...І понад сто років тому в Мінську теж була весна. Приреченість — остання приреченість, що вже не залишає надії, опускалася похмурою сталевою завісою над коханням, яке якось дивно називати таким, що не відбулося. Він помирав у Неї на руках, а Вона, мабуть, на самому дні серця усвідомлювала, як багато Їй дано — не жити, а вмирати поруч із Нею вирішив Він. Інакше не народились би, можливо, ці Її вірші...

Намарилося, що я гуцулка зі старою прокуреною файкою. Сиджу собі десь глибоко-глибоко у Карпатах, куди навіть коні не годні піднятися. Аж закохується у мене файний хлопака з рівнини, який забрів до моєї хатинки у пошуках екзотики й некислих екстремальних вражень. Та й давай мене долучати до набутків цивілізації, бо ж, окрім Біблії, я нічого не читаю, а жодних світських пісень, окрім коломийок, — не знаю. Насамперед узявся мене середньонаддніпрянського діалекту вчити, щоб легше нам було порозумітися. Бо у нас люди потроху і по-польськи, і по-німецьки, і по-мадярськи вміють. По-москальськи теж розуміють, але не зізнаються, бо москалі занадто вже місіонерством захоплюються. А по-наддніпрянськи якось не дуже знають, бо, як пояснив мій знайомий, навіть наддніпрянці своїм діалектом не говорять, хіба що найупертіші. Решта — по-москальськи. Бо у них на рівнині нема як схрони влаштовувати. То й перейшли, слабкодухі, на місіонерський, щоб ті москалі повідчеплювалися.