Свині, як ведмеді — великі й у «шубах»

Пан Володимир відразу пожалкував, що кореспондент «УМ» приїхав подивитися на його живність у травні, а не взимку, коли на території міні–ферми ще лежав сніг. «Бачили б, які вони тоді були чистенькі й пухнасті, наче ведмедики. Тепер їм багнюка наймиліша, тому вигляд мають, м’яко кажучи, не надто респектабельний, — бідкається господар. — Зате м’ясо — справжній делікатес. Американці його обожнюють».

Приглядаюся до хрюкаючих іммігрантів: свині як свині. І хоча вихованці Володимира Хом’яка — не пара доглянутим українським льохам білої степової породи, у них так багато інших позитивних якостей, що з надлишком компенсують не надто привабливу літню зовнішність.

ОСГ по–хом’яківськи

Загвіздя — приміське село, відмежоване від обласного центру руслом неширокої Бистриці–Солотвинської. Якщо їхати з івано–франківського мікрорайону Пасічна, то до перших загвіздянських осель — менше кілометра. Ця невеличка смужка поля колись була колективною власністю. Після ліквідації колгоспів землю розпаювали під селянські городи. Тепер тут хто що хоче, той те й вирощує. Здебільшого — бур’яни. Хоча глобальна криза дечому навчила і світ, і українців зокрема. Ниніш­ньої весни забур’янені поля почали потроху обробляти.

На одному з таких наділів Володимир Хом’як створив, як написано на воротах, «ОСГ» — особисте селянське господарство. Закон про принципи його функціонування ВР ухвалила ще в 2003 році, проте перспективна форма господарювання без владної підтримки та промоції, на жаль, не набула популярності. Хом’якове ОСГ обгороджене бетонним парканом. Над ним, ліворуч від воріт — увінчаний квітучим соняхом банер зі словами «Односельчани! Бажаю щастя і здоров’я вам. В.Хом’як».

— Як односельчани реагують на побажання? — цікавлюся в господаря.

— Чесно кажучи, не знаю, — відповідає. — Думаю, що більшість сприймає позитивно. Хотів–бо добрим словом підтримати земляків. Бідним і сиротам стараюся допомагати ще чимось, бо розумію, що гроші із собою на той світ не забереш.

За парканом — скромна дерев’яна конструкція. Це приміщення міні–ферми. «Я б уже давно поставив тут капітальну споруду, але на цих землях дозволено будувати лише малі архітектурні форми, — пояснює пан Володимир. — У нас якихось дивних законів парламентарії наприймали: здебільшого щось обмежують і забороняють. До того ж, люди не знають своїх прав, а в багатьох сільрадах — законів. Тому українці біля землі переважно бідують, хоча жити в селі можна заможно, комфортно та із задоволенням».

Диковинна «мангаліца»

У дитинстві він дуже любив голубів. Так, що хлопчака сприймали за свого поважні івано–франківські голубівники. Можливо, він став би знаним аграрієм, успадкувавши від діда, котрого до приходу радянської влади вважали у Загвізді дуже багатим ґаздою, селянську кмітливість та комерційну жилку. Проте, зізнається, в молодості нізащо не хотів залишатися в селі. Закінчив школу міліції, але на скромну ставку дільничного утримувати молоду сім’ю — дружину з маленькою донькою — в місті було проблемно. Змінив міліцейського кашкета на шахтарську каску. Два роки відпрацював за комсомольською путівкою прохідником відомої в Донбасі копальні «Молодогвардійська». Одним із перших на Прикарпатті взявся за підприємництво, відкривши в Івано–Франківську взуттєву майстерню і невеликий магазин. Згодом упевнено почувався в інших сферах малого і середнього бізнесу. Сільським господарством зайнявся через гастрономічний інтерес, аби мати на сімейному столі корисні та екологічно чисті продукти харчування.

