Зачин: спочатку була жінка
Зокрема, є така американська авторка Джін М. Ауел. Вона не була лауреаткою ані Букера, ані Дублінської премії, утім рецензії на серію її бестселерів, як на «одну з найулюбленіших саг нашого часу», можна знайти, приміром, у книжковому ревю «Нью–Йорк Таймс» чи в «Лос–Анджелес Геральд Екзамінер», а самі книжки ще з початку 80–х — придбати у крамницях США і Великобританії. Її чотиритомна серія розповідає про життя первісних людей, по суті, доісторичні часи пізнього Палеоліту (35 — 25 тис. рр. до н. е.), одразу після того, як почали танути підступні льодовики, а наші предки поступово набували своїх неандертальських рис, витісняючи з історичної арени менш розвинених пітекантропів. Звісно, при описі таких подій важать й археологічні артефакти чи то спостереження за нинішніми «дітьми лісу», тубільними племенами Африки або Австралії, а насамперед — перевірена життєвим досвідом фантазія. З нею в Ауел — жодних проблем. Хоча у письменниці власне бачення не лише доісторичних часів, коли людина насправді ще й не була людиною, тільки спиналася на ноги (в буквальному розумінні), а й усього історичного процесу до нинішніх днів.
Отут і найбільша дивина для нашого патріархального світу: центральне місце, згідно з Ауел, належить у ньому геть не цим дивним, незграбним дітлахам, що звуться чоловіками. Достоту навпаки: письменниця, буцімто заточуючи перший кремнієвий інструмент, творить власне бачення американського феміністичного дискурсу, ставлячи в основу не лише світу, а й містичних законів усесвіту саме жінку як матір, берегиню та основне — навдивовижу кмітливу, спритну, сильну істоту, призначену виживати в найтяжчих умовах; тягнути за собою й рід, і плем’я. Героїня цієї «фантастичної» саги, дівчинка Айла, потрапляючи зовсім малою з уже розвиненого племені неандертальців до приреченої на загибель раси пітекантропів, майже самотужки освоює й знахарство, і стрільбу з рогатки, і навіть табуйоване для неї шаманство. Це вона, спробувавши п’янкого трав’яного трунку, відкриває очі шаманам пітекантропів на загибель їхнього племені й майбутнє людей із білою шкірою, що осідлають «велетенських птахів» і блискавично пересуватимуться на далекі відстані. Себто Ауел таким чином уплітає свій роман і власне бачення жінки в нинішню культурну етнотечію.
Основна частина: в гармонії з природою
Озирнімося: чому нас останнє десятиліття вслід за Європою тягне до первісних африканських та східних (від індійських до алтайських) музичних ритмів, до химерних печерних і наскельних візерунків, що тепер, через тисячоліття, виражаються в постмодерному мистецтві; вабить до простого полотняного одягу, бажано народного; захоплює життя в гармонії з природою, манить до праці на землі в екокомунах, до пошуку альтернативних джерел енергії? Щоправда, якщо на Заході цей рух триває вже не один десяток років, то в нас лише починається.
До речі, якраз із Україною пов’язана доля самої Ауел і її головної героїні — Айли. Авторка, пишучи свою сагу, консультувалася з істориками, археологами, особисто бувала на археологічних розкопках у Франції, в Чехії, в Австрії, і в наших диких степах. Адже тут — за її словами — «течуть великі материнські ріки»: Дніпро, Дунай, Дон — мабуть, не просто іранські, а значно древніші назви, у яких відбилися наші перші звукосполучення, видобуті з природи: «д–н–д–н». Членкиня ОСМЕНСА, організації, яка згуртовує навколо себе провідних американських інтелектуалів, Джін Ауел гадає, що життя первісних людей народилося саме на території нинішньої України завдяки тодішнім, надзвичайно сприятливим кліматичним умовам. Усі події її першого роману «Клан печерного ведмедя» відбуваються в скелястих горах Криму, над морем, що дарує первісним людям багато смачної й поживної всячини і де першою вчиться плавати та ж таки смілива дівчинка Айла. Тут вона, яку вигнали з племені жорстокі чоловіки, вожді печерного клану, мандрує вздовж Дніпра, де приручає коней. На думку Ауел, цих диких істот приручив аж ніяк не аркан, згідно зі стереотипними теоріями, а жіноча, материнська ласка. Айла всього–на–всього потурбувалася про лошатко. Цей другий том саги «Діти землі» так і зветься «Долина коней». Він, як і перший, був номінований на американську премію «Найкращий бестселер». Лише подумати: за ці роки серію було перекладено безліччю мов, перевидано кілька разів накладом понад 34 млн. (востаннє у 2000–х), а вона й далі знаходить нових шанувальників, усупереч усім скептикам, які твердять про недовговічність популярної літератури.
Кінцівка: в очікуванні видання
Особливої уваги заслуговує англійська мова романів. Вражає, як талановито авторка винаходить древні імена, назви річок, племен, територій. Варто вслухатися, як по–простому, первісно й «недосконало», вони звучать, неначе в унісон теорії про походження мови від звуків природи: Креб, Дарк, Доні (назва Дунаю), зеландоні (подунайські племена), Марона (чи не навіяно письменниці це ім’я нашою богинею Мара?). Отож Ауел відшуковує гортанні, рикливі форми, що наслідують природу (вони збереглися в східних та африканських народів), водночас зазираючи й у давні тексти. А первісні люди «печерного клану», окрім цих рикливих звуків, розмовляють насамперед жестами, себто все достоту як у Фердинанда де Сосюра: ми могли б обійтися і без слів, але ж... Також текст є справжньою енциклопедією англійських назв рослин, тварин, що вимерли і стародавніх знарядь праці, органічно поєднаних із описами незайманої природи.
На такому наративному тлі гріх оминути й біографію письменниці. Мешканка Портленда Джін Ауел, яка розміняла вже сьомий десяток, — насамперед турботлива мати й сильна жінка. Вона вийшла заміж одразу після закінчення школи; має п’ятеро дітей, яких виховувала, устигаючи здобувати вищу освіту й заразом працювати та їздити в численні експедиції, аби зібрати матеріал для своїх саг. Вивчала народні ремесла, археологію, бувала в музеях давнього мистецтва, брала консультації в мандрівників, що намагалися самотужки виживати серед дикої природи. Згодом жанр саги підхопили й такі сучасні американські автори як Лінда Лей, Сілл Гаррісон, Кетлін Оніл Джин та Елізабет Маршал.
Ніша цих саг — саме серед шанувальників давньої історії, археології й екології, а також усіх, хто прагне жити в гармонії з природою і власним я. Шкода, що такий фантастичний бестселер, як «Діти Землі», до того ж тісно пов’язаний із природою й історією нашої країни, ще довго не прочитає україномовний читач. При перекладі тут, мабуть, хотілося б пестити кожне речення, але ж у видавців як завжди — ні коштів, ні часто–густо бажання працювати на україномовному ринку...
Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