Палац Закревських. (Фото з сайту photo.i.ua)
Про нову яскраву «зірочку» британського політикуму з українським корінням — 43–річного лідера ліберал–демократів Ніка Клегга, котрий днями став віце–прем’єром Великобританії, написано вже чимало. Як у тамтешній, так і в українській пресі. Причому в уяві деяких вітчизняних колег Нік постає таким собі «в дошку своїм» хлопцем у вишиванці, котрого «викохала» Україна, яка тепер на правах «малої батьківщини» пожинатиме плоди своєї порідненості з одним із найвпливовіших політиків Британії. Припущення красиве і, так би мовити, суперпатріотичне. От тільки з реаліями воно, здається, має небагато спільного...
Британський віце–прем’єр походить із відомого далеко за межами України роду Закревських. Про колишніх господарів села тут сьогодні нагадує не тільки знаменитий двоповерховий палац Закревських, збудований у класичному стилі з бароковими «вкрапленнями», а й, власне, їхнє парадне подвір’я з двома «класичними» одноповерховими флігелями (ці споруди збереглися у вельми пристойному стані). Доповнює цю перлину ще й добряче пошарпаний, та все ж «автентичний» парк з альтанкою. Як усе те пережило часи, коли такі «осині гнізда» класового ворога спалювали й руйнували? На думку дослідників минувшини, березоворудське диво вціліло тільки тому, що його майже одразу пристосувала для своїх потреб пролетарська держава.
Ще в 1929 році тут «поселили» сільськогосподарський технікум, який після кількох реорганізацій функціонує й сьогодні, тепер уже як підрозділ Полтавської державної аграрної академії. Три десятиліття завідувала його бібліотекою Валентина Гончар. Ось уже 11 років потому вона працює директором і, власне, залишається єдиною «штатною одиницею» Березоворудського народного історико–краєзнавчого музею, розташованого в одному з флігелів згаданої садиби. За цей час стала головною хранителькою унікальних матеріальних і духовних скарбів Березової Рудки не лише за посадою, а й за покликом серця. Про них Валентина Василівна знає, здається все, і... трішечки більше. Тож дякую долі за те, що вона погодилася стати гідом читачів «УМ» минувшини та сьогодення своєї «вотчини».
Цей започаткований у 1974 році й розміщений в одному з флігелів садиби Закревських музей «виростав» із меморіальної кімнати Тараса Шевченка, відкритої ще 1961 року. Зараз у музеї вже близько 5 тисяч експонатів, серед яких є воістину унікальні. Особливу цінність становлять автентичні речі з палацу та садиби Закревських на кшталт великого дзеркала з венеціанського скла в рідкісній за красою горіховій оправі ручного різьблення чи таких же привабливих кованих ажурних садових лав, які свого часу стояли в парку.
До речі, скло згаданого дзеркала тріснуло зовсім не під «вагою» часу. Ще коли після втечі господарів садибу грабували місцеві селяни, один із них притяг те дзеркало додому. Та в невеликі двері тісної хатини воно, звісно, не пролазило. Тож селянин залишив його в сіннику. Там же побачив своє відображення у дзеркалі... домашній бичок , який і кинувся на нього «в атаку». За словами Валентини Гончар, у господах місцевих селян ще й досі зберігаються ті ж садові лави, деякі інші предмети побуту та «розкоші» з садиби Закревського, але здавати їх у музей вони не поспішають...
До «ексклюзиву» музейної експозиції, без сумніву, належать і світлини Гната Платоновича Закревського та його дочки Марії. До речі, життєпис останньої засвідчує: романтичні та інші лінії долі повпредів роду Закревських заслуговують любовно–пригодницьких романів із найкарколомнішими сюжетами. Адже Марію Закревську (у заміжжі Бенкендорф–Бутберг), яка свого часу була секретаркою й позашлюбною дружиною (в іншому прочитанні — коханкою) Максима Горького, англійського письменника–фантаста Герберта Уеллса та його земляка, професійного розвідника і першого генконсула Великобританії в Радянській Росії Роберта Брюса Локхарта, називали «російською Мата Харі»... Саме їй Максим Горький присвятив свій роман «Життя Клима Самгіна».
