Те, що на споді місіонерства

      Намарилося, що я гуцулка зі старою прокуреною файкою. Сиджу собі десь глибоко-глибоко у Карпатах, куди навіть коні не годні піднятися. Аж закохується у мене файний хлопака з рівнини, який забрів до моєї хатинки у пошуках екзотики й некислих екстремальних вражень. Та й давай мене долучати до набутків цивілізації, бо ж, окрім Біблії, я нічого не читаю, а жодних світських пісень, окрім коломийок, — не знаю. Насамперед узявся мене середньонаддніпрянського діалекту вчити, щоб легше нам було порозумітися. Бо у нас люди потроху і по-польськи, і по-німецьки, і по-мадярськи вміють. По-москальськи теж розуміють, але не зізнаються, бо москалі занадто вже місіонерством захоплюються. А по-наддніпрянськи якось не дуже знають, бо, як пояснив мій знайомий, навіть наддніпрянці своїм діалектом не говорять, хіба що найупертіші. Решта — по-москальськи. Бо у них на рівнині нема як схрони влаштовувати. То й перейшли, слабкодухі, на місіонерський, щоб ті москалі повідчеплювалися. Я ж собі думаю, як то так — задля москалів мову поховати? Та й навчилася. А потім хлопака мій і каже: «Ще до наступного літа, коли я знову сюди приб'юся, — гай-гай! — скільки часу. То раз на місяць скидатимуть тобі знайомі вертолiтники гуманітарну допомогу зі свого плямистого гелікоптера. Просвіщатимешся». Таки почали скидати. Дещо й іноземне скидають у місіонерському перекладі. Оце з котроїсь із гуманітарок отримала книжечку «Бесчестье».  Журнал «Иностранная литература» ділиться своєю бібліотекою iз серії «Иллюминатор». Роман цей написав письменник Дж. М. Кутзеє, якому за минулий рік дали Нобеля. Коли я не знала, що воно таке, ота премія, і з чим її їдять, бігме, я б недобре подумала про Нобелівський комітет. Але ж нині — я вже не проста собі гуцулка з прокуреною файкою і знаю, що премію ту дають найкращим із найкращих, і що нею день і ніч марять літератори всіх народів. Цьогорічний нобеліянт — письменник із Південно-Африканської Республіки. Фотографія на книжці така, що не втямиш — чорношкірий той письменник, чи такий, як ми. Якби розібрала з тієї обкладинки колір шкіри, то, може, й книжку краще б зрозуміла. Втім хтозна... Он москалі кажуть, що душа людська — «потьомки», себто темна. А наші люди вважають, що вона не має кольору, себто прозора.

* * *

 «Там криють юнок вичахлі діди...

 Зійшла комета. Господи, прости».

 Ю. Андрухович

      Прочитавши книжку, я геть заплуталась в усіляких там любовах. Кого люблять і чи люблять узагалі герої роману «Безчестя», сам нобеліянт Кутзеє та поважний комітет цієї премії — мені невтямки.

      Йдеться в романі про університетського професора, такого собі старого парубка чи вічного хлопця — хто як звик подібних типажів називати. Як то часто трапляється, він зо два рази «відвідав» задля цікавості шлюб, в одному навіть прижив собі донечку. А що самотина-матінка подобалась значно більше, то в байронівському віці він «досить вдало розв'язав проблему сексу». А саме: раз на тиждень у визначений час Девід Лурі відвідує фахову «жрицю», платячи їй чотириста рандів за півтори години насолоди. Але Байрона згадано не лише через вік головного героя, а й через його хворобливе захоплення особистістю славетного лорда. Схоже, саме надмір цього захоплення спонукав Девіда перевищити свої споживацькі повноваження щодо «жриці», себто нахабно й непрохано втрутитись у її побут. Природно, панянка обурилась (аякже, права людини, кодекс честі, недоторканність приватного життя etс.) і копнула зарозумілого клієнта нижче попереку. Та байронівський комплекс від цього копняка далеко не зменшився: професор зваблює молоденьку студенточку. В нього й раніше траплялися прецеденти. Та чи студенточки були простіші, чи не було в них суворих кузинок-співмешканок, нахабно-цинічних ревнивців-залицяльників і провінційних святенників-татусів — хтозна. Але доля повернулася до південно-африканського мефістофеля згаданим вище місцем, тобто спиною. Родичі й знайомі юної музи влаштовують несамовитий рейвах, змушують дівчину підписати на професора скаргу за згвалтування, і хтивий Девід Лурі ганебно вилітає з університету. А все через невиправні гонори! Казали ж йому колеги: покайся. А він вперся, даруйте, рогом, мовляв, не покаюсь і все. Мало того, на запитання, чи шкодує він про свій вчинок, професор легковажно відповідає: «Ні. Цей досвід мене збагатив». Ображеному, зганьбленому, йому не дає спокою думка: чому саме він, адже скрізь така розпуста, таке дворушництво; а тендітна зворушлива Мелані не пручалася, то хіба ж він її згвалтував?..

