Русько–половецька Україна

31 травня 1223 року відбулася найбільш резонансна акція об’єднаного русько–половецького війська — битва з монголо–татарами на річці Калка. Її наслідки виявилися фатальними для союзників. Утім досі маловідомими залишаються інші факти співпраці русичів і половців. Половці брали участь у походах на Угорщину, Польщу, Волзьку Булгарію. Тільки в 1078—1196 роках — 26 разів. Їх кликали Олег і Роман Святославичі, Давид Ігоревич, Всеволод Ольгович, Ізяслав Данилович, Святослав Ольгович, Юрій Володимирович, Святослав Всеволодович, Гліб Юрійович, Ярослав Всеволодович, Рюрик Ростиславович. Окрім Давида Ігоревича, що найняв половецького князя Боняка і його загін, всі інші князі були родичами половців — синами, онуками, чоловіками половчанок. Літописці відзначають, що іноді саме степові родичі переконували київських князів припинити чвари і встановити мир на Русі.

Не Дике поле

У 1072—1073 рр. половці рушили у причорноморські степи, підлеглі печенігам, згодом відомі як Половецький степ, Дике поле. У районі сучасного Чугуєва вони заснували свою столицю — Шарукань (або Харукань), що означає «зимовий табір». Символічно, що цей половецький топонім трансформувався у назву «східної столиці» України — Харків. Адже це місто у новітній українській історії нерозривно пов’язане із «східним вектором» політики.

На чолі Донецького об’єд­нання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Атрак і Кончак, який у другій половині ХІІ століття об’єднав значну частину половців у єдину державу. Самі половці називали себе кипчаками або куманами, тому Половецький степ ще називали Кипчацьким (Дешт–і–Кипчак). Чітких кордонів Половецька земля не мала. Де б не воювали половці, вони завжди поверталися до рідних степів, навіть припиняли військові дії, коли приходила пора літніх кочувань. Жили половці у повстяних юртах. Встановлювали їх на землі та возах. Згодом на зимовищах стали зводити дерев’яні будинки. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, цибулю, часник, дині, кавуни. Їжу готували у казанах, один такий, бронзовий, віднайшли на дні Дніпра поблизу острова Хортиця. Низка тогочасних кам’яних статуй, виявлених у середній течії Сіверського Дінця, передає європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя в них овальні, ніс з горбинкою, вуса прямі або хвилясті. За твердженням Лева Гумільова, половці–європеоїди (походять від європеоїдного народу динлінів, більшість їх «розчинилася» серед народів Південно–Східної Європи). Китайські хроніки описують кипчаків як світлочубих та блакитнооких. Нащадки половців в Угорщині також переважно світловолосі.

Врода династій

Руська політична еліта уклала з половцями чимало шлюбів. «Ніхто інший не удостоївся породичання з Рюриковичами — ні торки, ні берендеї, ні чорні клобуки, ні мусульманизовані (волзькі) булгари — тільки половці», — вважає сходознавець–перекладач Степан Наливайко. Зазвичай руські князі брали дружин або в етнічних родичів, або в аристократичних родинах християнських держав. 1068 року половецький князь Шарукан розбив об’єднані сили князів Ізяслава, Всеволода й Святослава, та невдовзі сам потрапив під Черніговом у полон до Святослава. Мирну угоду між ними скріпив перший русько–половецький шлюб — Святослав одружив сина Олега, родоначальника Олеговичів, з дочкою Шарукана, сестрою Атрака, того самого, дочка якого була за грузинським царем Давидом. Дружин–половчанок мали Олег Святославович, Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Довгорукий). У Всеволода й Святослава Ольговичів мати була половчанка, в Ігоря і Всеволода Святославичів половчанками були і мати, і бабуся. Отож виявляється, що оспівані «Словом» новгород–сіверський князь Ігор і його брат буй–тур Всеволод — на три чверті половчани. На початок XIII століття в усіх князів «чернігівського дому» в жилах текла половецька кров.

За половецьких князів виходили заміж і руські князівни. Показова доля вдови чернігівського князя Володимира Давидовича, ім’я якої літопис не називає. 1151 року, коли в битві поліг її чоловік, жінка з сином подалася в Степ і вийшла за половецького хана. І той не тільки зростив пасинка, а й домігся для нього належної частки з батьківського спадку, посадовив на престол. Вчені по–різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші кажуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонувала врода половецьких дівчат. Одне відомо: русько–половецькі шлюби зміцнювали мирні відносини Русі й Степу.