Батькові ж Марії, Гнату Платоновичу, судилося стати найвідомішим із роду Закревських періоду кінця ХІХ — початку ХХ століть. Юрист за фахом і громадський та державний діяч за покликанням, він працював суддею в Петербурзі й Варшаві, згодом — прокурором у Харкові та Казані, зрештою, «дослужився» до посади сенатора. Водночас його називають творцем «родинної» піраміди, в якій її «зодчого» й поховали. При виконанні дипломатичної місії в Єгипті у роки загального захоплення єгиптологією Гната Платоновича настільки вразили всесвітньо відомі зразки увічнення тамтешніх фараонів, що він замовив будівництво подібної піраміди й над родинним склепом у рідному селі. А коли під час наступної подорожі до країни фараонів у 1906 році помер, його тіло з Каїра привезли до Березової Рудки...
Згодом, у 1912 році, в іншій поховальній камері тієї ж піраміди знайшов свій вічний спочинок і син Гната Платоновича. Хоча насправді ці та інші представники роду Закревських, яких там поховали, не знайшли спокою навіть за кам’яними стінами. За словами Валентини Гончар, 1928 року в їхнє село для «продрозверстки» прибув загін червоноармійців. Натрапивши тут на не бачене раніше «диво», непрохані гості вирішили подивитися на «нутрощі» піраміди–усипальниці. Й були приголомшені, коли побачили досить добре збережене тіло одного з «панів» (щоб привезти небіжчика зі згаданої далекої країни, його довелося забальзамувати).
Подальше «знайомство» озброєних бійців пролетаріату з похованнями класових ворогів закінчилося тим, що останки Гната Платоновича та його родичів звідти просто викинули... Місцеві селяни знайшли їх у канаві, якою свого часу обнесли цвинтар, і таки перепоховали той прах в іншому місці. Власне, у спільній могилі, яка тепер уже більше нагадувала братську. На ній, за християнським звичаєм, установили хрест, а згодом і відповідну табличку. Тож нащадкам роду Закревських, які сьогодні приїздять сюди ледь не з усього світу, принаймні є де схилити голови у скорботі й куди покласти квіти...
Зі Святотроїцької церкви, яка була дерев’яною і стояла поруч із пірамідою (бо ж спочатку родинний склеп свідомо розташували біля храму), в тому ж таки 1928 році зірвали куполи, щоб «перелицювати» її під сільський клуб. Саме в новій, м’яко кажучи, небогоугодній іпостасі вона й проіснувала до 60–х років минулого століття, доки не згоріла. Тоді на тому церковному подвір’ї збудували Будинок культури. Із фактично сплюндрованою, пограбованою та «обчухраною» часом і людьми пірамідою він, звісно, не гармоніював. Тож цей «дарунок фараонів», який муляв очі різношерстому начальству, неодноразово поривалися знести. Оскільки мурували його ще до революції й скріплювали зовсім не «радянським» розчином (кажуть, туди, як і в Єгипті, додавали кров забитих тварин), то піраміда виявилася не по зубах навіть потужним бульдозерам...
Тож стоїть вона сьогодні серед села як унікальна пам’ятка–родзинка європейського масштабу. Що думають, стоячи біля неї, нащадки роду Закревських із Великобританії, Німеччини, Франції, США, Люксембургу? Якими епітетами нагороджують вони сьогоднішніх господарів цих місць і цієї країни, коли кладуть квіти не до родинного склепу, а до тієї «братської» могили? І чи справді той же Нік Клегг, його численні близькі й далекі родичі можуть вважати Україну, Березову Рудку милою серцю «ненькою», а не «злою мачухою»?
Надто за умов, коли їхній рід саме тут зазнав найбільшої наруги над пам’яттю предків. Зрештою, якби деякі з них у ті революційні часи, коли «гегемони» від пролетаріату «різали все, що паном звалось», не втекли звідси світ за очі, то принаймні у Великобританії сьогодні був би інший віце–прем’єр... Не кажучи вже про те, що змушені емігрувати зі своєї Батьківщини заможні люди залишали у своїх родових маєтках майна та нерухомості, за сьогоднішніми мірками, на мільйони доларів, про повернення яких сьогодні Українська держава навіть не заїкається. То чи варто дивуватися тому, що далеко не всі нащадки вітчизняних аристократичних родів поспішають до нас із розпростертими обіймами та грошовими мішками благодійної допомоги?
