Обганяючи власний страх

Усяка жива істота на Землі уникає ситуацій, які несуть небезпеку для життя, загрожують виживанню виду. Окрім одного — Homo Sapiens. Є люди, які, уникаючи комфорту й безпеки, вишукують труднощі, аби їх долати. Зазвичай реакція на такі дивні життєві засади — скептична посмішка («чого ото лізти до дідька в пельку»). І водночас... заздрість. Адже саме людина, яка випробувала себе на міцність у небезпечних обставинах, стверджується у гордому праві — вважати себе Людиною.

Усе, що він пропонував, попервах вважали неможливим. Його план перетину на лижах Гренландії, цього найбільшого і найсуворішого за природними умовами острова Землі, сприйняли як фантазію самовпевненого молодика. А пропозиції щодо полярної експедиції, на думку знавців, геть суперечили загальновизнаним поглядам на шляхи та засоби здійснення такого зухвалого починання: «чисте безглуздя», «згубний план». Дійсно — «замурувати» корабель у лід і дрейфувати на вмерзлому судні у недоступні, не відомі досі широти — таке могла породити хіба що збуджена фантазія відчайдуха, який, вочевидь, «не при собі».

Але опоненти Фрітьофа Нанесена погано його знали! Успіх гренландської експедиції Нансена зовсім не був випадковим. Як не була самоціллю і сама ця експедиція. Похід через Гренландію — лише пролог до іншої, масштабнішої, оборудки, ідею якої дослідник виношував упродовж багатьох років. І ще довше він готувався до неї — усе своє життя. Саме воно стало однією великою пригодою, подорожжю до самого себе.

Нащадок вікінгів іде в льоди

Фрітьоф Нансен народився 10 жовтня 1861 року в Стуре–Френі, передмісті столиці Норвегії Христіанії (нині — Осло), в родині юриста та аристократки. Мати Аделаїда прищепила йому любов до природи. Дитиною він проводив багато часу на лісових пагорбах, разом із братом по кілька днів жив у лісі. Взимку вони вудили рибу з ополонок та полювали. Так що першим «арктичним досвідом» став його дитячий досвід. Фрітьоф став чудовим лижником, неодноразово вигравав чемпіонати Норвегії.

У 1880–му, пожертвувавши перспективою стати художником, він вступає до університету в Осло, обравши як спеціальність зоологію. Фрітьоф захопився можливістю експедиційної роботи. Вже через рік він плаває по Північному Льодовитому океану. Два роки потому під час біологічної практики Нансен завербувався на промислове судно «Вікінг», яке прямувало до Арктики, і незабаром на власні очі побачив безлюдні мальовничі льодовики Гренландії. Це видовище наштовхнуло його на думку про власну експедицію — перший піший перехід через цю сувору землю.

Копенгагенський філантроп допоміг Нансенові винайняти судно й організувати у 1888 році лижний перехід через гірське плато та льодовики Гренландії з необжитого східного узбережжя до населеного західного. Суттєвою є й така красномовна подробиця. Частину коштів на експедицію дало нагородження його золотою медаллю. Нансен просив видати йому бронзовий дублікат, а різниця у вартості пішла на спорядження експедиції.

Мандрівники йшли на лижах через невідому територію, тягловою силою служили самі люди (на кожного припадало понад 100 кг вантажу). Морози досягали мінус 40, вовняний одяг захищав погано, а в раціоні майже не виявилося жирів (супутники просили навіть дати їм з’їсти мазь для лиж). І все ж під час усієї подорожі Нансен та його команда вели метеорологічні спостереження і збирали наукові матеріали. Тоді через сильний дрейф льодів група Нансена стартувала набагато південніше наміченої точки, і їй не вдалося досягти узбережжя до кінця навігації. Після 37 днів переходу (усього було пройдено 660 км) вони зазимували у селищі ескімосів.

Через рік, повернувшись до Норвегії, Нансен став хранителем зоологічної колекції університету Осло і написав дві книги про свої пригоди: «Перший перехід через Гренландію» і «Життя ескімосів». Свої книги він ілюстрував сам. Ці праці свідчать про тодішню прихильність Фрітьофа до ідей соціал–дарвінізму. А головне — поєднавши власний досвід із спостереженнями, Нансен розробив класичну методику полярних переходів на лижах і собачих упряжках.

«Фрам» на полюс

Одночасно він планував нову, ще зухвалішу і грандіознішу експедицію, внаслідок якої сподівався першим досягти Північного полюсу і встановити, чи є там суходіл (доти вважалося саме так). Спостереження переконали Нансена в існуванні сильної східно–західної течії, яка мала б прямувати від Сибіру до Північного полюсу і далі до Гренландії. Ця його ідея була підтверджена знахідкою залишків невдалої американської експедиції на кораблі «Жанетта» під орудою лейтенанта Де Лонга (деякі речі були перенесені океаном від місця загибелі судна у 1881 році, Новосибірських островів, до Гренландії — тобто через полюс!). Окрім того, читаючи звіти про американське дослідницьке судно, яке дрейфувало в арктичних льодах понад рік, Нансен прийшов висновку, що особливим чином сконструйоване судно може потрапити із льодами на полюс.

