Канн–Канн сімейних драм

Отже, в Канні погода день у день стає дедалі кращою — сонячнішою (про недавню стихію й згадки немає), а конкурсна програма все насиченішою — сьогодні вже сьомий фестивальний день (тобто до кінця змагань залишилося три дні). Власне, сьогодні в театрі Люм’єр, основному залі Палацу фестивалів, о 23.30 за київським часом відбудеться прем’єра українського фільму «Щастя моє» (My Joy). Про враження критиків від стрічки Сергія Лозниці ми дізнаємося завтра. І, побажавши йому успіху, звернемо наш суб’єктивний погляд на те, що вже презентували в головному кінозалі Канна.

Покоївка — небезпечна професія

З того, що мені вдалося побачити з конкурсної програми (доступ на показ — то окрема трагікомічна історія, в якій синефіли бігають з однієї черги до іншої, а в результаті отримують вердикт: «Се комплє», тобто «зал повний»), найбільше враження справив фільм «Покоївка» (The Housemaid) режисера з Південної Кореї Сенг Су Іма, найтриваліший післясмак залишив «Інший рік» (Another Year) британця Майка Лі, найбільший подив викликала «Принцеса Монпасьє» (The Princess of Montpensier) француза Бертрана Таверньє.

Історія Сенг Су Іма оповідає про дівчину, яка потрапляє покоївкою у багатий будинок і, за законами жанру, має спробувати приміряти на себе образ господині (при цьому відразу згадується п’єса Жана Жене). Фільм починається з відеозйомки самогубства однієї корейської жінки: вона не має жодного зв’язку з головною героїнею — покоївкою, проте цей вчинок пророкує майбутнє героїні. Дівчина радо служить своїм господарям — вагітній дружині успішного чоловіка, їхній дочці, зрештою й самому господарю: коли дружина виявляється не здатною втамувати його сексуальні запити, він приходить до покоївки. Режисер не зупиняється на тому, що рухало дівчиною, коли вона відповіла на бажання чоловіка (страх чи пристрасть?), на його думку, вона — жертва, наївна істота, яку використав багатий чоловік, звиклий мати те, що хоче. Звісно, дівчина вагітніє, і це стає загрозою для майбутнього законних дітей: від цього часу ми починаємо співчувати покоївці — її скидають із другого поверху, труять і роблять аборт. І, врешті, жертва приймає рішення помститися цій сім’ї публічним самогубством...

Насправді соціальна градація корейського суспільства, попри синопсис, не є визначальним мотивом для цього фільму, який запам’ятовується, перш за все, художніми прийомами: плинною зйомкою чи фіксованими кадрами, що сприймаються, як довершені картини й без слів передають характер плотської любові чи дитячої наївності. Азійська школа дає про себе знати у постановці досконалого кадру. Проте тема фільму залишилася не розкритою: що спонукало кожного з персонажів діяти залежно від ролі — підло, по–дурному чи наївно?

Том і Джеррі — це, виявляється, подружжя

А от у картині «Інший рік» всі ці питання мають відповіді. Очевидно, дається взнаки схильність європейців до чіткості й прямоти, на відміну від азіатів, які покладаються на знаки та символи. Подружня пара Том і Джеррі (хіба щось кумедніше можна придумати?) живе душа в душу. На тлі їхньої гармонії особливо дисонансно виглядають інші герої, в яких особисте життя не склалося: подруга Мері, брат Ронні чи енна відвідувачка на прийомі в соціального працівника. Місцями фільм спокушає віддатися в полон сну (через розлогі дружні балачки), проте чудова акторська школа британців рятує ситуацію. Як на мене, акторка Леслі Менвілль, яка виконує роль старої діви Мері, заслуговує на відзнаку «Краща жіноча роль».

І вже зовсім дивною є ситуація із включенням до конкурсу нової роботи відомого французького режисера Бертрана Таверньє, ще більше дивує, як досвідчений режисер міг зробити такий сирий продукт. «Принцеса Монпенсьє» — історія у стилі Дюма–батька про прекрасних дам й авантюрних чоловіків французького королівства. Вони б’ються на шаблях (до слова, трюки поставлено досить непрофесійно), кохаються й зра­джують, щоб врешті у 20 років виявити, що з коханням покінчено до кінця життя. Час від часу на перегляді стрічки ставало соромно за те, як неправдоподібно падає солдат із шаблею, стелиться дим на полі бою чи недоречно звучить діалог. Від бажання залишити зал утримували хіба що гарні актори (акторська група — один із небагатьох удалих моментів картини) та красиві костюми.

Якщо не брати до уваги історичний фільм, то можна підсумувати, що організатори фестивалю вирішили зосередити свій погляд на соціально–родинній драмі й трагедії окремої людини. Про це ж ідеться у фільмі «Краса» (Biutiful) Алехандро Гонсалеса Іньярріту. Головну роль — бізнесмена, що помирає від раку, виконує Хав’єр Бардем, як завжди, досконалий у своїй роботі. Як одноголосно погодилися критики, «Краса» — це розкішна поема про любов, страждання та почуття вини.