З іншого боку, в країнах «цивілізованого Заходу», куди свого часу емігрували наші вигнанці, вже давно не воюють із привидами минулого. Не лише тому, що там прагнуть плекати загальнолюдські цінності та дотримуватися християнських принципів прощення і примирення. Та ж Великобританія, як відомо, тримається передовсім на «китах» традицій. Людей, особливо аристократичного походження, котрі не знають своїх предків, не шанують своїх «малих» і «великих» батьківщин, там узагалі вважають «білими воронами». Родова гілка Закревських, зрозуміло, до них не належить. Тож Валентина Гончар добре пам’ятає приїзд у Березову Рудку 2004 року батька Ніка Клегга.
«Це був симпатичний бадьорий чоловік років шістдесяти, — розповідає Валентина Василівна власкору «УМ». — Звати його також Ніколасом, по батькові — Антонович. Приїздив до нас разом зі своєю двоюрідною сестрою Катериною Цуріковою, котра живе в Німеччині. Нагадаю, що у Гната Платоновича Закревського було ще дві доньки — Алла й Ася. Перша з них за кордоном поріднилася з Клеггами, друга започаткувала іншу, «німецьку», лінію. Зокрема, в Алли Гнатівни народилася дочка Кіра, яка у 1932 році вийшла заміж за дідуся Ніка — редактора британського медичного журналу Х’ю Ентоні Клегга. Саме їхній син Микола (Ніколас) Антонович і подарував життя відомому сучасному політикові. Відколи працюю в музеї, той приїзд батька Ніка Клегга був першим. Помітила, що до малої батьківщини своїх предків він не байдужий, інакше б сюди просто не приїжджав. Однак наші розмови з паном Ніколасом та його сестрою стосувалися їхніх родин загалом. Більше говорили, зрозуміло, про старших представників. Окремо про Ніка Клегга тоді не йшлося, бо ж про нього й у самій Великобританії шість років тому мало хто знав. Поки що безпосередніх контактів ні з новим англійським віце–прем’єром, ні з його помічниками у нас не було. Хоча, звичайно, дуже хотілося б налагодити такі взаємини з ними і запросити в гості якщо не самого Ніка, то хоча б його батька — хай іще приїде. Маю надію, що допоможуть у цьому інші їхні родичі, з якими підтримую тісніші зв’язки».
Йдеться, насамперед, про Колетт Артвіч, з якою Валентина Василівна контактує постійно. Ця енергійна немолода пані живе в Люксембурзі й очолює неурядовий благодійний фонд, що допомагає народам різних країн у скруті (зокрема, виділяв кошти постраждалій від страхітливого землетрусу Вірменії, опікувався такими ж програмами в Африці тощо). Вона — онука «незаконнонародженої», тобто позашлюбної доньки Гната Платоновича Закревського. Тож її бабусю в дитинстві у цій родині, за словами Валентини Гончар, «не дуже признавали». Дівчина хоч і бавилася разом з іншими дітьми, але ніхто з них ніколи не називав її сестрою — вважали вихованкою...
Однак це не заважає онуці спілкуватися з багатьма родичами, пам’ятати про колишній маєток Закревських у Березовій Рудці. Сюди Колетт приїздила неодноразово. Востаннє — на початку нинішнього травня, тобто за кілька днів до «коронування» Ніка Клегга на посаду віце–прем’єра Великобританії. Хоча «наживо» вона його ніколи не бачила, за політичним і кар’єрним сходженням родича стежила найуважніше, навіть надсилала Валентині Гончар вирізки з публікаціями про нього в європейських газетах. Звісно, й у Березовій Рудці говорила, що дуже ним пишається, обіцяла посприяти налагодженню «українських» контактів із його ближчими родичами, оточенням. Досить перспективним у цьому контексті Валентина Василівна вважає і своє спілкування з чоловіком сестри Ніколаса, котрий разом із сином також приїздив у Березову Рудку раніше й залишив тут свою адресу. Тож пані Валентина сподівається, що ці родичі допоможуть їй «вийти» на Ніка Клегга...
У цьому українському селі, звісно, вболівали за свого бодай уявного «земляка» під час напружених виборів у неблизькій Британії. Тож тут добре знають, що він «прокинувся» знаменитим після перемоги на теледебатах двох більш ніж серйозних суперників, серед яких був і тепер уже колишній прем’єр Гордон Браун. Причому Нік тоді сенсаційно «побив» у словесному змаганні двох основних, «традиційних» для цієї країни партій — Консервативної та Лейбористської — не лише розумом, силою аргументів, а й елегантністю, особливим шармом, власне, харизмою. Чи вбачаються в ній «відголоски» родового коріння?
