Максим Павленко: Добрий футзаліст приносить користь команді й у 40 років

Парадоксальною є ситуація, що склалася в нашій країні з футзалом. Національна збірна з цього динамічного виду спорту є набагато успішнішою, ніж у представників великого футболу, але пересічний громадянин, котрий грає з м’ячем саме в міні–футбольних масштабах, більше цікавиться справами «великого брата» цієї гри. А саме у футзалі можна частіше зустріти те, чого іноді немає навіть у деяких представників прем’єр–ліги, — високі швидкості, вміння тримати м’яч, високу техніку.

В останні роки на провідні ролі в українському міні–футболі вийшов клуб «Тайм» зі Львова. Беззаперечним лідером команди, що виграє чемпіонство другий рік поспіль, є її капітан Максим Павленко. Упродовж 14–річної кар’єри у футзалі цей гравець встиг здобути вже всі можливі внутрішні трофеї. Утім на цьому амбіції 34–річного гравця не вичерпуються, про що Максим і розповів «УМ».

«Екзотики не прагну. Фіналу Кубка УЄФА — так»

— Максиме, вітаю вас із достроковим чемпіонством. Склалося враження, що цьогорічне «золото» вашій команді дісталося без особливих проблем — відрив у вісім очок від другого та у 21 очко — від третього місця…

— Насправді чемпіонат нам дався не так легко, як може здатися. Свої головні перемоги ми здобували з різницею в один–два м’ячі. Але в нашої команди, певно, найрівніший склад, і хлопці підібралися майстерні. Тому й стали першими.

— Ви вже вирішили, чим займатиметеся у міжсезоння? Екзотичний відпочинок передбачається?

— Ми з дружиною вирішили залишитися в Україні. Хотілося кудись помандрувати літаком, але останнім часом це небезпечний засіб пересування. До того ж ростимо зараз двох дітей, тож залишимось удома ще й через це.

Наразі не відомо, коли почнеться новий сезон, попередньо планується на початок липня. Матимемо три тижні, аби побути з родинами чи зайнятися іншими справами, не відволікаючись на тренування.

— Серед ваших досягнень — не одне звання чемпіона України, володаря Кубка. Які ще спортивні амбіції змушують працювати над собою, вдосконалюватись?

— Тут усе просто: хочу у складі «Тайму» стати володарем Кубка УЄФА, міні–футбольної Ліги чемпіонів. Як показав попередній розіграш, ми можемо на рівних грати із найсильнішими суперниками. (В елітному раунді цього змагання львів’яни пропустили до «фіналу чотирьох» іспанський клуб «Інтерв’ю», чемпіона 2009 року. — Авт.). Ми вже знаємо, над чим треба працювати, і в наступному сезоні як мінімум повинні виходити до фінального етапу.

«Легіонери високого класу підуть нашому чемпіонату
на користь»

— Геннадій Лисенчук, президент Асоціації міні–футболу України, нещодавно виступив за проведення певних змін у чемпіонаті. Зокрема, йшлося про збільшення кількості матчів у турнірі, проведення раунду «плей–оф». На вашу думку, це справді має підвищити рівень уболівальницької зацікавленості?

— Усі зміни мають бути продуманими, а не просто зробленими для того, аби щось нове спробувати. Із хлопцями в команді ми вже обговорювали такі чутки, але до якогось чіткого висновку не дійшли. Якщо ж керівники асоціації та клубів таки наважаться на нововведення, ми готові грати за будь–яких умов.

— За донецький «Шахтар» зараз виступають бразильські футболісти. Тренер вашої команди Станіслав Гончаренко теж якось сказав, що не проти підсилитись за рахунок легіонерів. Як ви вважаєте, чи потрібні іноземці нашим командам, яким і так вистачає майстерних доморощених виконавців?

— Запрошувати потрібно, адже це теж позитивно впливає на популяризацію нашого виду спорту. Але це мають бути виконавці високого рівня — такі, як зараз грають у чемпіонатах Іспанії чи Росії. Зрозуміло, що фінансово це буде складно зробити. Однак присутність тих же бразильців у національному чемпіонаті матиме чимало позитивних моментів.

Стосовно слів нашого тренера, то справді йшлося про можливий приїзд двох легіонерів із Бразилії. Щоправда, чогось конкретного поки не скажу.

— А наскільки велика глядацька аудиторія зараз приходить на матчі «Тайму» у Львові?

— У нас є своя група підтримки, до якої входить десь 60 осіб, і вони не пропускають жодного матчу. Приємно, що останнім часом на трибунах стає дедалі більше дітей, що молодь цікавиться футзалом. А особливо багато буває глядачів тоді, коли між собою змагаються львівські команди.

— Коли у футбольній прем’єр–лізі виступали «Карпати» і «Львів», то гострим було і протистояння їхніх уболівальників, і футболісти говорили про особливу принциповість таких двобоїв. А у футзалі відчувається смак львівського дербі?

— Авжеж, напруга в таких матчах особливо велика. Адже в місті — чотири футзальні команди, і потрібно постійно доводити, що саме твій клуб є найкращим. Найскладніше змагатися з «Енергією», яка вигравала чемпіонат у 2007 році, а зараз фінішує третьою, — на такі поєдинки приходить по 300–400 глядачів.

— Максиме, ви народилися у Києві. Зараз у столиці взагалі немає команди вищої ліги, тоді як у Львові — аж чотири. Як склалася така ситуація?

