Урок Поланськи
— Це буде міні–лекція про те, як досягти своїх мрій, як стати успішним у професії актора. Учора мене запросили на ток–шоу («Шустер Live». — Ред.). Однією з тем було те, що незалежних творців фільмів часто порівнюють із Голлівудом і оцінюють за голлівудськими стандартами. Але я вам скажу: ніколи не порівнюйте себе чи те, що ви робите, з тим, що є чи робиться десь. Адже краса творення полягає в тому, щоб виразити те, що є у вас в житті, а не те, що має популярність чи комерційний попит десь. Наприклад, найбільшим досягненням у моєму житті став фільм, зроблений у Європі, де я був єдиним американським актором. Це — «Піаніст». Сьогодні є багато технологій, які роблять зйомки фільму доступнішими, а також інтернет, звідки можна почерпнути будь–які знання. Але основний і остаточний елемент — ваша уява, те, що ви бачите серцем.
— Де ви навчилися бути актором?
— Я виріс у Нью–Йорк–сіті. Прошов акторську школу — у мене був академічний досвід. Але найважливішим виявилося те, що умів спостерігати за людьми. Дуже важливо відійти від себе й подивитися на світ іншими очима.
— Як вам працювалось із Романом Поланськи?
— Роман — дорога мені людина. Й та роль, яку він мені дав, дуже мене змінила у професійному та особистому плані. Він навчив мене звертати увагу на дрібниці. Зйомки стартували з останніх сцен фільму, і я мусив схуднути на 12 кілограмів. Одного дня ми вирушили на знімальний майданчик — там були старі радянські бараки. Підходимо, Роман каже: «От бачиш те вікно нагорі? Я хочу, щоб ти звідти виліз, сховався за дах, у тебе будуть стріляти, ти будеш повзти, потім ти впадеш. Ну йди, роби!». І я запитав: «До мене це вже хтось робив?» Його реакція була такою: «Чортові голлівудські актори! Не будь таким ніжним! Я тобі покажу!» І от він лізе нагору, вилазить із вікна, падає з даху, потім струшує пил і каже: «Уже хтось це зробив. Тепер твоя черга». Йому було 69 років.
«Голлівуд робить універсальних персонажів»
— Що вас надихає?
— Якщо відкрити очі, натхнення можна побачити всюди. Красу — у смутку, сміх — у трагедії. Життя неймовірно коротке, і кожен момент, який ми проживаємо, є своєрідним благословенням.
— З кожним роком у Голлівуді знімають все більше фільмів. Як, на вашу думку, це впливає на якість роботи акторів? І чого нам чекати від такої ситуації?
— Так було донедавна. Тепер роблять менше фільмів. Узагалі, ми кажемо Голлівуд, ніби це один організм. Але там є система студій, є великі бізнесові інтереси і є незалежне кіновиробництво. Через те, що фільмів стали випускати менше, їх роблять таким чином, щоб охопити якомога більшу аудиторію, щоб вони були цікаві і в США, і в Азії, і в Індії. Тобто роблять універсальних персонажів. І тут немає місця для недоліків, для глибини героїв. Тому мене більше ваблять незалежні фільми — більшість ролей я виконав саме в таких картинах.
— Скажіть, будь ласка, наскільки легко вас зацікавити участю у певному фільмі?
— А ви мені збираєтеся запропонувати роль (сміється)? Взагалі це залежить від багатьох факторів. По–перше, мене цікавить, чи буде ця роль тією подорожжю, яку я хочу пройти. По–друге, деталі: особливості виробництва фільму — хто знімає, хто знімається. Я працюю у фільмах різних жанрів. Наприклад, останній фільм, у якому я знявся, — це сиквел «Хижаків», бойовик, і моя роль та, яку раніше грав Шварценеггер. Мені було цікаво показати себе перед фанатами в такому незвичному амплуа. Як правило, в Голлівуді сильних персонажів асоціюють із зовнішньою силою. Так, я набрав ваги, підкачав м’язи, але, крім того, я хотів наділити свого персонажа внутрішньою силою.
— Кого вам більше подобається грати — драматичних чи комедійних персонажів?
— Це не можна порівнювати, адже вони дають різну енергію, різний підхід до роботи. І постійно працювати в одному амплуа набридає. Крім «Хижаків», улітку виходить ще один фільм за моєї участі — «Химера» (Splice), це незалежне кіно. «Химера» — наукова фантастика, фільм про двох учених–генетиків, які з людської та тваринної ДНК створюють певну істоту, вирощують її й ховають від людей. Ця картина показує, що сьогоднішній світ межує з науковою фантастикою настільки, що це лякає.
