«Легіонерів на майданчику треба поменше»
— Володимире Олександровичу, коли ваші підопічні почнуть підготовку до нового сезону і які плани маєте на наступні змагання?
— Після перемоги в чемпіонаті команда отримала на відпочинок весь травень, а зібратися маємо вже в червні. Тоді й визначимось, хто на початку липня вирушить до тренувального табору національної збірної України, а хто працюватиме з клубом. І вже тоді можна буде розповісти щось детальне про плани на наступний сезон, адже нині нічого конкретного вам не скаже навіть наше керівництво.
— Тобто про можливі кадрові зміни в команді наразі теж нічого не відомо?
— Аби це зрозуміти, треба мати чіткі цілі на сезон. Для прикладу, основну цікавість для нас мають єврокубки, і тут уже треба думати, чи варто готувати на ці змагання наявних гравців, чи, може, слід підсилитись легіонерами. Це вже буде зовсім інший рівень, ніж чемпіонат України. А ще ж є момент контрактів: деякі дівчата, у яких угода з клубом закінчується, можуть мати свої плани на продовження кар’єри.
— Ви згадали легіонерів. На них керівництво УПБЛ уже в розпал сезону запровадило ліміт: тепер на майданчику може перебувати не більше трьох іноземок. Підтримуєте такий хід?
— Я б навіть виступив за ще жорсткіший ліміт на закордонних виконавців, аби наші дівчата більше часу проводили на майданчику та підвищували свій рівень. Коли справа доходить до збірної, то там немає кому грати — наші переважно сидять на лавці в клубах, а змагаються іноземці. Дивишся матч чоловічої суперліги — більшість часу на майданчику проводять легіонери. Про яку підготовку доморощених виконавців можна говорити? Тому я виступаю за те, аби на майданчику одночасно було не більше двох таких «варягів».
«Ми й «Динамо» — кістяк збірної»
— В одному із коментарів після здобуття чемпіонства ви сказали, що керівництво «Дніпра» мріє тепер виграти міжнародний трофей...
— Є таке бажання, і ми обов’язково зробимо все, аби воно збіглося з нашими можливостями. Тому для нас таким важливим буде червень, коли дівчата вийдуть із відпусток, адже тоді визначатиметься нове обличчя команди.
— А чи вдасться клубові зберегти лідерку — Олександру Горбунову, якій належить немала заслуга у здобутті чемпіонських медалей?
— Саша на період відпустки збиралася провести відновлення у Прибалтиці. Під кінець чемпіонату її фізичний стан був не найкращим, і то була не просто травма — це таке собі накопичення втоми від постійних перевантажень, які переживають баскетболістки. Як наслідок, може боліти спина, гомілкостопи, з’являються інші проблеми. Такі негаразди відчувають чи не всі спортсмени високої кваліфікації. Уникнути подібних неприємностей складно, але професіонали йдуть на це свідомо.
— Саме через це відчували проблеми зі здоров’ям під завісу першості й інші лідери вашої команди?
— Річ у тім, що вони практично всі свого часу пройшли підготовку в Марини Ткаченко: хто — ще в збірній, хто — у київському клубі ТІМ–СКУФ. У неї там дуже серйозні навантаження. І підготовка, якщо можна так сказати, іде «на виживання»: хто переніс усе це — той і грає, хто ні — опиняється за бортом. Але потім навантаження даються взнаки. Проте інакше, мабуть, і не можна. Адже коли хочеш досягнути вагомих результатів, доводиться йти на жертви.
— Виходячи з цього, чи не боїтеся ви відпускати дівчат до табору до збірної? І як узагалі сприйняли повернення Ткаченко на посаду головного тренера національної команди?
— Дівчата самі хочуть виступати за збірну, і в Федерації баскетболу зацікавлені, аби наша національна команда виступила якнайкраще, щоб у ній були задіяні найсильніші виконавиці. А думати про якісь потенційні втрати для свого клубу я не хочу.
— Скільки приблизно баскетболісток із «Дніпра» можуть вирушити на підготовку до табору збірної в липні?