«Половецька загроза»

Половці полюбляли ініціювати угоди про «вічний мир» із київськими князями. Лише в 1093—1184 роках таких угод зафіксовано 13. Літописні згадки свідчать: половці посилали послів до кожного нового київського князя, прохаючи підтвердити взаємний мир. Ініціатива завжди йшла від половців. Самостійних половецьких походів на Русь, без прохання руських родичів, літописи знають 26. Із них 10 так чи інакше спровоковані — то помста за підступно вбитих князів, відповідь на руські набіги, яких за 1103—1193 рр. набирається два десятки, іноді навіть тричі на рік, як 1187 року. Іноді половці на Нижньому Дунаї допомагали болгарам протистояти Візантії, а руські дружини тим часом нападали на їхні беззахисні оселі.

Половці не потребували ні руських, ні візантійських, ні будь–яких інших міст. Як союзники того чи іншого київського князя вони не раз вступали в Київ, часом із переважаючим військом. Та куди б не ходили походами, з Кавказу, з Балкан, з інших далеких країв половці незмінно поверталися в причорноморські степи, Дике поле.

Письменник Юрій Канигін доходить висновку, що вплив половців вів до «покозачення», формування у свідомості українців духу вольності, відомої одчайдушності, індивідуальної розкутості (на «запорозький взірець»). І всі оті «чисто українські», «запорозькі» прізвища (Боняк, Бонюк, Бунчук, Котян, Кобяк, Кончак, Мамай, Сакун, Сакій, Чапай), котрим і ліку немає, — половецького походження. Козак Мамай став сакральним образом української нації. Мамай — ім’я половецьке. Він сидить зі схрещеними ногами, зодягнений по–східному, на голові — «оселедець», який носили половці...

Вчитуючись у поетичні рядки «Слова о полку Ігоревім», варто замислитись: у чому героїзм цієї поеми? Князь новгород–сіверський Ігор Святославович, правнук половецького хана Оссолука, по–матері — внук хана Аепи, пішов у похід на свого майбутнього свата хана Кончака. Ігор необачно завів цвіт руської військової еліти у «половецьку далеч», не вів розвідку, не вживав елементарних охоронних заходів. Більше того, судячи з тексту, тікає з поля бою, бачачи, як гинуть його полки, і потрапляє до полону. Та радше «до свахи на вареники». Допоки Ярославна плакала в Путивлі, Ігор у хана Кочака бенкетує, їздить на полювання, розважається з наложницями, а далі «тікає з полону». «Втеча» завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира з дочкою Кончака Свободою. Молодята повернулися на Русь зі Степу вже з первістком. Кончаківна названа в «Слові» красною дівою, була небогою грузинської цариці Ґурандухт, дружини Давида Будівничого.

Від Кончака до Кучми

Можливо, українським ученим годилося б уважніше дослідити історію половців–куманів, що «відійшли у небуття» у XIII столітті... Утім відлуння народу відчувається і сьогодні. Як тут не згадати другого Президента України Леоніда Кучму, вихідця з Новгород–Сіверщини, краю, який поєднав кров двох етносів — русичів і половців. У зовнішніх рисах (світлочубі та блакитноокі), прізвищі (порівняймо з відомою історичною постаттю хана Кучума) Леоніда Даниловича, який до касетного скандалу Мороза — Мельниченка впевнено балансував між Заходом і Сходом, вгадується половецьке коріння. Виглядає, що нащадком славних синів степу є і найбагатша на сьогодні людина України Рінат Ахметов.

А що, коли б визнати «офіційно», що половці є такими ж нашими пращурами, як і русичі? Тоді у навчальних закладах однаково вивчали б історичні постаті як князів Рюриковичів, так і половецьких ханів (навпроти сторінок про князів Влодимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Романа Мстиславича, Данила Галицького вміщували б оповіді про ханів Яруна, Шарукана, Атрака, Котяна Сутоєвича, Тугоркана, Кончака, Юрія Кончаковича). Може, ще й неупере­джено вивчимо історію походження запорозького козацтва... Відомо, що минуле дорівнює майбутньому, тому, об’єднавши нашу минувшину, європейський Захід і Північ зі степовим Сходом і Півднем, можемо сподіватись на розквіт нашої держави у прийдешності.

Якщо подивитися на електоральну карту двох останніх президентських і парламентських виборів, то здається, що перед нами карта середини ХІ — першої половини ХІІІ століть, де електорат Партії регіонів — половецькі зимовища, а решта — руські князівства... Відкривши підручник з історії України періоду Київської Русі (будь–якого автора), бачимо, що Південну і Східну Україну віддавна розглядають як ворожі русичам регіони, з постійною небезпекою від «диких кочових орд». І коли слов’янські племінні союзи розглядаються традиційно як «свої», то половці позиціонуються як «чужі»... Таке ставлення зберігається досі. Історію народів українських степів приймаємо, як «чужу». Ми створили невидиму стіну між Північчю і Заходом — з одного боку та Півднем і Сходом — з іншого. І з нашого минулого беремо лише частину, «стоїмо на одній нозі». І виходить, що чим більше ми цураємося своєї «степової» історії, прагнучи до Європи, тим глибше «втопаємо в азійському болоті».

Роман РЕВЧУК