— У мене з цього приводу немає жодних сумнівів! — відповіла Валентина Гончар власкорові «УМ». — Адже, скажімо, прадід Ніка Гнат Закревський був надзвичайно розумним, красивим і авторитетним чоловіком. Він мав європейську освіту, блискучі ораторські здібності, виступав із доповідями в Женеві та інших західноєвропейських країнах, писав статті для тамтешніх видань. Як і правнук, дотримувався ліберальних поглядів і був для свого часу дуже прогресивною людиною. Саме Гнат Платонович опублікував у британській газеті «Таймс» статтю, яка розвінчувала дії французького уряду та правосуддя стосовно офіцера Альфреда Дрейфуса. Ця справа мала у ХІХ столітті неабиякий європейський резонанс. Згаданого офіцера звинуватили тоді у шпигунстві й засудили до довічного ув’язнення, навіть зіслали на безлюдний острів. Пізніше ж з’ясувалося: він зовсім не причетний до інкримінованих йому звинувачень у передачі секретних документів, а слідство велося недбало, на думку багатьох спостерігачів, тільки тому, що Дрейфус був євреєм...
До речі, у Березовій Рудці вже відчули не лише, так би мовити, моральну підтримку нащадками Закревських свого родового обійстя. Та ж таки Колетт Артвіч пожертвувала доволі пристойну суму на ремонт згаданого палацу. Хоча її, звісно, не вистачало для того, щоб капітально полагодити великий і складний за конфігурацією дах цієї споруди. Тож з обласного бюджету «додали» ще 290 тисяч гривень — і минулого року дах таки відремонтували, зупинивши таким чином «затікання» стін, яке провокувало навіть їхнє відхилення... Тепер ще треба поштукатурити й побілити ті ж таки стіни палацу зовні, власне, оновити його, зробити по–справжньому привабливим для туристів. Коштів для цього ні в сільському, ні в районному бюджетах «нашкребти», зрозуміло, не вдасться.
— Та ми не сидимо склавши руки, — запевняє власкора «УМ» голова Пирятинської районної ради Олексій Рябоконь. — Зараз відпрацьовуємо програму, згідно з якою цей об’єкт може стати обласною комунальною власністю з відповідним фінансуванням. При цьому проблеми з «відселенням» звідти технікуму, думаю, не буде — там вистачає інших приміщень для цього навчального закладу. Палац же, як і весь парадний двір садиби Закревських разом із прилеглим парком, повинні утворити цілісний рекреаційно–туристичний комплекс для масового відвідування. Адже йдеться про справді унікальні скарби нашої минувшини. Тим паче що й сучасній Березовій Рудці є що показати — чого варте її писанкарство білим по білому! Роботами місцевих майстрів народної творчості, які зберігають у музеї, іноземці захоплюються не менше, ніж старовиною. Вважаю, що на збереження таких цінностей треба звернути увагу й на загальнодержавному рівні. Бо ж коли ми разом із головою сільради намагалися «розворушити» проблему ремонту піраміди, на яку справді боляче дивитися, реставратори сказали нам: ми за це не візьмемося, бо тут справді все настільки унікальне, що починати треба з аналізів у спектрально–хімічній лабораторії. За таких умов ті 900 тисяч гривень, які ми хотіли знайти «на піраміду», як нам сказали фахівці, «взагалі не гроші»...
Чи й далі допомагатимуть відроджувати колишню красу палацу, садиби, парку, піраміди та інших коштовних перлин Березової Рудки нащадки господарів села, котрих доля розкидала по світу? Ті, хто бачив їхні зволожені очі під час відвідин тієї вотчини дідів–прадідів, у цьому не сумніваються. Як і в тому, що «найближче» до нього село в Україні неодмінно згадає віце–прем’єр Великобританії Нік Клегг. І тоді вже провідні британські газети не представлятимуть його винятково як «нащадка аристократичної родини із царської Росії».
