Вадим Карасьов: Росія — це зла, молода, драйвова імперія

Термін «рашизм», вигаданий одним із київських блогерів, означає традиційну «імперську політику» нашої північної сусідки, а «імперська політика» Росії означає, в свою чергу, ідеологічний штамп, який виник після розпаду СРСР. Однак усе еволюціонує, і навіть рашизм нині не такий, як раніше. Цю думку в розмові з «УМ» розвиває директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, який донедавна співпрацював із секретаріатом Президента Ющенка. На переконання Карасьова, ніхто в Кремлі вже й не мріє зібрати Радянський Союз у вигляді, наближеному до колишнього. «Раша» не накачала досить м’язів, аби втілювати в життя утопії, вона програла у грі під назвою «союзна держава» (мається на увазі єднання Росії та Білорусі) і, зрештою, почала ставити зовсім інші цілі. Слід віддати їй належне: зараз Росія чітко знає, чого вона хоче, і вперто простує до своєї мети. А українська влада активно їй у цьому допомагає, виймаючи з власної колоди і передаючи візаві козир за козирем. Приїзд російського президента Дмитра Медведєва (хоч назвати цей візит доленосним і не випадає) тільки проілюстрував таку тенденцію. Але «УМ» у першу чергу цікавить те, що лишилося за кадром.

«Хохли» Росії не потрібні. Потрібна лише спільна енергосистема для власного центру впливу

— Пане Вадиме, чи можливе таке, що на додачу до анонсованих Клюєвим угод Янукович із Медведєвим підписали ще такий собі пакт «Молотова—Ріббентропа» — таємні документи, зміст яких стане відомий згодом, а наслідки проявляться ще пізніше?

— «Староросійська» і «новоукраїнська» дипломатії не гребують таємними методами формування угод. Харківські домовленості готувались у режимі спецоперації, за димовою завісою фальшивих повідомлень... Тож підозра така справді виникає. Тим паче що угоди, які підписані офіційно, не є ключовими. А ті, які можуть бути ключовими (наприклад, угода про демаркацію сухопутного кордону), готувались ще попереднім керівництвом України. Поза увагою візиту Медведєва опинилися два важливі для ниніш­ньої Російської Федерації проекти — це об’єднання «Нафтогазу» і «Газпрому» та об’єднання ядерної енергетики. Росіяни, очевидно, вважають, що українська влада ще не дозріла до таких угод, тому цей плід поки не впав до їхніх рук. Нинішня україно–російська дипломатія стосується не стільки міждержавних відносин, скільки геоекономічних комбінацій, які сьогодні Росія вибудовує на колишньому радянському просторі. Бо «Нафтогаз» і «Газпром» — це частини колись єдиної газотранспортної, газовидобувної системи, яка створювалась у Радянському Союзі. Тому їх об’єднання — це не просто злиття корпоративних суб’єктів, це відновлення газотранспортного простору, який нагадує радянську енергетичну систему. А це ні що інше як імперська газова георгафія. І покликана вона створити потужний центр впливу, який конкурував би з Європейським Союзом, Атлантичним центром, Китаєм, іншими країнами... І просувати свою геоекономічну комбінаторику Росія може за рахунок злиття енергетичних активів, тому, якщо класична дипломатія передбачає відкритість, то в нашому випадку дійсно можна говорити і про таємні угоди, і про усні домовленості.

— Окрім імітації чи повного відтворення радянської газотранспортної системи, чи має на меті Росія злиття з колишніми республіками СРСР зокрема з Україною, на інших рівнях?

— А навіщо? Відновити єдину державу — означає відновити і відповідальність за територію. А Росія на сьогодні не може справитися з власними територіальними і соціальними проблемами — візьміть хоча б Північний Кавказ. Або візьміть трагедію на шахті «Распадська» — Росія не може дати собі раду з власними техногенними катастрофами. А брати чужу територію як додатковий тягар жодна сильна країна не стане. Навіщо нести відповідальність за проблеми праці, за соціальні конфлікти в Україні? Хай цим займається «аборигенна» влада.