      Сяк-так спакувавшись, Девід вирушає до своєї дочки Люсі. Незрозуміле й туманне для батечка хіпівське минуле загнало її на маленьку віддалену ферму. Люсі живе самотнім і невибагливим сільським життям, розводячи квіти й тримаючи псарню зі сторожовими собаками. Але головна її мета — ужитися з тамтешніми аборигенами.

      Дочитавши до ідилічних прогулянок околицями ферми та суботніх відвідин базару, ви, як і я, наївно почнете вимріювати гуманний хепі-енд. Думатимете, що, можливо, крихітка Мелані покається, потоваришує з Люсі, професора поновлять на кафедрі і, хтозна, може, з Божою поміччю Девід ще спроможеться встругнути собі на старечу втіху дитятко. А дзуськи!

      «Нє долго музика іграла». За кілька днів троє виродків-африканців убивають тварин, гвалтують (уже по-справжньому, не по-інтелігентському) дочку і, скропивши денатуратом професорську фризуру, добряче її обсмалюють. Найбільше постраждало вухо. На цьому зовнішньому органі так акцентується протягом тексту, аж складається враження, що скаліченим вухом бідолашний вигнанець переймається більше, ніж сплюндрованою донькою.

      «Загалом ця книга — спроба передати духовний досвід людини, котра втрачає минуле, майбутнє, надії та сподівання — все, крім почуття власної гідності», — сказано в анотації. Однак, хоч встрельте, важкувато припасувати якісь моральні категорії до нашого пана професора.

      Його дочка носить дитину від котроїсь із трьох худобин, які по черзі її «порали» (один із гвалтівників — дефективний підліток, хоча наразі це не має суттєвого значення). Перше, що запитав майбутній дідусь, — це чи «вжила вона необхідних заходів». Коли ж почув негативну для себе відповідь, відреагував по-батьківськи «адекватно»: «Ти ніколи не казала мені, що не визнаєш абортів. Але я, власне, не про аборт. Я думав, ти вживала оврал».

      Наступний «шляхетний» Девідів порив — відвідати сім'ю своєї студентки-коханки-скаржниці Мелані Ісаакс. Вибачитись? Навряд чи. Поведінка і внутрішні монологи схиляють до іншої думки. Ще трохи — і він почне переконувати старого вчителя, що ганьба родини Ісааксів — дурничка порівняно з горем родини Лурі. Проте його безвихідь і його розпач жодним чином не заважають хтиво оглядати молодшу сестричку Мелані, розмірковуючи: «... плід із одного дерева, напевно, подібний на перший до найінтимніших подробиць! (...) Обидві в одному ліжку — ось де досвід, гідний короля».

      Повернувшись у Кейптаун, він знаходить свій будинок розграбованим, колег — холодними і байдужими, поспілкуватись із Мелані йому заважає той-таки нахаба-залицяльник. У подальшій поведінці головного героя немає й натяку на людську гідність. Достеменно видно лише інертність, інфантилізм, лінь і заціпенілість напівтрупа. «Я збираюся стати хорошою матір'ю, — каже йому Люсі. — Хорошою матір'ю і хорошою людиною. Тобі теж варто було б спробувати». І він робить спробу. Не свідомо, а винятково від безвиході й інертності. Та, можливо, це найшляхетніше, на що він спромігся за все своє життя. Девід допомагає у місцевій ветеринарній клініці евтаназувати хворих собак і відвозить їхні тіла на спалення, ретельно стежачи, щоб тваринок поховали «по-людськи».

      Скидається на те, що в білого населення Південної Африки почуття провини перед аборигенами стократ дужче, ніж у німців перед євреями після Другої світової. Це ж на якому генетичному рівні потрібно відчувати оту провину, щоб вгвинчуватися у життя африканців, як Люсі; і якою глибокою мусить бути впевненість у власній вищості і місіонерстві, коли людина така сліпа до власної бридкої (хоч і цивілізованої) суті, як Девід. Протягом читання роману мені весь час вертілася в голові назва сексуальної пози зі стурбованих американських фільмів — «поза місіонера». Після роману Дж. М. Кутзеє вже не тямиш, де місіонер, а де дикун; хто Нобель, а хто — комітет його премії; що хотів донести автор, а що виніс читач.

      Не мала на меті нікого образити, але намарилось, що я гуцулка зі старою прокуреною файкою. І скинули мені гуманітарку з плямистого гелікоптера. І знайшла я там книжку. І накрила мене іпохондрія.