Страйк замовляли?

Свій незвичайний бізнес Микола Павлюченко розпочав зовсім випадково. Приятель відкрив в одному провінційному містечку магазин, але торгівля йшла геть погано. Поскаржився Миколі, економісту за фахом, а той запропонував створити... фіктивну чергу. Знайомі й родичі пару годин постояли у час пік, демонструючи бажання придбати товар. І спрацювало! Принаймні приятель на нестачу покупців не скаржиться дотепер. А Микола затямив собі, що на цьому можна непогано заробляти собі на хліб. І коли ви побачите оголошення на кшталт «Організація страйків, мітингів, акцій протесту», то знайте, що це справа приватного підприємства Streiker. Микола Павлюченко каже, що конкурентів в Україні вони не мають. Отож вважають себе справжніми монополістами. Тож із 2003 року лише великих заходів — за участю від тисячі осіб у кожному — провели понад п’ятсот.

«Тих, хто може спілкуватися з пресою, готуємо завчасно»

— Миколо, розкрийте таємницю: яким політичним силам ви надаєте свої незвичайні послуги?

— Практично всім. Адже не секрет, що мітинги проплачуються. Отож звертаються до нас по вже накатаній колії. Тільки не подумайте, що зі мною спілкуються безпосередньо партійні лідери. Все робиться через посередників, у тому числі й вирішуються питання мотивації. Частогусто цей посередник може до останнього не називати замовника.

— Даруйте, але щодо того, ніби всі мітинги проплачуються, я з вами можу подискутувати. Під час Помаранчевої революції люди висловлювали свій протест усе ж з власної волі...

— І на Майдані без матеріальних затрат не обходилося. Але найголовніше — у людей була мотивація бути присутніми на Майдані. Вони хотіли побачити Україну іншою.

— Принагідно виникає ще одне питання. З часів Майдану так і залишилися два ідеологічні табори — «помаранчевих» і «білосиніх». Так ось, дивлячись по телебаченню висловлювання учасників цих акцій, бачиш неозброєним оком, що прихильники демократії чи колись «помаранчевих» ідеалів за словом до кишені, як кажуть, не лізуть, а от їхні опоненти часто­густо навіть пояснити не можуть, задля чого вони зібралися на тій чи іншій акції...

— Коли акції протесту організовуємо ми, то намагаємося робити так, щоб подібних казусів не виникало. Завчасно готуємо тих, хто може говорити. Саме вони намагаються потрапити на очі журналістам. А ті, хто красиво говорити не вміє, намагаються триматися подалі.

— Але ж можуть запускатися й провокатори?

— Звісно, без цього не обходиться. Але в мене всі учасники розбиваються по групах, де кожен один одного знає. Окрім того, існують умовні сигнали для своїх — знаки, слова­паролі, певні жести, за допомогою яких я можу розпустити всіх буквально за хвилину.

— Але ж не всі люди на мітингах на сто відсотків можуть бути організованими. Часто до них долучаються і випадкові перехожі...

— Певна річ. Якщо мітинг зі ста осіб, то там гарантовано буде 120. Це, так би мовити, статистична закономірність.

«Найдорожче для замовника — організувати голодування»

— Цікаво знати, а звідки набираєте контингент?

— Найнижче оплачувана і легка на підйом категорія — це, звісно, студенти, молодь, пенсіонери. Проте не можна говорити, що саме на них ми робимо ставку. В Україні сьогодні, приміром, кожен десятий не працює. А гроші потрібні всім. Тому дефіциту бажаючих помітингувати немає. З людьми, які беруть участь у наших заходах, ми підписуємо угоди або домовляємося усно. При цьому вони зазвичай не ставлять питання руба: на той мітинг піду, а на той — ні. У нас треба або працювати, або — не працювати. Хоча за політичні переконання, звісно, нікому не дорікаємо.

Тут, швидше, можна говорити про іншу проблему. У нас розвелося багато політичних і громадських організацій, так би мовити, без певного місця проживання. Вони, за великим рахунком, нікому не належать. Отож шукають до кого прибитися. Хто на них зверне увагу, з тим і дружитимуть. А я — універсальний, працюю з усіма і відкритий для всіх. Тому до мене потягнулися багато громадських організацій, про існування багатьох із них я донедавна навіть не чув.

— Не можу не поцікавитися, скільки коштують ваші послуги?

— Повірте, ціни на такі масштабні заходи не настільки високі. Найдорожче для замовника — організувати голодування. Бо тут люди ризикують здоров’ям.

«Бувало, що нас замовляли обидві сторони»

— Хто ще, окрім політичних сил, користується вашими послугами?

— Насамперед бізнес. Повірте, за час існування компанії до мене зверталися практично всі великі фірми України — корпорації, холдинги. Люди дуже люблять яскраві масові заходи.

— Можете згадати якесь неординарне замовлення?

— Таких вистачає. Приміром, колектив великого холдингу вирішив привітати свого керівника з днем народження. Ювіляр виявився людиною старої закваски — любив мітинги, прапори. Тож ми роздали людям стяги, транспаранти. І коли весь колектив у такій «екіпіровці» постав перед офісом, ювіляр розгубився, бо подумав, що люди влаштували... страйк і вимагають підвищення заробітної плати.

— А масовки під час корпоративних розбірок не доводилося влаштовувати?

— Скажу навіть більше: бувало, що нас замовляли обидві сторони. У таких випадках намагаємося, щоб усе пройшло яскраво, без ексцесів і всі залишилися задоволені.

— Чи тільки вуличними заходами обмежується ваша діяльність?

— Зовсім ні. Приміром, один вельми солідний замовник вирішив придбати кілька сотень автобусів. Але був зацікавлений якомога нижче збити ціну. Отож близько сотні залучених нами студентів стали виконувати роль трейдерів і пропонувати придбати продавцеві 20–30 автобусів за помітно нижчою ціною. Продавець вирішив, що конкуренти його відтіснять, і погодився на помітну знижку.

Ми працюємо в різних напрямах: можемо щось відстояти чи спровокувати, наприклад сплеск попиту на ринку на той чи інший товар, а можемо просто підтримати політичну силу чи організувати від її імені масове невдоволення. Повірте, нічого неможливого не буває.

БУКВА ЗАКОНУ

«Право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації» гарантує громадянам 39та стаття Конституції України. Водночас в Україні досі немає закону, який би врегульовував усі нюанси, пов’язані з проведенням таких акцій. За останнє десятиріччя було кілька таких спроб. Зокрема, у 2002 році було подано до парламенту проект закону «Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні», одначе ухвалений він так і не був. У 2004 році прийняття аналогічного законопроекту «Про збори, мітинги, походи і демонстрації» ініціював тодішній Президент України Леонід Кучма. Але парламент і його відхилив. Торік 3 червня Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроект «Про порядок організації і проведення мирних заходів». На тому справа й заглохла...