Марічка Шубарт: Війна може повторитись у будь–який момент

Коли сидиш в італійському ресторані N у ситому Берліні, п’єш смачне німецьке пиво, про долю остарбайтерів якось не думаєш. Колись ти чув і читав трохи на цю тему. Але сьогодні актуальніші яйця в парламенті і кораблі в Севастополі. І ті для ситого Берліна якось байдужо далекі. Люди тут більше цікавляться відкриттям виставки картин Фріди Кало і чому досі холодно. А тоді в італійський ресторан N приходить Марічка Шубарт — професійна балерина, акторка й театральний режисер, яка допомагає колишнім остарбайтерам з України: привозить до них європейських журналістів і акторів, виступає в пресі і ставить за історіями постраждалих у Другій світовій війні українців вистави. І навіть банально — купує їм картоплю й окуляри. За цю роботу німці нагородили Марічку високою нагородою імені Карла фон Осицького. Але найбільша нагорода для неї — сльози глядачів та їхні враження від вистави у книзі відгуків.

«Я показувала Джудові Лоу, як треба курити махорку»

— Марічко, розкажіть, будь ласка, як ви опинилися в Берліні.

— Я народилась в Києві в інтелігентній сім’ї, мій дідусь — письменник Валентин Рачмедин, бабуся — фізик. Під час війни обоє були партизанами. Можна сказати, я з маленьких років знала, що таке війна. Мама вдруге вийшла заміж за швейцарця, і ми переїхали в Базель, а тоді — в Бонн. Там мама відкрила перший факультет україністики, де і викладала. Я ж почала ходити в балетну школу. Досягнувши повноліття, вирішила їхати в Будапешт: столична опера — була першою сценою, на якій я танцювала. Потім потрапила в тоді ще Західний Берлін танцювати в Оперному театрі.

— Зараз у німецьких театрах чимало танцівників із пострадянського простору, а чи були співвітчизники у німецькому балеті ще до розпаду Союзу?

— Ні, тоді ще не було нікого. Сьогодні ж, коли дивлюсь на сцену, можу точно визначити, хто з дівчат звідки приїхав, тому що балетні школи відрізняються: у російській балетній школі, наприклад, рухи рук плавніші. І майже в кожному театрі чимало українців чи росіян. Я їх можу зрозуміти: вдома зарплата низька, до того ж наші театри не розвиваються, вони закостенілі, а тут увесь час усе прогресує. Моя ж кар’єра закінчилась на високій ноті, я могла б ще довго танцювати, але після операції лікарі заборонили займатися балетом.

— Але ви знайшли себе в іншій сфері...

— Так. Спочатку мене запросив друг, швейцарський кінорежисер Фредерік Гонзет, знятись у головній ролі у фільмі «Мовчання гори» про примусових працівників із України, які в часи Другої світової працювали на швейцарських фірмах «Маггі», «Алюсвісс» і «Фішер». Усі ці фабрики працювали на потреби війни. До речі, помилково думати, що Швейцарія зберігала нейтралітет. Наприклад, щодня 600 вагонів їхали через країну з Німеччини в Італію і ніхто їх не зупиняв. Чи скажімо, яку вигоду швейцарські банки мали від грошей загиблих євреїв, і переплавлене з їхніх зубів золото зберігалось там.

І от у цьому фільмі українські хлопці та дівчата із селища Кобеляки на Полтавщині, яким тоді було по 15 років, — зараз вони вже старенькі — розповідали свої історії. Я грала Оксану, українську заробітчанку в невеликому готелі у Швейцарії. Якось там зупиняються німець і швейцарець, які знаходять документи, що доводять: ця країна теж співпрацювала з фашистами. І Оксана їм розповідає, як усе було насправді. До речі, Фредерік використовував історичні документи. А фільм показали всі центральні німецькі та швейцарські телеканали, він виграв багато премій на фестивалях. А після прем’єри одна швейцарська жінка встала на коліна і сказала: «Перекажіть Україні, що нам дуже соромно. Пробачте нас!»

— Звідки у швейцарського режисера з’явилась ідея зняти фільм про українців?

— Це теж цікава історія, тому що його дружина має українське коріння. І мама розповідала їй ці історії з часів Другої світової, а Фредерік не вірив, що таке могло бути. І тоді дружина йому сказала: «Хочеш? Поїхали!». І коли він побачив на власні очі цих українських бабусь, усе зрозумів.

— Ця воєнна тема відтоді не полишає вас, в американському фільмі, де ви знялись, ви грали солдатку у Другій світовій.