Ще одна відмінність із Радянським Союзом: тамтешня правляча еліта не була моноетнічною, недарма колись жартували, що були часи допетровські, петровські і дніпропетровські... Нині ж Росією керує саме російська — «русская» — еліта, яка ніколи не допустить при владі ніяких «хохлів» або ж грузинів — ви ж розумієте, яке до них ставлення після «революції троянд»? І якщо хтось мріє, що, відновивши Радянський Союз, ми «житимемо так, як при Брежнєві», то він глибоко помиляється. Україна при Росії може бути тільки молодшим партнером, бо всі ресурси будуть викачуватися на користь РФ. Росія сьогодні — це не герантократія часів Брежнєва, це — зла, молода, драйвова імперія, і ніяких сантиментів до «неньки–України» вона не має. Там узагалі багато хто вважає, що «проект Україна» направлений проти Росії, тож хай ніхто з нинішньої влади не будує собі ілюзій — рівною з Росією вона не буде.

Януковичу бракує «університетів», а також розуміння того, чим є Україна. Хоча це об’єднує його з Тимошенко...

— А навіщо «злій драйвовій імперії» знадобилась незрозуміла «союзна держава» з Білоруссю? Яка з неї була користь? І ще питання. Тепер, коли через Бакієва з Лукашенком Росія побила горщики, чи можна вважати, що цей проект поховано?

— Так, він у минулому. Це був експеримент Лукашенка і Єльцина, який, очевидно, переживав свого роду психологічну травму через розпад Радянського Союзу і через те, що він доклав до цього руки... Це проект середини 90–х років — для Лукашенка він був суто прагматичним кроком, щоб отримувати фінансові та енергетичні преференції від РФ. А сама Росія була тоді в «розібраному стані» — вона була посередині між імперією та країною ліберального прозахідного штибу. Все це закінчилось у 2000 році, коли союзна держава перетворилась для Путіна і Лукашенка на валізу без ручки.

— Повертаючись до нашої влади. Ви казали, що Росія за жодних умов не допустить рівності між своєю і «хохляцькою» елітою. Нехай Янукович цього не розуміє, але та частина його оточення, яка «танцює» свого лідера, мала б це усвідомлювати...

— Ну, якась мінімальна інтелектуальна складова в оточенні Януковича таки є. Але проблема в тому, що не тільки влада, а й узагалі багато хто з політиків просто не розуміє, що таке «проект Україна» і яким він має бути. Це стосується і Тимошенко також. Політичний клас у цілому передоручив цей проект одній людині чи групі людей. А зараз між тим існує дві України — європейська та російська. Попередня влада робила ставку на європейську Україну, головною ідеєю якої була українська нація. Але вона не насаджувала цю ідею насильницьким чином, розуміючи, що дві частини України слід об’єднувати. А об’єднуючим чинником була виборча демократія, яка давала можливість існувати при Президентові Ющенку опозиції в особі Партії регіонів. Нинішня ж влада, наступаючи на демократію та свободу слова, прагне залишити лише одну Україну.

— Мені здається, що не тільки Ющенко об’єднував Україну, але певною мірою це робив і Кучма. Принаймні розмов про федералізацію, про розкол дер­жави при ньому не було. Що ж до «класичної дипломатії», то всі ми пригадуємо, як він вдало вийшов із непростої ситуації 2003 року, розв’язавши питання цвинтаря «Польських орлят» у Львові... Водночас Кучму та Януковича споріднює наступ на демократію, про який ви кажете, але все–таки другий програє першому з низки позицій. Чому так?

— Ну, хто гірший із них, а хто кращий — хай вирішує історія. Янукович, безумовно, інший. Чому? Кучма був вихідцем радянської школи, закінчував Дніпропетровський університет, працював у космічній галузі. А які університети у нинішньої влади? Кучма прийняв Україну як цінність, бо розпадався Радянський Союз, світ диверсифікувався, він спостерігав розгубленість Горбачова, ГКЧП, тотальну невизначеність... Плюс була ейфорія від того, що незалежність багато що змінить, принесе права і свободи, а не просто створить рай для еліти...

