Виповісти свій скарб

У Музеї шістдесятництва (він зараз «приймакує» у музеї Михайла Грушевського) зібралося понад 60 полотен Люби Міненко, які впродовж років малярка подарувала йому. А тут — її 60–річний ювілей. Тож вирішено було приурочити до нього цю хоч і не дуже велику за обсягом, але містку виставку, якій авторка дала назву «Велика сповідь».

Родом Люба Міненко з Канева. За фахом — художник–постановник театру (закінчила факультет живопису Київського державного художнього інституту, театральне відділення славетного академіка Данила Лідера). Попрацювала трохи у Хмельницькому музично–драматичному театрі, а потім повернулась до Києва. Тут спробувала себе також і в художньому оформленні книжок Тамари Ніколаєвої «Украинская народная одежда» (1985), «Київ та Київщина» (1986), «Історія національного одягу» (1996). Втомившись від столичної суєти, у 2003–му вона залишила «град Кия» й повернулась на рідну землю, там викладає композицію в Канівському училищі культури й мистецтва; тож недарма тепер у її роботах так багато древнього Канева з його краєвидами, людьми, історією.

Непростою виявилась дорога пані Люби і до самого живопису, і до вироблення свого оригінального стилю в ньому — про це справді можна написати захоплюючий детектив: талановита художниця була й безробітною, і пригнобленою, бо ж завжди трималась надто гордо та незалежно, не вміла гнути хребет перед владцями й у своїх роботах на повен голос говорила про болі й славу рідного краю. Сильну й цілеспрямовану, її свого часу підтримали професор Данило Лідер, колега Микола Стороженко і незабутній Іван Гончар, тож підім’яти, а тим більш знищити Міненко клеркам не вдалось: диктату Люба не визнає ні в чому.

Світогляд мисткині формувався під впливом чарівних маминих пісень, неймовірно красивої канівської природи та творів наших геніїв, він має глибинне коріння, тому в Любиних творах, котрі не сплутаєте з жодними іншими, присутня могутня експресія та відчуття безмежжя, в якому живе душа України; на перший погляд нескладні за композицією, полотна Люби Міненко сповнені внутрішньої динаміки, яка захоплює глядача у свої орбіти, аби по вінця виповнити авторськими емоціями. Бо, як сказав один мудрий бельгієць, «лінія черпає свою силу з енергії того, хто її провів». І видається, що це не лінії пензля, а скиби, які веде орач, закручуючи вири вічності — й даруючи нащадкам знання про щось надзвичайно важливе та незабутнє; у тих лініях–скибах закодована вся Україна, у них — неперервний зв’язок з її землею...

Люба вибудувала свою дзвінку планету. Кому та планета належить — Києву? Каневу? Чи таки всьому світові, всім часам? Подовгу вдивляємось у її олійні роботи «Біля джерела», «Блаженство», «Гриць мене, моя мати», «Купальська чарівна ніч», «Катерина», «Сон», «Канівські кручі», «Трійця», «Канівські кургани», акварель «Гори мої високії...»... Художниця володіє магією кольору, вміє відтворювати на полотні повнозвучне, швидкоплинне, сповнене духовності життя.

Твори малярки, летючі, як вона сама, промовляють на рівні генетичної пам’яті. І роки її не беруть. Не лише за крутий характер, а й за надто промовисту творчість Любі не дуже благоволило начальство. Та їй, здається, абсолютно байдуже, що не завжди вона — на видноті, що не має ніяких нагород. Уся — в польоті творчої фантазії, у планах та надіях, і її боги — левада, джерело, канівські кручі... А ще Люба любить українську ніч — ця запашна й ворожбитська ніч є у багатьох її полотнах. Усі вони гарно закомпоновані, там присутні монолог і діалог, дія і тиша, і взагалі вся творчість Міненко дуже оповідна.

Дивлячись на схвильовану, піднесену ювілярку, я подумала, що це справді щастя митця — працювати не задля конкуренції чи заробітку, а щоб виконати свою місію, виповісти той скарб, який заклали в тебе твій рід і твоя земля, — і бачити, як той скарб вдячно приймають.