— Так. Стрічка називалась «Ворог біля воріт». Там уже були зірки. Пригадую, показувала Джудові Лоу, який грав російського солдата, як треба танцювати російський танець і курити махорку.

Шкода, в Голлівуді вирізали хорошу сцену. Моя героїня–солдатка з яскравою червоною помадою на губах лежала в поїзді, курила і при цьому розстрілювала німецьких солдат. Американці сказали, що такого не могло бути. Тобто незважаючи на те, що в Радянській армії було 800 тисяч жінок, мало хто про це знає навіть у нас, а закордоном у таке взагалі не вірять.

А тоді якось влітку, в 99–му, я з донькою поїхала у Крим відпочити і потрапила в будинок до старенької пані, яка розповіла, як була в Німеччині остарбайтером. Вона привела мене в Товариство остарбайтерів Криму, де я побачила «бабушек» і «дєдушек», які ставали переді мною на коліна і благали: «Допоможи»... Я повернулась у Німеччину і зрозуміла, що відтепер я з ними в одному човні. З Криму люди почали розповідати далі, що в Берліні є хтось, хто читає українською і знає німецьку, хто може піти в архіви і знайти дані. Поштар уже не кидав листи в поштову скриньку, вони туди не вміщались, а приносив до квартири ящик і ставив на порозі. І от так у мене зібралось понад 2 тисячі біографій — це точно.

«З проблематикою остарбайтерів я виступала в німецьких газетах»

— Якої саме допомоги вони потребували?

— Їм було потрібно все! Тоді Німеччина почала виплачувати грошову компенсацію колишнім примусовим працівникам. Тому, в першу чергу, українцям треба було мати докази. І це було дуже великою проблемою. Якщо українки, наприклад, потрапляли в сільське господарство, і сьогодні там живуть нормальні люди, вони йшли назустріч: знаходили фотографії, питали у своїх батьків. А були такі, що казали: «Я не хочу з цим зв’язуватись». Або була фабрика АEG, яка закрилась після об’єднання Німеччини. Куди тепер звертатись цим людям? А скільки дітей було! Їм узагалі не передбачались виплати. Я виступала з цією проблематикою в більшості німецьких газет. Потім ми з німецькими істориками відкрили центр для людей, які потребували допомоги. Навіть їсти просили.

— І ви їм грошима допомагали?

— Я співпрацюю з організацією, яка піклується про жертв війни. Німці переказують гроші, і щойно назбирується сума 10 тисяч євро, я відразу їх розподіляю: комусь — операцію, комусь — окуляри, комусь — мішок картоплі. Загалом, я привезла в Україну десь 200 тисяч євро.

—  І за цю роботу ви і німецький колега отримали нагороду Карла фон Оссецьки.

— Так, це була велика честь для нас. Фон Оссецьки був німецьким журналістом, противником націонал–соціалізму і загинув у Заксенгаузені. Раніше нагороду його імені отримували Гюнтер Грас і Гайнріх Бьоль.

— А як з’явилась ідея поставити виставу про примусових працівників?

— Якось малювала у нотатнику і зрозуміла, що це — готова сцена з вистави. Я вирішила зробити разову акцію і розповісти на берлінській сцені про трагедії цих людей. Зібралась група молоді, непрофесійні актори, яким була цікава ця тематика. Один мій товариш, який займається дослідженням берлінських підземель, провів мене порожнім трикілометровим бункером і коли я вийшла на поверхню, в голові вже мала готову виставу. Важливо, що в такому «театрі» наші глядачі не сидять на одному місці, а переходять з одного приміщення в інше, вони йдуть по долі цих людей. Так з’явилась перша вистава «Остарбайтер». І ми зрозуміли, що і далі хочемо досліджувати документи і схожу тематику, тому назвались Документальний театр Берліна.

— Ви і далі працюєте з непрофесійними акторами?

— Зазвичай. Хоча грають і професійні — наприклад, прима–балерина Берлінської опери Бріт Родемунд. У бункер вміщується за раз десь 40 глядачів. Квитки в середньому по 10 євро. Зароблене витрачаємо на потреби театру: друк інформації про нас, костюми, поїздки на фестивалі. Наші актори працюють безкоштовно або за символічну плату. Але для них це дуже хороша школа. До речі, глядачі не вірять, що більшість акторів — не професійні.

«Я б хотіла зняти фільм про Марію Примаченко»

— Скільки вистав ви поставили відтоді?