До речі, під час останнього травневого неформального спілкування у Березовій Рудці зі згаданою Колетт Артвіч російською мовою один із представників районної влади нагадав їй про «боржок» перед українською. На те старенька мешканка Люксембурга відповіла: «Якби ж я знала, що Україна матиме власну державу, вивчила б її мову першою». За таких умов нам, українцям, здається, нічого не залишається, як вивчити і свою мову, і свою історію. Та добре засвоїти її уроки. Щоб уже ніколи не довелося «збирати» і власних предків, і майбутніх нащадків по чужих світах.
Мальовниче село Березову Рудку, в якому вгніздився родовий маєток Закревських, іще в 1717 році заснував гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський. Саме той повпред козацької старшини, котрий належав до вузького кола близьких соратників видатного гетьмана Івана Мазепи. Та 1708 року, після так званої «зради» останнього російському цареві, під «недремним оком» Петра І у Глухові був обраний новим провідником тієї частини нашого козацтва, яка під час Полтавської битви та одразу після неї «добивала» єдинокровних братів–українців — «мазепинців» і запорожців — у складі «государевого» війська...
Згаданий «рай земний» розташований у Пирятинському районі, за 150 кілометрів од Києва. Раніше тут протікала річка Рудка, яка й «позичила» свою назву селу. Однак після того, як вона почала пересихати, нові господарі села (1752 року в нащадків гетьмана Скоропадського його купив генеральний бунчужний Війська Запорозького Йосип Лук’янович Закревський, дружина якого Ганна була сестрою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського) перегородили «неперспективну» водойму кількома греблями. Тож зараз про неї нагадує тільки каскад ставків. Сучасне ж село, згідно з офіційними святцями, розмістилося на правому березі іншої річечки — Переводу — і є одним із найвідоміших на Полтавщині.
Причому й найголовніші матеріальні здобутки, і немеркнучу славу «подарували» Березовій Рудці саме Закревські. Хоча про них, скажімо, у «візитівці» села на сторінках енциклопедичного тому «Полтавська область» із багатотомника «Історії міст і сіл Української РСР» узагалі не згадано... Однак багатий і знатний рід Закревських свого часу по праву занесли до Почесної книги родів Полтавської губернії. Його представники мешкали у «своєму» селі понад півтора століття. Для «діючих» чиновників і посадовців тодішньої Російської імперії, якій вони служили вірою і правдою переважно у столиці — Санкт–Петербурзі, той маєток у селі неподалік Києва залишався, зрозуміло, тільки своєрідною літньою резиденцією. Ґрунтовніше «осідали» тут лише ті з них, хто залишав державну службу і виходив на заслужений відпочинок.
Цікаво, що саме в Березовій Рудці народився відомий романс «Очі чорні». Його автор Євген Гребінка написав слова, коли гостював зі свої другом Тарасом Шевченком у відставного штабс–капітана Растенберга. Твір присвячено його доньці Марії, з якою Гребінка потім обвінчався.
У цьому ж селі народився і поет–пісняр Дмитро Луценко, автор слів неофіційного столичного гімну «Києве мій» та не менш відомої «Маминої вишні». Щорічно у вересні в Березовій Рудці проводять фестиваль «Осіннє золото», який присвячено пам’яті поета.
Березова Рудка була відомою задовго до нинішньої «клеггоманії». Йдеться, насамперед, про неодноразове відвідування цього села Тарасом Шевченком. Як відомо, Тарас Григорович у 1843—1846 роках приїздив сюди зовсім не з «екскурсійною» метою. Саме тоді він намалював добре відомі не тільки мистецтвознавцям портрети господарів маєтку — Ганни Закревської (у дівоцтві — Заславської), її чоловіка Платона та його брата Віктора.
Однак і то були лише «зачіпки» для більш ніж півдесятка відвідин. Бо ж линув Тарас у Березову Рудку передовсім до свого найпалкішого кохання. Познайомившись на балу в іншому селі з 21–річною Ганною, котра на той час мала вже не тільки чоловіка, а й двох дітей, 29–річний поет спалахнув до неї ніжною пристрастю. Та такою, що, подейкували навіть, ніби від цього шаленого кохання могла народитися позашлюбна дитина поета, про яку він так ніколи й не дізнався... Саме їй, своєму «святу чорнобровому», поет присвятив шедеври інтимної лірики («Немає гірше, як в неволі...» та «Якби зострілися ми знову»), а, за деякими припущеннями, ще й поему «Слєпая». Зрештою, і свій знаменитий «Кавказ» він починав у Березовій Рудці.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