— Точно це буде Олександра Горбунова, наш лідер. Стосовно інших — думаю, Марина Ткаченко викличе більшість наших баскетболісток, окрім зовсім молодих дівчат, адже разом із представницями «Динамо» ми маємо скласти кістяк збірної. А вже потім вона визначатиме перед стартом відбору до Євробаскету, хто їй більше потрібен.
— Які тоді, на вашу думку, шанси збірної України потрапити до фінальної частини Євробаскету–2011 із новим–старим тренером?
— Мені зараз важко говорити про наші шанси, адже майже десять років я був відірваний від баскетболу такого рівня, від спорту високих досягнень, не слідкував за перебігом подій та за розкладом сил у Європі. Але очевидно, що баскетбол у світі не стоїть на місці, постійно покращується фізична підготовка, атлетизм. Якраз тепер я планую приділити увагу перегляду ігор команд з інших країн, і вже після опрацювання цього матеріалу можна буде робити висновки.
«Чемпіонства від мене не вимагали»
— Пане Володимире, біля керма «Дніпра» ви опинилися вже наприкінці сезону. До вас тут уже встигли попрацювати й Андрій Шаптала, і подружжя Большакових. Як ви прийшли на їхнє місце?
— Керівництво клубу розмовляло зі мною на цю тему ще до початку чемпіонату. Я тоді погодився на роботу в «Дніпрі», але через якісь причини замість мене обрали кандидатуру Андрія Шаптали. Напевно, він зробив якісь занадто різкі кроки у плані зміни гри команди, і це позначилося на результаті. Після нього працювали Вікторія та Кирило Большакови, Кирило одночасно очолював чоловічу команду запорізького «Ферро». Але самі розумієте, що таке суміщення — солідне навантаження, тож керівництво команди знову звернулося до мене з пропозицією потренувати «Дніпро».
Було складно одразу влитися в роботу, але все добре, що добре завершується. Я намагався не заважати дівчатам робити свою справу, і ми таки стали чемпіонами.
— А конкретну умову виграти чемпіонат перед вами ставили?
— Як я зрозумів, це була не так основна, як проміжна ціль: головною метою має бути підготовка команди до нового сезону, аби можна було достойно виступати на рівні єврокубків. Конкретних вимог керівництво мені не висувало.
— Ви згадали про десять років відриву від великого баскетболу — у чому ж причина? І розкажіть трішки про свою кар’єру гравця та тренера.
— Тут насамперед згадаю київський «Будівельник», за який я виступав два роки на початку 80–х. Потім ще вісім сезонів провів у іншому столичному клубі — СКА. Пізніше повернувся до Дніпропетровська, виступав тут у вищій лізі України. Але в команди якраз почалися фінансові проблеми, і я опинився аж у Лівані, де два роки пропрацював тренером. Після повернення до України у 1998 році спочатку став працювати у Дніпропетровському національному університеті, а вже за два роки очолив місцеву команду «Сталь». Ця робота, щоправда, тривала недовго: уже за сезон керівництво розпрощалося зі мною, і відтоді до недавнього часу я працював лише з університетською збірною, а також виступав у ветеранських змаганнях. І лише тепер повернувся до роботи на високому рівні.
— Чи вдалося вам за період роботи зі студентами виховати гравця, що міг би стати гарним поповненням для «Дніпра»?
— Я працював у специфічному університеті, в якому мало уваги приділяють високим спортивним досягненням. Тут тренуються ті, хто хоче, а не лише ті, хто має здібності. Буває, що випускники ДЮСШ після вступу концентруються на навчанні, а не на спорті. Адже за гру тут ніхто оцінок отримувати не буде.
ДОСЬЄ «УМ»
Володимир Коробков
Майстер спорту міжнародного класу з баскетболу.
Народився 19 грудня 1953 р. у Дніпропетровську.
Баскетболом займається з 1961 р. Виступав за київські «Будівельник» і СКА, команди Дніпропетровська.
Чемпіон Спартакіади народів СРСР 1983 р.
Тренував БК «Сталь» (Дніпропетровськ), ліванські чоловічі професійні та студентські команди.
Чемпіон УПБЛ 2010 р. як тренер жіночої команди БК «Дніпро» (Дніпропетровськ).
Закінчив Дніпропетровський хіміко–технологічний інститут та Київський державний інститут фізкультури.