— Шість. Одна вистава присвячена темі Чорнобиля. Це справжня історія однієї жінки, чоловік якої був ліквідатором на ЧАЕС і отримав дуже велику дозу опромінення. Він перебував у московській онкоклініці, де лежав під пластиковим саркофагом — щоб радіація не поширювалась. Його дружина обманним шляхом влаштувалася працювати у клініку і завагітніла від свого чоловіка. Але і дитина, і він померли, а жінка вижила. Цю історію мені розповіла білоруська письменниця Світлана Алєксієвич, з якою я товаришую.

Наша остання вистава, лише в листопаді поставили, — про Голодомор. У ній я використовую дуже багато українських пісень. При чому кубинка, німкеня і українка співають без акценту.

— А крім вистави «Остарбайтер», у вас є ще одна вистава, на яку вас надихнула життєва історія з листа з України.

— Якось я отримала лист із Дніпропетровська від Алли Рокитянської. Відкриваю, випадає з конверта фото балерини. Думаю: «О, це, певно, якась колега мене шукає». Перевертаю знімок — «Берлін, 47–й рік». Теж примусова працівниця. Зараз Рокитянській буде 80 років. А коли почалась війна, вона була ще дитям, 13 років. Німці вивезли її сюди і змушували танцювати для своїх пропагандистських цілей. Потім у Радянському Союзі її звинуватили: зрада батьківщині і шпигунство — 25 років ГУЛАГу. Там вона і станцювала свій останній танець — перед ув’язненими. На сибірському морозі Алла втратила можливість танцювати, але знайшла любов... З цією виставою — на всіх фестивалях як не перша премія, то золота чи срібна медаль. Минулого року були на фестивалі найкращих театрів світу в Монако і отримали першу премію: принц Альберт приймав нас особисто.

У нашому буклеті біля інформації про кожну виставу стоять прапорці: на мовах цих країн ми граємо. У нас також грає акторка театру Франка Лариса Руснак.

— Ви торкнулись практично всіх болючих тем української історії ХХ століття. Не було бажання щось радісне поставити?

— Сльози наших глядачів, я вважаю, — добрі сльози. Якщо сьогодні ви ввімкнете телевізор чи підете у більшість театрів, там суцільні розваги, комедії і шоу. І все це таке поверхове, що людині важко знайти свою глибину. Я би хотіла зняти фільм про геніальну українську художницю Марію Примаченко. Це одна з найяскравіших постатей, з якими я зустрічалась у житті. Вона мені подарувала дві свої картини.

— А що для вас тема остарбайтерів? Це недосліджена територія, можливо, це стало уже сенсом життя, чи ви намагаєтесь встановити справедливість?

— Це моє життєве завдання. По–перше, це реклама України на Заході. Навіть якщо це сумна історія, але вона наша. У виставах багато українських пісень, костюми: наприклад, у «Остарбайтерах», коли їх забирають, актори стоять у красивих вишиванках.

По–друге, я хочу сказати людям, що така війна може повторитись у будь–який момент. І ці біографії — доказ того, що це не може бути знову! До нас приходить дуже багато молоді 15—17 років. Це — наше майбутнє. І от вони дивляться ці вистави і думають: «Боже мій, ці люди були ж такого віку, як я!». І ми сказали собі, що будемо грати ці вистави, і поки ці люди живі, і потім — щоб не забули, яке горе було. От люди виходять із нашого бункера, і вони більше ніякої війни не захочуть. До них доходить, яка це велика трагедія! І коли вони плачуть, коли я читаю їхні відгуки, розумію, що все одно в людині є ця частинка добра, за яку треба триматися і розвивати. А це треба робити чим? Мистецтвом, але не тупим, а людським.

P. S. Виставу «Балерина за колючим дротом» можна буде побачити в Києві 26—28 травня у Культурно–освітньому центрі «Майстер Клас» (вул. Мазепи, 34).

ДОСЬЄ «УМ»

Марічка Шубарт народилася 1966 року в Києві. У 1977–му — емігрувала у Швейцарію.

Упродовж 1982—1988 рр. навчалася в балетних школах Бонна, Женеви, Будапешта і Кельна. Після закінчення танцювала в Державному театрі в Карлсруе та «Театрі Заходу» в Берліні. Із 1998 року допомагає колишнім примусовим працівникам з України знайти докази свого перебування в Німеччині. Із 2003 року — керівник, режисер і хореограф Документального театру Берліна.

Нагороди: 2002 р. — Медаль Карла фон Оссецьки від Національної ліги захисту прав людини; 2004–2005 рр. — почесні грамоти мера Києва за допомогу жертвам націонал–соціалізму; 2005 р. — почесна грамота українського фонду «Розуміння і примирення»; 2006 р. — нагороди за найкращу режисуру (вистава «Балерина за колючим дротом») на театральних фестивалях у Ліверпулі, Канаді та інших.