Бабця надвоє гадала

Сьогодні — останній день конкурсних показів Каннського фестивалю, і вже завтра головне журі офіційно оприлюднить свої уподобання й назве фаворитів цьогорічного кінофоруму. Досить часто їхній вердикт не збігається з рейтингами, які на фестивалі складає глядацька аудиторія, або з оцінками кінокритиків. Любов — емоція надто суб’єктивна. Особливо мене дивує, з якої причини в конкурс фестивалю №1 потрапив сиквел «Втомлених сонцем» Міхалкова. Не було кому заповнити квоту Росії? Чи це просто в пам’ять про нагороду журі, яку «Втомлені сонцем» отримали в 1994 році? Разом із російською картиною сьогодні показуватимуть стрічку угорця Корнеля Мундрусо «Проект «Франкенштейн» (The Frankenstein Project), також лауреата Каннського фестивалю. Але останній день навряд чи принесе сюрпризи: найкращі фільми показано, експертні рейтинги складено, власні уподобання висловлено.

Забіг фаворитів

Серед фаворитів — «Інший рік» (Another Year) Майка Лі, про який «УМ» писала у середу. Критиків полонила проста історія британської подружньої пари на ім’я Том і Джеррі, які вже понад 30 років живуть у шлюбі, а поводяться так, ніби вчора була їхня перша шлюбна ніч. Фактично всі події фільму відбуваються на кухні чи у вітальні їхнього будиночка в передмісті Лондона, куди постійно заглядають на вечерю чи келих вина друзі та родичі, щоб у затишній атмосфері цього дому забути про свою самотність. Майк Лі зняв звичайну історію про нас із вами — правдиво, без зайвого пафосу безцільних пошуків сенсу життя, бо ж сенс ось він — вдовольнитися тим, що маєш, і спокійно чекати на те, що станеться. У 1996 році Лі вже здобув нагороду в Каннах за фільм «Секрети і брехня» (Secrets and Lies). І якщо хтось із конкурентів його обскаче цього разу, то «Іншому року» мають віддати приз за найкращу жіночу роль: як я передбачала, виконавиця ролі істеричної самотньої секретарки Мері — Леслі Менвілль — полонила оглядачів своєю роботою.

Інший претендент на «Золоту пальмову гілку» — француз Ксав’є Бовуа з фільмом «Про богів і людей» (Of Gods and Men). Режисер звертається до теми релігійної толерантності, віри й хри­стиянської витривалості. Вісім монахів живуть у монастирі десь високо в Алжирських горах, колапс затишного буття трапляється десь у 90–х, коли в регіоні спалахують акції насильства.

В авангарді

І надалі у рейтингу фаворитів фігурує «Краса» (Biutiful) Алехандро Гонсалеса Іньярріту з Хав’єром Бардемом у головній ролі. До речі, якщо сам фільм отримав біполярну оцінку глядацької аудиторії, то в загальному заліку всі зійшлися на тому, що Бардем заслуговує на відзнаку як найкращий актор. Подібну контраверсійну оцінку отримала картина «Чесна гра» (Fair Game) американця Дафа Ліми — історія про агента ЦРУ із Наомі Уоттс і Шоном Пеном.

Досить високу оцінку і, як на мене заслужено, отримав фільм іранця Аббаса Кіаростамі «Сертифікована копія» (Certified Copy). У цій картині фігурують фактично дві особи: британський письменник (Уїльям Шимелль) та французька галеристка (Жюльєт Бінош), які, як нам представляють, зустрічаються в Італії. Жінка — закохана чи готова закохатися у чоловіка, проте британець якось сторониться її уваги. Жінка весь час заохочує свого візаві — розмовами про справжнє й фальшиве, водить його знаковими місцями, де все говорить про шлюб і подружнє життя. Але чоловік залишається стійким до її шарму, як скеля британського узбережжя до хвиль із Ла–Маншу. У фіналі нам нарешті дають зрозуміти, що ця пара — подружжя, що живе разом уже 15 років. Така ось метафорична історія про кризу сімейного життя. Жюльєт Бінош ще раз доводить багатогранність свого таланту: де та врівноваженість, як у «Шоколаді», чи холодний спокій, як у «Шкоді», її героїня — легка, красива, трохи екзальтована й місцями видає свої внутрішні страхи — це жінка, яка кохає й боїться не отримати взаємності. До речі, «Сертифіковану копію» уже закупили для американського прокату.

Багатьом також сподобалася картина «Поезія» (Poetry) режисера з Південної Кореї Чанга Дона Лі. «Найкращий азійський фільм у програмі» — назвав його оглядач із The Hollywood Reporter. У центрі оповіді — ексцентрична старенька, що живе зі своїм онуком–школярем. Вона любить носити капелюшки з квітами та модні речі. Одного дня жінка потрапляє на заняття з поетичної майстерності і при спробі написати перший у своєму житті вірш звертає увагу на деталі повсякденного життя, які раніше нічого для неї не значили. Як випливає, режисер хотів нам нагадати, що поезія й високе далеко не заховано, варто лише згадати, що тішило нас у дитинстві. Гру відомої корейської актриси Юн Юнг Хі критики відзначають як одну з найкращих робіт фестивалю.

Українське щастя

І нарешті наприкінці — про наболіле. У середу в театрі Люм’єр відбулася офіційна прем’єра українського повнометражного дебюту в Каннах — «Щастя моє» Сергія Лозниці. До останнього ми тримали пальці схрещеними, хоча всі представники української делегації на фестивалі, хто бачив документальні фільми Лозниці, були впевнені, що ця робота достойна основного конкурсу. Так, картина не увійшла до неофіційного списку претендентів на «Золоту пальмову гілку», проте отримала непогані відгуки критиків та журналістів. І вже той факт, що фільм, пов’язаний з Україною (хоча прив’язка ця може сприйматися дещо натягнутою, оскільки як зізнавався сам режисер, «Щастя моє» він збирався знімати в Росії, проте не знайшовши там грошей, звернув свій погляд на Україну) з’явився в програмі Канн — надія, що в українського кінематографа ще не все втрачено.

«Інтригуючою, проте важкопрохідною» назвав фільм оглядач щоденного видання Screen. Він віднайшов у фільмі відголоски Міхаеля Ханеке, похвалив роботу оператора Олега Муту («4 місяці, 3 тижні, 2 дні») і дав фільму оцінку «два», при тому, що фаворити отримували «трійки». Якщо не основні нагороди, то відзнаки за операторську роботу чи сценарій «Щастя моє» може отримати напевно.