Ющенко був не суддею і не прокурором, і не Президентом лише Західної України

— Гаразд, давайте поговоримо про «освіту» нашої опозиції. Чому Тимошенко стала така нецікава? Де її «драйв»? Чому так прісно і пісно виглядає Комітет національного порятунку?

— Бо опозиція наша прийшла в опозицію з владного раю. Там працювали на себе — на кишеню, на гаманець, на партійну касу. Що може на сьогодні запропонувати Тимошенко? Можливо, вона й розуміється на тому, що таке українська газотранспортна система, але як її вписати в європейську співдружність? Хіба вона розуміє, в чому полягає національний інтерес і як позбавити Україну газового прокляття, яке тримає державу на шворці? Що ж стосується Комітету порятунку України, то це навіть не Форум національного спасіння (структура часів акції «Україна без Кучми». — Авт.). Опозиція має працювати концептуально, а не з позицій голослівних оцінок — «це — погано», «це — здача національних інтересів». Треба владі довести (можливо, вона цього справді не розуміє), що здача «труби» їй самій і зашкодить. А «вулицю» сьогодні складно капіталізувати, галас під виглядом опозиції зараз нікому не потрібен.

— Можливо, таких проблем взагалі не було б, якби Ющенко отримав другу каденцію. У 2004–му не було сумнівів, що він іде на два терміни. Тож чи не несе відповідальність екс–Президент за ситуацію, яка склалася? Він свого часу щось недотиснув, недосаджав «бандитів у тюрми»...

— Президент — не прокурор і не суддя. Було б дуже погано, якби він у ручному режимі керував Фемідою, якби дотиснув суд, і Колеснікова посадили б надовго... Потрібно, щоб бандити сиділи в тюрмах, але вирок виносять не виборці. Наша Помаранчева революція повинна була мати європейські наслідки. Це не провина Ющенка, що частина можновладців не зуміла конвертувати активність демоса в повноцінну ринкову демократію. Що, треба було у 2005 році розігнати парламент, установити авторитарний режим, нав’язати всім українську мову, Голодомор та НАТО?! Східна Україна не була до цього готова, тож мирна революція перетворилась би на справжню громадянську війну. Треба розуміти: якщо Україна буде і нацією, і державою — вона буде сильною; якщо тільки державою — на неї будуть «наїжджати» і тиснути, і російські гості будуть дозволяти собі хамство, як днями — Медведєв, який сказав, що попередня влада була «ненормальною»...

— Ще два питання стосуються Верховної Ради. Будемо виходити з того, що до 2012 року дострокових виборів ВР не буде. Отже, чи доросте коаліція до 300 «тушок» і чи вдаватиметься вона до конституційної реформи?

— Не доросте. Це нікому не потрібно. Януковичу влади й так вистачає. А з 300 голосами можна наразитися на закиди російських партнерів: «А де друга державна мова? У вас же є конституційна більшість...». Це був би перегин. І на Заході це теж би не схвалили... Наша влада хоч і не розуміє, що таке Україна, але вона є хитрою. Ще Гегель колись казав, що «хитрість — це сила тварин». Тому наші «політичні тварини» відчувають, які великі апетити в Росії. Росія хоче продовження медового місяця, а влада вже втомилась від цього шлюбу — надто вже настирливим виявився її партнер... Парламент буде тихим, це — мета нинішньої влади — зробити й Верховну Раду, й опозицію тихими. Нехай собі депутати їздять в ПАРЄ і засвідчують, що конституційної більшості в Януковича немає, що є опозиція... А Верховна Рада буде тим часом виконувати функцію такої собі ратифікаційної палати, яка ухвалюватиме все, що потрібно владі...