Аромат весни, аромат кохання і смерті

      ...І понад сто років тому в Мінську теж була весна. Приреченість — остання приреченість, що вже не залишає надії, опускалася похмурою сталевою завісою над коханням, яке якось дивно називати таким, що не відбулося. Він помирав у Неї на руках, а Вона, мабуть, на самому дні серця усвідомлювала, як багато Їй дано — не жити, а вмирати поруч із Нею вирішив Він. Інакше не народились би, можливо, ці Її вірші...

      Меморіальну дошку пам'яті Лесі Українки на зовсім сторонньому історії її кохання будинку, побудованому пізніше полоненими німцями на місці того будинку, в який раз по раз приїздила вона до Сергія Мержинського, — відкривали в єдиний, напевне, за весь сльотавий лютий сонячний день. Скорботний жіночий профіль, руки без жодної прикраси і силует маківок церкви Марії-Магдалини, де в останні дні життя Мержинського поетеса бувала майже кожен день. Стара мінська церква вціліла, незважаючи на війни і революції, а ось цвинтар, на якому Леся поховала Мержинського, скрупульозно виконавши всі його побажання щодо свого похорону, час не пощадив. Як і будинок, мостини якого скрипіли під її ногами. В останній рік їхніх стосунків вона приїжджала в Мінськ чотири рази: у лютому, березні, вересні 1900-го, востаннє приїхала 7 лютого 1901-го. Приїхала на Різдво, щоб зостатися вже до самого кінця.

      Він помер би на самоті, якби не Леся. Можливо, і це також підштовхнуло його відректися в останні місяці від усіх перешкод, котрі, як йому здавалося, їх раніше розділяли. Його передсмертна духовна самотність стала результатом раптових розбіжностей з тими своїми одновірцями, з якими ще зовсім недавно — в березні 1898-го — він займався організаційною підготовкою до І з'їзду РСДРП, і він відбувся в Мінську, щоб увійти червоною стрічкою в історію більшовизму. Більшовизму, який, перемігши, посмертно викреслив Сергія Мержинського зі своїх сторінок, як і багатьох із тих, хто стояв біля витоків перенесення марксизму на слов'янський грунт.

      Радянське вульгаристичне літературознавство особливий наголос робило на те, що, опинившись під впливом марксистських поглядів Мержинського, Леся Українка самовіддано перекладала «Капітал», вивчала роботи  послідовників Маркса і прагнула популяризувати деякі з них. І довгі десятиліття — ні слова про те, чому вона так і не прийняла повністю більшовицької доктрини, чому її категоричне неприйняття русифікаторських тенденцій тодішніх соціал-демократів обернулося, врешті-решт, духовною трагедією для Мержинського, який хоч і був одночасно вчителем Лесі в ідеології, не зумів не сприйняти її щирої «національної струнки», що визначала її і творчий, і людський шлях.

      «Твої листи завше пахнуть трояндами, що в'януть, ти, моя бідна, пожухла квітко! Легкий, тонкий аромат — ніби нагадування про якусь любу, проминувшу мрію. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко, але невідступно, невгамовно нагадують вони мені про те, про що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, чи можливо, щоб я жила тепер, коли я знаю вже інше життя? О, я знала ще й друге життя, виповнене якимось різким, пронизаним жалощами і тугою щастям, що спалювало мене, і мучило, і гнало заламувати руки, і битися об землю в дикому прагненні пропасти, щезнути з цього світу, де щастя і горе так божевільно переплелися... А потім і щастя, і горе обірвалися так само раптово, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так чітко, але тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакане дитя йде в обійми того, хто його жаліє. Це нічого, що ти не обіймав мене ніколи, це нічого, що між нами не було й слова про поцілунки; о, я піду до тебе з найміцніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не самотня, тільки з тобою я не на чужині...»*

      Леся Українка і Сергій Мержинський познайомилися в 1897 році в Криму. Уже тоді давався взнаки його внутрішній розлад — він служить у Державному контролі Лібаво-Роменської залізниці, служба його безсумнівно пригнічує, його серце прагне чогось зовсім іншого, він — увесь у світі своїх ідей, які стають і її власним світоглядом. «Друг моїх ідей» — називає вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він гостює в її сім'ї, і там відбувається освідчення — в повітрі висне його «ні». Але... абсолютно нічого не змінює в їхніх стосунках, тому що кохання до чоловіка стає любов'ю до його думок, його мови... Сергій Мержинський діяльно-турботливо ставиться до всього, що написано і сказано Лесею — в Мінську він клопочеться про постановку її драми «Блакитна троянда», знайомить Лесю в її приїзди з цвітом тодішньої мінської мислячої інтелігенції, допомагає опублікувати в прогресивному пітерському журналі «Жизнь» кілька публіцистичних і літературознавчих статей. Про те, що відбувається між ними в ці останні два роки, окрім неймовірного духовного злиття і братства душ, вона говорить у віршах. Цикл віршів, написаних поруч iз Мержинським, про Мержинського, довгий час зберігався в рукописному архіві поетеси і побачив світ лише у другій половині минулого століття — за свого життя Леся не хотіла виносити ці рядки на суд публіки, надто невіддільні вони від її почуттів, її дихання. Істинну ж суть стосунків своїх і Мержинського, так, як вона її відчувала, асоціативно і невигадливо-чесно, вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка Сергія Мержинського, котрий помирав, поему «Одержима», в якій довгий час літературознавці знаходили то революційний романтизм, то біблейний фантасмагоризм, Леся ж у своїй відчайдушній пісні про Христа і Міріам висловила те, як сприймала вона свого коханого всі ці роки.

      Київ багато років займав центральне місце в особистій біографії Сергія Мержинського. Рано померла мама, і дитинство пройшло у бабусі в Києві. Згодом — Київський університет, входження в перші осередки соціал-демократів, потім свою революційну діяльність він переніс у Мінськ. У 1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу, в Мінськ до Лесі в ту останню, прощальну, їхню зустріч приїжджали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку 25-річчя літературної діяльності її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом — Лесине власне 30-річчя. Вона мовчки перебувала поряд з Мержинським: «Ми навіть нечасто з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно, про це просити не треба...»

      З кінця 80-х у Мінську з'явилися спочатку вулиця Сергія Мержинського, згодом — Лесі Українки. Розташовані вони в різних кінцях білоруської столиці. Їх перейменування свого часу, як встановлення меморіальної дошки зараз, ініціювали вчені-україністи, викладачі Бєлдержуніверситету професор В'ячеслав Рагойша і доцент Тетяна Кабржицька. Десять років тому Тетяна В'ячеславівна Кабржицька, уродженка Львова, що переїхала в Білорусь і вийшла заміж за В'ячеслава Рагойшу, майбутнього професора, почала копіткий пошук у листах, спогадах сучасників, поетичних рядках самої Лесі всього, що бодай асоціативно вказувало б на значно глибший зв'язок поетеси і довгі роки ігнорованого істориками революціонера. Ще одна грань «стрічки Мебіуса» — скульптор Алесь Мірончик, котрий блискуче виконав образ поетеси, чий профіль скорботно завмер над Мінськом, у 1996 році зумів «відзначитися» як один зі списку жертв міліцейського свавілля під час вуличних сутичок опозиції та білоруської влади і провести деякий час в одній камері з членами УНА-УНСО, що долучилися до славнозвісного «Чорнобильського шляху-96».

* Примітка. Цитату подано в перекладі з російської.