На свиней породи «мангаліца» натрапив рік тому в Австрії, гостюючи у знайомого фермера. Той так захоплено розповідав про делікатесне м’ясо цих виведених колись в Угорщині свиней, що Володимир виклав кругленьку суму й привіз у Загвіздя пару тварин. Вони не тільки прижилися, а й дали потомство. Чи їм сподобався тутешній догляд, чи захотіли віддячити господарю за чималі витрати, та Хом’якові «шерстяні» льохи привели по восьмеро поросят, вдвічі більше, ніж зазвичай. Австрійський фермер не міг повірити. «Вони народилися на піку холодів, коли надворі температура повітря сягала майже 30 градусів морозу, а їм — хоч би що, — не перестає дивуватися й сам прикарпатець. — Словом, це — не рожеві розніжені поросятка традиційних свійських порід, яких за таких морозів, мабуть, треба було б у пелюшки закутувати. Про невибагливість цих тварин і говорити нічого: не бояться холоду, знаходять собі поживу на вигулі — траву та корінці, самі себе лікують. Годую їх переважно екструдером — сумішшю зернових культур, схожою на кукурудзяні палички».

За мінімальної до себе уваги свині угорського походження набирають вагу до 400 кілограмів. Найстарший нині в господарстві загвіздянського експериментатора кабан на кличку Васько, віком рік і три місяці, вже тягне щонайменше на три центнери. Ваську регулярно підпилюють ікла, бо за дикою звичкою він часто норовить рилом розпороти живіт самцям–конкурентам, котрі задивляються на його «кучерявих» льох.

М’ясо «мангаліци», стверджує господар, поживне, соковите, без холестерину, тому дуже бажане в меню їдців, схильних до повноти, та людей похилого віку. Попит на нього — величезний. Ціни — астрономічні. Американці готові за цей делікатес платити будь–які гроші. Українці, схоже, теж. Один прикарпатський виробник узяв у пана Володимира трохи м’яса і зробив пробну делікатесну ковбасу, яку заможні вітчизняні споживачі охоче купували по 300 гривень за кілограм.

Як селу стати успішним

Тваринництвом Володимир Хом’як, як ми вже зазначали, зайнявся винятково для власних потреб. Ініціатива, на його думку, варта уваги. «На кожному селянському обійсті, — стверджує, — можна вирощувати для себе різноманітну і не тільки традиційну живність. Нещодавній наступ каліфорнійського грипу загострив проблему підвищення імунітету, передусім у дітей. Я дізнався, що в Японії з цією метою кожному школяреві дають по два перепелині яйця на день. А чим ми гірші? Не довго думаючи, розвів перепелів, і тепер моя шестирічна внучка щодня п’є по два надзвичайно корисних яйця. Все дуже просто, лише не треба лінуватися».

Мій співрозмовник також придбав африканських курей–цесарок, яйця яких містять поживні речовини, подібні до риб’ячого жиру. Ці дивні птахи, де б не ходили по пустирях чи заростях, нестися обов’язково приходять додому. Крім того, вони залюбки поїдають колорадських жуків на присадибних ділянках, звільняючи господарів від неприємної процедури хімічного захисту картоплі. Недавно пан Володимир взявся за ще одну незвичну для місцевого селянства справу — вирощування індостраусів, виведених американцями ще в першій половині минулого століття.

За короткий час, вникнувши в нюанси ведення особистого селянського господарства, він зрозумів, що тваринництво, хто б там що не говорив про його нерентабельність у наших умовах, може бути достатньо прибутковим бізнесом. Надалі кмітливий підприємець планує розводити на продаж свиней породи «мангаліца», яка за два роки дає п’ять приплодів.

Пан Володимир уже три десятиліття мешкає в місті й лише тепер помітив парадоксальну ситуацію: він уранці їде з Івано–Франківська на роботу в село, а мало не всі мешканці приміського села їдуть на роботу в Івано–Франківськ. І ким, ви думаєте, працюють його земляки в обласному центрі? Переважно продавцями та вантажниками на міських ринках, отримуючи скромну платню. Удома, між іншим, могли б заробити більше. «У селі, досягнувши комерційного успіху, справді можна добре жити», — переконаний Володимир Хом’як.

ДОВІДКА «УМ»

Свиняча «біографія»

Породу «мангаліца» вивели в Угорщині, схрестивши дикого кабана зі свійською свинею. Від неприручених предків представники нової породи успадкували невибагливість до їжі та умов утримання, завдяки довгій шерсті легко переносять холод. Спершу їх вирощували при монастирях, розташованих у лісових масивах.

«Золотим віком» цих тварин вважають період із 1850–го по 1950–й роки, коли бекон і салямі набули величезної популярності в Європі. «Мангаліца» нині перебуває на межі зникнення, оскільки великий попит на її елітне м’ясо перешкоджає відтворенню. Вирощуванням «шерстяних» свиней займаються переважно фермери–ентузіасти.