Містичне «Одруження» Сердюка

— Лесь Микитович?

— Вам Лиса Микиту? Ні, тут його немає. Тут є Лесь Олександрович.

У слухавці притишений сміх, а в мене — ступор: як я могла допустити такий ляп, знаючи Леся Сердюка не один рік й обожнюючи його образи в кіно? Паленію, затинаюся, вибачаюся, а він мене підбадьорює жартами. Певно, такою мала бути одна з останніх розмов із улюбленим актором: щоб запам’яталося, щоб було усміхнено...

«Ледве–ледве Сердюк»

Та розмова відбулася майже рік тому. Телефонувала для того, щоб зібрати спогади про Олега Янковського, який помер 20 травня. Лесь Олександрович якось перетнувся з ним у Москві 1967 року (він приїхав на проби фільму «Софія Перовська», а Янковський озвучував картину «Щит і меч») — розповів, як Янковський уперто репетирував роль, тоді як сам безвідповідально ставився до своєї. «Цей випадок я часто розказував студентам (актор викладав у Київському національному університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка–Карого. — Ред.), мовляв, через те, що він тоді вчив слова і не пив вино, він став Янковським, а я не вчив слова і пив вино, тому я ледве–ледве Сердюк», — резюмував голос на тому кінці дроту, а мені аж заціпило від здивування: як Лесь Сердюк, якого ми вважаємо великим актором, може так говорити?! А йому на той час було вже 68, після 37–річного театрального «простою» він нарешті повернувся на сцену — у Театр ім. Франка його запросив Богдан Ступка, грати у виставах «Всі ми — киці і коти» та «Одруження», тільки недавно на екрани вийшов «Тарас Бульба» Бортка, але, очевидно, цього було замало акторові, для якого професія значила життя.

От тоді я й дізналася, що у Леся Олександровича — рак. Виявляється, він спілкувався зі мною, будучи в палаті онкологічного відділення, через кілька днів після операції. Звісно, Лесь Олександрович не міг оминути теми смерті — навіть пригадав, що останньою роллю Олега Янковського була роль Жевакіна у п’єсі «Одруження» Миколи Гоголя, а він зараз також грає в «Одруженні» і також Жевакіна — зрештою, ця роль Леся Сердюка і стала його останньою роботою в театрі... Але він не піддавався занепадницьким настроям, сказав, що найстрашніші часи вже минули, збирався відвідати могилу Івана Миколайчука в день його народження 15 червня і, звісно ж, прагнув на сцену. Там я його й побачила восени 2009–го: відразу кинулося в очі, що Сердюк неймовірно схуд, хоча стан здоров’я аж ніяк не впливав на якість гри — спочатку кумедний, а наприкінці нещасний покинутий чоловік, Жевакін у синьому мундирі і з соскою (такий режисерський прийом) викликав щире співчуття. Незважаючи на чудову гру Богдана Бенюка й Олексія Богдановича, зал найбільше аплодував йому — Лесю Сердюку: князю Святославу — «Із княгині Ольги», Данькові — із «Вавилона ХХ».

Син «Березоля»

Лесь Олександрович Сердюк народився на Покрову, 14 жовтня, 1940 року в Харкові. Батьки були акторами (тато — корифей Національного театру Олександр Сердюк), що й визначило подальшу долю хлопця. У сім років — перша роль. У 21 — диплом Харківського театрального інституту. У 23 — кінодебют: робота у «Загибелі ескадри» з Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно», — заявляв Сердюк. Але певний час він працював у театрі: Харківському академічному ім. Шевченка (1961–1964), Ризькому ТЮГу (1964–1965), Київському російському академічному ім. Лесі Українки (1966—1970). А вже з 1970 року зайнятий на кіностудії Довженка. Сердюку пощастило влитися в золоту еру українського кінематографа: Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Брондуков, Кость Степанков, Леонід Осика...

