Досвід успіху

Нещодавно «Книжка року» презентувала результати останнього рейтинґу в Закарпатті. Після кількох «офіційних» заходів (ток–шоу на телебаченні, зустрічі зі студентами Ужгородського університету та з письменниками і видавцями в обласній бібліотеці) підійшла місцевий видавець Олександра Гаркуша й запропонувала «подивитися живу книжку». Що це таке? Сюрприз, побачите на місці.

І ось ми в затишному куточку Ужгорода на обійсті художника Володимира Микити: у дворі — щось схоже на японський «сад каменів»; он — вхід до майстерні, де на мольберті нова робота, що її господар полишив, зустрічаючи гостей. Приязна й водночас ледь хитрувата усмішка ховається у запашну хмаринку, що її раз по раз живописно продукує незмінна люлька. Починає говорити — і одразу згадуєш, що всі, хто про нього тобі казав, так чи так вживали означення «філософ». Онде й мистецтвознавець Олег Сидор–Гібелінда пише про його роботи саме під таким ракурсом: «Прозирає архетипи людського буття, розплутує візерунки пізнання».

Це — з переднього слова до альбому «Володимир Микита» (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші). А господар тим часом припрошує оглянути двоповерхову картинну галерею поруч — оце і є «жива книжка». Так, це галерея власної творчості. Але про якусь надлишкову самооцінку й гадки не виникає — особливо під акомпанемент якихось відсторонено–спокійних, а часом навіть жартівливих коментарів автора. Логіка цього зібрання інша: чи багато маємо музеїв живих класиків, митців, що здобулися на незаперечне визнання? Може, і взагалі таких — прижиттєвих — немає? Звичайно, досвід успіху можна вивчати й за каталогами, але то — механістичне знання. Володимир Микита вирішує зібрати й відкрити для всіх охочих власну колекцію власного досвіду. А досвід цей справді хрестоматійний: 79 років життя, 55 років творення; народний художник, академік, Шевченківський лавреат.

Випущений альбом, звичайно, набагато ширший за цю колекцію — у книжці ще й репродукції полотен, які зберігаються в художніх музеях Німеччини, Балтії, Росії, чи не в усіх обласних картинних галереях України, у приватних збірках (разом під двісті ілюстрацій). Деякі з тих творів можна бачити і в домашньому зібранні Володимира Микити — проте це не звичайні авторські повтори, а варіації, вельми цікаві у зіставленні з «основними» роботами. А з іншого боку, тут зберігаються картини, з якими художник не хоче розлучатися під жодним приводом. Наприклад, полотно «Пороги» (1986 рік) дуже наполегливо хотів собі придбати один із попередніх українських президентів — не вийшло...

Зібрані разом у кількох кімнатах картини Микити справляють справжній синергетичний вплив. По–перше, це подиву гідний стильовий розмай — так, ніби чи не в кожній роботі художник міняв собі «оптику». У згаданій передмові О. Сидор–Гібелінда пише і про готику, і про «малих голландців», і про школу Венеціанова — і порівняння можна множити і множити далі. По–друге, приголомшує майстерне володіння чи не всіма класичними і модерними малярськими техніками — це як атлас–підручник професійних прийомів. Коли скласти перше враження з другим, то виходить, ніби Володимир Микита своєю творчістю проілюстрував більшість формальних напрямів у світовому малярстві ХХ століття.

З «живою книжкою» мені, звичайно, поталанило — дякувати видавцям, що запросили на гостини до метра. А по тому й сам альбом розкрився несподіваним боком — делікатним мінімалізмом оформлення, крізь який струмує висока повага упорядників. Принаймні наступного випуску серії «Палітра Закарпаття» («Володимир Микита» — первісток) уже чекаєш, як доброго заочного знайомого.

Ясна річ, що у центрі «живої книжки» — сам Володимир Васильович. Щось у ньому таки є від іншого філософа — того, якого світ ловив, та так і не впіймав. Але завершую, бо про Микиту писав багато хто з відомих людей (прикінцева бібліографія в альбомі — 150 позицій), зокрема й такі майстри слова, як Петро Скунць та Іван Чендей.

Галина РОДІНА