Безкультурні

Одна із функцій мистецтва — робити людину кращою, спричиняти катарсис, заставляти думати і підштовхувати у вир ідей, звідки ти не маєш права вийти сірим нудним снобом. Можливо, я б свято вірила у це високе призначення арту, якби не була журналістом у відділі культури і не відслідковувала всі мистецькі події в Україні. Із задоволенням раз на місяць ходила б у музей подивитися на шедевр когось із класиків, насолоджувалася б Бетховеном у філармонії, плакала б від задушевних народних пісень фольклорних колективів, а коли душа хотіла б драйву, відривалася б на літніх етно–, рок–фестивалях. Але з моїм вибором професії не годиться на власний смак рафінувати події і пропускати знакові виставки, перформанси, концерти, бо випадеш із культурного контексту і завтра не знатимеш, що це за художник, чому всі слухають ту групу, а не іншу і так далі. Та мушу зізнатися, що такий спосіб життя швидше виснажує і спорожнює, ніж наповнює світлом і любов’ю.

Якісь незрозумілі віруси заселили голови художників не тільки українських, а й закордонних. Зайдеш у провідні столичні галереї, а там — суцільна «білизна», все те, що на споді, всі неврози і комплекси дитинства — на полотнах, у відео, на екрані. І так на вулиці мало хто усміхається, люди перестали для себе співати, а з умінням жартувати — суцільні проблеми. Здавалося б, чого це? Після того як нахапаєшся «Сексуальності і трансцендентності» у модному PinchukArtCentre, надивишся, як наші провідні митці любуються бомжами, жебраками, повіями, своїми достоїнствами і неполадками в родині — пригніченість і безвихідь, як грип, лікуватимеш не менше тижня. Один мій знайомий каже, що краще в лайно на городі вляпатися, ніж на такі виставки ходити. Сперечатися з ним не буду, хоча можна було б навести декілька концепцій мистецтвознавців, що секс зі шматком м’яса в одному із залів арт–центру має право на існування. Та як відмитися від бруду після споглядання на таке мистецтво і чому ми маємо спотикатися на тому, що, за правилами, призначається для просвітлення?

У такому випадку тішить одне, що український народ за своєю природою — чистий і позитивний, впорядкований і люблячий. Рятуватися від арту можна у традиціях, які з роду в рід передавалися часто «безкультурними», тобто тими, які не знали, що таке актуальне мистецтво і соромилися виставляти на показ усі свої проблеми і хтиві бажання. Як красиво і достойно наші предки жили в гармонії з собою, у поєднанні з природою. По селах жінки й досі розмальовують хати пташками, квітами, деревами життя. Зайдеш до такої господині на чай із медом, очі враз загоряться, а посидиш хвилину–дві, ніби в річці скупався. А що з нами робить вишитий одяг? Зі звичайної дівчини вмить перетворюєшся на княгиню, із непомітного хлопця — на легеня–красеня, на якого не одна красуня поглядом кине. Які перформанси витворяли і досі проводять оті «безкультурні»! Провідні акції сучасного мистецтва у підметки не годяться. Якщо потрапити на правильне святкування Зелених свят, які відбудуться 23–24 травня, із водінням Куща, зі співанням ритуальних пісень, прикрашанням осель липою, любистком, м’ятою, віночками зі свіжих польових квітів, а ще самому бути при повному параді, тоді найкращі виставки сучасного мистецтва, всі вибрики актуальних художників здаються тимчасовими підлітковими прищиками. І все–таки у культурному просторі бодай на свята добре бути безкультурними.