже навіть сьогодні деякі районні газети мають свої інтернет–версії, які залюбки читають вихідці з цих країв за кордоном: надсилають свої відгуки, коментарі. Проте в нас сьогодні розвиток інтернет–технологій у ЗМІ відбувається навпомацки, але невдовзі може бути доволі прибутковим бізнесом.

— Так, інтернет у нас зростає, але погодьтеся, що «павутиння» орієнтовано все ж таки на доволі обмежену цільову аудиторію. То ж чи залишаться забезпеченими інформацією люди, які не мають доступу до мережі, скажімо, в селах, де обмежене покриття?

— Ну звичайно! Деякі верстви населення просто не можуть собі дозволити цього виду комунікації: це ж треба купити комп’ютер, підключити його. В селі інтернетом нині користується хіба що інтелігенція: вчителі, лікарі. З іншого боку, навіть статистика підключених до мережі ні про що не свідчить. Уміти ввімнути браузер — це зовсім не значить, що ти читатимеш періодику. Велика ж частина користувачів просто сидить у чатах чи дивиться фільми.

Тому, безумовно, газети житимуть, просто зменшуються їх наклади. Коли тільки з’явилося радіо, то казали, що газети своє віджили. У СРСР запровадили проводове радіо, новини, концерти, театр біля мікрофона, але газети все одно зберігали провідну роль. Коли з’явилося телебачення, казали, що не буде ні кінотеатрів, ні театрів. Також не справдилися ці прогнози. Так і з газетами: вони тільки видозміняться — якісь сегменти відпадатимуть, інші зростатимуть. Інтернет насамперед нестиме інформацію, він ще більше розвиватиметься у напрямку блогів — людина свою точку зору завжди зможе викласти і її почують. Але аналітика, публіцистика — вони залишаться у друкованому вигляді.