Під знаком Леся Сердюка у нашому фільмофонді залишилося до ста картин: перераховувати всі — місця замало, виокремити певні — заперечити інші. А хто любить — той згадає сам: його незабутній образ суворого козака із прискіпливим поглядом, який, як справжній воїн, любив коней і часто їздив верхи. У Леся Сердюка була всього одна кінематографічна відзнака: приз за кращу чоловічу роль у фільмі «Солом’яні дзвони» на фестивалі у Карлових Варах (1988), хоча, як зауважує один мій знайомий, кіно — це не спорт, і якось по–дурному роздавати нагороди за першість. Також Сердюк мав звання заслуженого артиста УРСР і народного артиста України. Але жив у маленькій однокімнатній квартирці на околиці Києва.

Лесь Сердюк помер у середу вранці. У нього залишилося двоє дітей — дочка Анастасія (актриса Анастасія Сердюк–Буніна) та син Лесь. У Театрі Франка ще мали ставити виставу «Останній запис Креппа» з участю актора... Йому було всього 69 років. І хто мені скаже, як тепер стерти його номер із записної книжки телефону...

P. S. Сьогодні, з 11:00 до 13:00, у приміщенні Театру імені Франка можна буде попрощатися з Лесем Сердюком, а опісля — провести в останню путь на Байковий цвинтар.

СПОГАД

«Я вийду до землі босими ногами, припаду до неї спиною, наберуся сил. До зустрічі!»

Лариса Кадирова,
народна артистка України, лауреат Шевченківської премії:

— Делікатний, терплячий, талановитий, який ніколи не зрадив ні другові, ні партнерові, ні сцені, ні землі українській, ні своїм батькам, ні своїй дружині, яку він вважав святою. Ні своєму Жені, якого вважав сином, — і Женя платив йому такою ж самовідданою любов’ю. Страшно, коли порожніє простір із хорошими відданими друзями...

Із Лесем Сердюком ми разом грали у виставі «Всі ми — киці й коти», знала я його давно, але здружилися ми саме в театрі. Я, Лесь, режисер Валентин Козьменко–Делінде знайшли спільну мову, створили ауру доброти й помочі одне одному. Я думаю, що це ніколи не повториться в моєму житті... Якщо в «Одруження» ввели другого актора, то у цій виставі я не уявляю на місці Леся когось іншого. Тому що тут партнер — око в око, душа в душу, на рівні нервової структури.

Робота в Театрі імені Франка — було його поверненням на сцену після тривалої перерви. І він був дуже вдячний Богданові Ступці — за те, що працює на кону національного театру. Лесь ніколи не вважав себе геніальним чи суперталановитим, завжди намагався себе розчавити, щоб досягнути якоїсь планки, чистоти.

Кілька днів тому я йому телефонувала, і він мені сказав: «Не хвилюйся, восени ми з тобою зіграємо. І я вийду до землі босими ногами, припаду до неї спиною, животом, наберуся сил. До зустрічі!».

«Він був учнем навіть зі своїми знаннями і званнями»

Богдан Бенюк,
народний артист України, лауреат Шевченківської премії:

— Дуже шкода, що ми згадуємо про людину, коли її не стає — на жаль. Коли він був живий, ми йому багато уваги не приділяли. Але це доля всіх артистів.

У виставу «Одруження», де я з ним грав, він прийшов із великим іменем, з великою практикою і з великим бажанням повернутися в театр. Адже Лесь Сердюк почав свою кар’єру з Театру «Березіль», який дав йому закваску, там він зробив свої перші кроки на сцені, і доля так склалася, що останній свій крок він також зробив на сцені — в Театрі ім. Франка.

Лесь мав колосальну якість, яка викликала повагу, — він був учнем навіть зі своїми знаннями і званнями. Пригадую, коли у нас проходили репетиції у Валентина Козьменка–Делінде, він не соромився вихваляти артистів, у яких гарно виходило: «Я вже забув багато за час, коли працював у кіно, а ви, набагато молодші, показуєте мені, як це робиться». Така якість не кожній людині притаманна. Хоча Лесь сам був прекрасним артистом, з якого хороший режисер міг виліпити театральне явище. Він із тих, хто володів словом, надзвичайно тонко підходив до мізансцени: фіксація була на високому рівні — це ще кіношна хватка.

Він мав прекрасні стосунки з людьми, був комунікабельним, люблячим. Багато років хворів, але ми цього не помічали — він відбував усі репетиції, поблажок собі не давав. Так, бачили, що худне, і тільки останнім часом дізналися, що він надовго пропадає в лікарнях...