— Свого часу і в Запоріжжі було кілька потужних представників елітної ліги, що боролися за нагороди. Це залежить від фінансової спроможності людей, готових вкладати гроші у спорт. У Києві є чимало футзальних команд, але вони грають у бізнес–лізі, інших схожих утвореннях. Якби зібрати з них найкращих виконавців та заявити в національному чемпіонаті з міні–футболу, то така команда точно боролася б за медалі.

«У Львові — найспокійніше»

— За свою кар’єру ви встигли пограти в Києві, Луганську, Донецьку, виступали за кордоном. Який період згадуєте з особливою приємністю?

— Найбільше подобається таки у Львові. Тут спокійно, комфортно. Можливо, що це найбезпечніше місто з усіх тих, де довелося пожити.

— Чи плануєте залишитись тут після закінчення кар’єри?

— Це вже вирішуватиму тоді, коли припиню виступи. Але ще раз повторю: у Львові мені дуже зручно, тут живуть привітні люди. Тож я не виключаю можливості залишатись тут і надалі. Тим більше що старший син у вересні піде до першого класу місцевої школи.

— Два роки ви також відіграли в казахстанському «Актобе». У великому футболі, якщо український гравець їде до Казахстану, це своєрідне «пониження». Як же туди потрапили ви — лідер національної збірної?

— Це був важкий крок, але я змушений був його зробити, адже в мене сім’я, яку потрібно забезпечувати. Тобто на першому місці тоді стояло фінансове питання. А в Актобе я двічі ставав володарем «срібла», стільки ж разів ми здобували казахський суперкубок.

— Казахстан в уяві асоціюється з безкраїми степами, там такі величезні відстані між містами. Важко було прожити ці два роки в чужій країні?

— Якщо сісти в потяг, що курсує між Алмати й Актобе, то за дві доби дороги майже немає населених пунктів. Але в самому місті ми мали комфорт­ні умови, тому великих проблем не виникало.

«Я одного року випуску школи «Динамо» з Шевченком і Кернозенком»

— Вам уже виповнилось 34; у великому футболі це доволі серйозний вік. А якою є вікова планка у футзалі?

— Це залежить від самого спортсмена, від його ставлення до справи. Якщо ти повністю віддаєшся грі на майданчику, ніхто до твого паспорта не зазиратиме. Ті ж Тарас Шпичка (37 років) чи Олександр Косенко (40 років) є справжніми майстрами своєї справи і можуть ще принести багато користі будь–якій команді. Шкода, що вони зараз сидять без роботи. Стосовно себе, то років два на пристойному рівні я точно ще виступатиму, а далі вже залежатиме від здоров’я.

— Максиме, у вас є особистий блог на одній зі спортивних інтернет–сторінок, де ви описуєте різні моменти своєї кар’єри. Цікаво, чи ви самі обираєте теми для записів. Чи хтось допомагає?

— (Усміхається.) Журналісти, які працюють на цьо­му ресурсі із записами спортсменів, хотіли б, аби я писав частіше. Іноді мені підказують, що така–от тема зараз є актуальною, іноді я сам обираю, що написати. Але ніхто мене не змушує це робити.

— Чи думаєте на майбутнє про тренерську кар’єру?

— Професія футзального тренера в нашій країні не є надто популярною й успішною. Клубів у нас небагато, вид спорту не такий масовий. Але я маю освіту тренера з футболу, тож цілком можливо, що й надалі залишатимусь у спорті.

— За великим футболом слідкуєте?

— Ми з сином підтримуємо київське «Динамо» — там я починав свою кар’єру гравця. У Львові ж завжди ходимо на стадіон і вболіваємо за «Карпати».

— Отже, ви — вихованець «Динамо». Кого згадаєте із вашого випуску?

— У нас був один із найуспішніших випусків — зі мною завершили навчання в динамівській школі Андрій Шевченко, Ігор Костюк, В’ячеслав Кернозенко, ще чимало футболістів, які виступали у вищій лізі чемпіонату України. Зараз дехто з них уже завершив кар’єру. Я після школи грав за «Динамо–2» і «Динамо–3», а в 1996 році перейшов у футзал.

— Ваш старший син ще не планує пов’язати життя з футболом?

— О, він розлучається з м’ячем хіба тоді, коли йде спати (усміхається). Із вересня, мабуть, піде тренуватися з однолітками, адже дуже цього прагне. Школа «Карпат» уже оголосила про початок набору дітей його 2003 року народження, і я буду лише радий, якщо у нього все тут вийде.

ДОСЬЄ «УМ»

Максим Павленко

Майстер спорту з футзалу, гравець команди «Тайм» (Львів).

Народився 15 вересня 1975 р. в м. Київ.

Вихованець футбольної школи «Динамо» (Київ).

У великому футболі грав за «Динамо–2», у футзалі — за команди «Інтеркас» (Київ), «Шахтар» (Донецьк), «ЛугТК» (Луганськ), «Актюбрентген» (Казахстан), із 2008 р. захищає кольори «Тайму».

Гравець збірної України.

Семиразовий чемпіон України, чотириразовий володар Кубка України. Найкращий бомбардир чемпіонату України сезону 2008–09 рр.; двічі ставав найкращим бомбардиром першості Казахстану.

Перший тренер — Валерій Іванов.

Закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України.

Одружений, виховує двох синів.