— Як вам працювалось із Пітером Джексоном (у фільмі «Кінг–Конг»)?
— Це був перший мій досвід роботи у фільмі, де зйомки відбуваються на тлі зеленого екрана, а потім усе вже домальовується. Для мене це було незвично, адже я виходив на майданчик і намагався знайти для себе образ, об’єкт, який мене би надихав, але сконцентруватися не виходило, бо на майданчику нічого не було. Можу сказати, що Пітер — талановита людина, у нього своєрідний підхід до зйомок.
«Київ — чуттєве місто»
— Яка основна причина того, що ви погодилися приїхати на Київський міжнародний кінофестиваль?
— Завдяки моїй роботі я маю можливість відвідувати чудові місця. На жаль, я не можу тут залишитися надовго, але мені подобається Київ — це гарне, я б сказав, чуттєве місто, тут гарні доброзичливі люди. Я маю друзів з України, тому дав свою згоду на приїзд. Це також можливість підтримати молодий фестиваль.
— А можете поділитися своїми враженнями від фестивалю?
— На жаль, я не мав жодної можливості дивитися фільми. Але готовий підтримувати будь–яку ініціативу, яка презентує роботи молодих режисерів і акторів, особливо в кінематографічному середовищі.
— У вас мультинаціональне коріння — польське, угорське, єврейське. Відомо, що кожен національний кінематограф має свій смак, свій погляд. Якому кіно ви віддаєте перевагу? І назвіть, будь ласка, хто ж ці ваші друзі з України?
— Дійсно, я маю європейське коріння, але я стовідсотковий американець. Я не шукаю натхнення у своєму корінні, особливо перебуваючи на майданчику. Бо там можуть одночасно працювати польський кінематографіст, французький сценарист, канадський актор і британський режисер. Таке поєднання робить кіно особливим.
Щодо друзів, то я спілкуюся з Вірою Фармігою, вона українка, як вам відомо: ми разом працювали у фільмі «Опудало» (Dummy).
— Ви багато подорожуєте. Якою була ваша найдовша подорож? І чи є у вас улюблена місцина на землі? Або місце, яке ви хотіли би відвідати?
— Багато подорожувати — невід’ємна частина роботи актора. Попри те, що я відчуваю себе американцем, мені подобається спілкуватися з різними культурами: це як поєднатися зі світом, не відчувати ніякого націоналізму, а дивитися на світ, як на велике ціле.
Так, я мав далекі перельоти до Австралії чи Індії, але найдовшою подорожжю було автораллі Європою: ми проїхали п’ять із половиною тисяч кілометрів за чотири з половиною дні, інколи проводячи в машині по 30 годин. А місце мрії існує в мріях. Жодне місце не є ідеальним, навіть дім. Я люблю Нью–Йорк, але він також неідеальний.
— Що у вашому житті залишилося нереалізованим, до чого ви би хотіли прагнути?
— Попри той успіх, якого мені вдалося досягнути і за який я усім вдячний, я все одно продовжую рости всередині. Я йду внутрішньо дорогою і не знаю, куди вона мене приведе. Наприклад, у кар’єрі я можу відійти від акторства до режисерської роботи. Але це робота, я не говорю про особисті звершення. Головне — рости як людина, професіонал, актор.
ДОСЬЄ «УМ»
Едріен Броуді (14 квітня 1973) — єдиний син угорської фотожурналістки Сільвії Плачі та професора історії з польсько–єврейським корінням Елліота Броуді. Навчався в Американській академії драматичних мистецтв та Вищій школі виконавських мистецтв у Нью–Йорку. Першою сильною роботою в акторській кар’єрі Броуді була роль у фільмі «Тонка червона лінія (The Thin Red Line), проте всесвітню славу йому принесла картина «Піаніст» (The Pianist), де він зіграв відомого єврейського музиканта в окупованій нацистами Варшаві (до слова, його батько втратив свою сім’ю під час Голокосту). Броуді — наймолодший володар премії «Оскар» (на той час йому було 29 років) та єдиний американський актор, який отримав «Сезар». Захоплюється хіп–хопом. Товаришував із Тупаком Шакуром. Відомі ролі у фільмах «Піджак» (The Jacket), «Хліб та троянди» (Bread and Roses) Кена Лоуча, «Кінг–Конг» Пітера Джексона. У 2004 році журнал Esquire назвав Броуді найстильнішим актором Америки.