На кошти, отримані від норвезького уряду і приватних спонсорів, відчайдух побудував корабель «Фрам» («Уперед»), розрахований на сильний льодовий тиск. Судно мало екіпаж із 13 людей, запас харчів на п’ять років. Влітку 1893–го «Фрам» просунувся до полюсу на 450 миль, досягнувши 84 градусів 05 мінут північної широти. Дрейф «Фрама» пройшов не так близько до полюсу, як сподівався Нансен. Тоді він з одним із найсильніших членів екіпажу, Ялмаром Йохансеном, вирушив далі на собачих упряжках, вперше дійшовши до точки 86°14’ п. ш. Повернувши, полярники досягли Землі Франца–Йосифа, де перезимували, полюючи на моржів та білих ведмедів, живучи в наметі з моржових шкір, ведучи життя справжніх робінзонів. У травні 1896 року вони зустріли англійську експедицію на судні Windward і в серпні повернулися на «Фрам». Історію експедиції Нансен змалював у двотомній праці «Крайня Північ».

Очоливши у 1908 році в університеті Осло щойно створену кафедру океанографії, Нансен став засновником нової науки — фізичної океанографії. Будучи найбільшим у світі полярним дослідником, Фрітьоф консультував англійського мандрівника Роберта Скотта, який, на жаль, не скористався його порадами на шляху до Південного полюсу. Однак Руаль Амундсен, співвітчизник Нансена, завдяки «Фраму» та його порадам зміг досягти Південного полюсу наприкінці 1911 року.

Посол миру

Завоювавши міжнародне визнання, у 1905 році Нансен брав участь у переговорах про відділення Норвегії від Швеції (із 1814–го Норвегія була її частиною). Після мирного відокремлення своєї країни він став її першим послом у Великій Британії (1906—1908). Однак чиновницька робота була не для цього відчайдуха. «Я мрію лише про те, як би скинути із себе ці ланцюги. Я стужився за лісом і моїми вільними горами. Приручити мене не можна!» — писав Нансен у щоденнику.

У 1913 році на пропозицію англійської комерційної компанії, яка планувала зайнятися освоєнням природних ресурсів Сибіру, здійснив подорож до Росії. Нансен робив численні нотатки про природу Сибіру та побут населення, які надалі лягли в основу його книги «В країну майбутнього». На зворотному шляху із Владивостока до Норвегії мандрівник відвідав Петербург, де прочитав лекцію у Географічному товаристві, а також консультував з питаннь надання допомоги експедиції Георгія Сєдова.

У 1917 році Нансен був представником Норвегії у США, у 1920—1922–го — верховним комісаром Ліги Націй у справах репатріації 500 тисяч німецьких та австрійських військовополонених із Радянської Росії. Це було нелегко, адже радянський уряд не визнавав Ліги Націй. Нансен виявився одним із небагатьох громадських діячів Заходу, хто лояльно ставився до більшовицької Росії та молодого СРСР.

Водночас він займався вирішенням іншого завдання — забезпечення житлом 1,5 мільйона російських емігрантів, котрі втекли від революції. Багато з них не мали посвідчень особи і переміщувалися з країни до країни, осідаючи в убогих таборах, де тисячами вимирали від голоду й тифу. Нансен розробив міжнародні угоди щодо документів для біженців. Поступово 52 країни визнали ці документи, які отримали назву «нансенівських паспортів».

У 1921 році за дорученням Міжнародного Червоного Хреста він створив комітет «Допомога Нансена» для врятування від голоду російського Поволжя. У червні був призначений верховним комісаром Ліги Націй у справах біженців, звернувся до урядів із закликом надати допомогу, полишивши політичні розхо­дження з радянською владою. Ліга Націй відхилила його запит про запозичення, але США все ж виділили на цю мету 20 мільйонів доларів. Кошти, зібрані урядами та благодійними організаціями, дозволили врятувати мільйони життів. Нансен також опікувався біженцями під час війни 1922 року між Грецією та Туреччиною.

За багаторічні зусилля з надання допомоги беззахисним Нансена було нагороджено Нобелівською премією Миру 1922 року. Преса тоді захоплено писала: «Нобелівська премія вперше дісталася людині, яка досягла в практиці миру таких видатних успіхів за такий короткий термін». Нобелівський комітет відзначав також вражаючу здатність Фрітьофа Нансена, присвятивши своє життя одній ідеї — повести за собою інших. Більшу частину премії (122 000 крон) сподвижник витратив на влаштування в СРСР двох показових сільськогосподарських станцій, а залишок пожертвував на користь грецьких біженців.

У 1925 році Ліга Націй доручила Нансену допомогти облаштуванню вірменських біженців із Туреччини, для чого було створено спеціальну комісію. Кілька десятків тисяч утікачів від геноциду вдалося тоді поселити в СРСР та Сирії. А у 1928 році Фрітьоф здійснив турне по Америці, під час якого читав лекції з метою зібрати кошти на користь вірмен.

У 1928 році Нансен брав участь у підготовці німецької експедиції до Арктики на дирижаблі «Граф Цепеллін», однак вона відбулася вже після смерті великого мандрівника. Помер він в Осло 13 травня 1930–го. Похорон відбувся 17 травня, у річницю норвезької незалежності. За заповітом Нансена, його було кремовано, а його прах розвіяли над Осло–фіордом.

Сьогодні ім’я Нансена, гідного продовжувача карколомних авантюр вікінгів, — яскравий символ загальнолюдського духу, безстрашного пошуку і подолання себе. Усім, хто цінує звитягу й мужність, прагне бути схожим на нього, залишається повторювати: «Безумству хоробрих ми пісню співаємо...» І, звичайно ж, заздрити.